Іди, куди чорт заведе у сутінках й у ночі.
Біжи, коли страх лоскоче, починає смикать очі.
Тікай, щоб і думки повертатись не лишало,
Забудь, аби життя знов після бурі тебе, як колись, втішало.
Рубай, все що тримало — нехай відмирає.
Пали, як ті мости, в лютневу ніч. Вороття немає.
Я знаю, що паралельно погляди із тим бувають.
Як ехо, так жалібно про себе завивають.
І буду поруч, як не тілом, так думками.
В чиїхось спогадах ми назавжди залишились там, пов'язані віками.
Нехай, втече той спогад, ніби папірець струмками під час злив.
Однак не спиш, так переживаєш, такий тяжкий на тебе вплив.
Я знаю, що звуки, люди, усе навколо — полотно;
Зображене усе життя до цього, закарбовано давним-давно.
Я люблю, я знаю, що ти відчуваєш,
Однак повір, ти водночас так багато і втрачаєш.
Я обійму тебе, пробач, та не руками.
Обмежені ми, знаємо одне одного лише дзвінками.
