Автор: Peter Pomerantsev | The Financial Times
Переклад: t.me/in_factum
У версії Путіна перемога Росії вже так близько, що її майже неможливо втратити. Наближається епоха неоімперських держав. Навіть Америка приєднується до них. Демократії, особливо європейські, опинилися на боці тих, хто програє в історії.
Усередині країни російський президент хвалиться, що подолав західні санкції та забезпечив економічну й соціальну стабільність. На фронті в Україні він заявляє, що має «стратегічну ініціативу», а його армія просувається до повного захоплення Донбасу.
«Або ми звільнимо ці території силою, або українські війська їх залишать», — попереджає він.
За словами генсека НАТО Марка Рютте, російські заводи виробляють боєприпаси вчетверо швидше, ніж увесь Альянс. Американське керівництво повторює цю історію. Дж. Д. Венс прогнозує, що Росія візьме Донбас. Трамп, коментуючи кадри московського параду, нібито сказав своїм помічникам, що армія Путіна виглядає «непереможною». США пов’язують можливу поступку Україною територій із безпековими гарантіями.
Чи справді Трамп вірить у цю розповідь про тріумф Путіна, чи лише прикидається, бо хоче змусити Україну поступитися, — іноді важко зрозуміти. Але і Путін, і Трамп знають — у сучасному світі важливо вміти нав’язувати свою версію подій. Якщо Путін змусить усіх повірити, що російська перемога неминуча, він зможе вимагати кращих умов на переговорах або звинуватити в їхньому провалі Україну та Європу.
Війна в Україні завжди мала дві сторони: класичний конфлікт XX століття, де успіх вимірюється кілометрами, і боротьба в глобальному інформаційному просторі, де факти можна підтасовувати. Військові теоретики говорять про важливість домінування в ескалації, але домінування в наративі стає дедалі важливішим.
За версією Кремля, війна ніколи не була лише про Україну — це частина ширшої геополітичної драми, в усіх епізодах якої Росія нібито перемагає. У цій великій історії є герой — сильна, відроджена Росія, яка долає агресивний НАТО, що становить як військову, так і цивілізаційну загрозу. Цей вигаданий ворог хоче розчленувати Росію, тому вона мусить вдарити першою.
Тут сприйняття особливо важливе. Трансатлантичний альянс тримається на образі американської рішучості та спільних цінностей з європейцями. Обидва ці образи руйнуються. Погрози Трампа анексувати Ґренландію остаточно розбили й без того крихкий фасад.
Спочатку формується чітка розповідь — а потім вчиняються дії, які її підтверджують. Наратив — це стратегія у формі історії.
Російська пропаганда жадібно підхоплює ці сигнали. У грудневій статті «Комсомольської правди» стверджувалося, що Трамп тепер бачить Росію «можливим партнером», а Європу — «ліберальним осередком, який треба знищити». У цій картині Європа уособлює цінності, що відживають — захист прав малих держав і окремих людей.
Проте, попри видиму силу, історія Путіна вразлива. У 2026 році Росія стикається з системними слабкостями як усередині країни, так і на міжнародній арені. Ліберальні демократії можуть перевернути ситуацію. Для цього їм треба навчитися руйнувати російську розповідь і водночас зробити свої дії частиною більшої історії про ефективність і рішучість.
Це важливо незалежно від результату поточних тристоронніх переговорів між США, Росією та Україною чи будь-яких угод щодо українських земель. На кону — чи зможуть демократії середнього розміру триматися разом і відстоювати себе серед хижих держав.
«Це не про піар, — каже Марк Лейті, колишній керівник стратегічних комунікацій НАТО. — Це про розуміння, що політика й дії формують характер і вплітаються в більшу історію, яку ти розповідаєш. Спочатку визначаєш чіткий наратив — а потім дієш так, щоб його підтвердити».
Щоб побачити крихкість кремлівської історії, досить глянути на фронт. Наприкінці 2025 року Путін урочисто оголосив про захоплення Куп’янська. Зеленський, який завдяки своєму телевізійному минулому добре розуміє наративну політику, зняв себе на відео в цьому місті. Російська пропаганда відповіла кадрами «входження» російських військ — які згодом виявилося, що відступають.
Через кілька місяців я пишу цей текст із замерзлого Києва, де енергосистема зазнає нищівних ударів. Якщо Путін сподівається, що брак тепла й світла спровокують протести проти українського керівництва й бажання капітулювати, план не працює: протестів немає, а останні опитування показують посилення готовності продовжувати війну.
Головний внутрішній наратив Путіна — він сильна рука, яка гарантує стабільність після хаосу розпаду СРСР і економічного краху 1990-х. Путін і його оточення з колишніх силовиків одержимі миттю, з якою радянський режим утратив контроль. Це відчуття небезпеки пронизує його парадоксальне правління — російське керівництво безупинно опитує населення, щоб зрозуміти ризик протестів. І коли щось загрожує путінському відчуттю контролю, він відступає.
Найяскравіше це було видно під час вторгнення 2022 року, коли сотні тисяч утекли з Росії через страх мобілізації, а економіка ненадовго обвалилася. Відтоді Путін запропонував новий суспільний договір, фінансовий завдяки експорту нафти та оборонним інвестиціям: середній клас великих міст уникає прямого впливу війни, а бідніші регіони отримують величезні виплати за службу.
Цей договір три роки зберігав стабільність. Але нині він тріщить.
Тріщини видно в наборі до армії. Життя російського солдата завжди було непростим. З одного боку — бонус до 50 тисяч доларів, еквівалент зарплати за все життя. З іншого — значну частину зарплати доводиться віддавати: 50–70% іде на «відкуп» командиру, щоб уникнути фронту, та на закупівлю спорядження, дронів, форми, пояснює українська експертка зі стратегічних комунікацій Любов Цибульська, яка відстежує дописи російських військових.
Кремль дедалі відчайдушніше шукає охочих підписати контракт. В інтернеті повно історій про тиск на службу: людей із дрібними боргами «пропонують» записатися, щоб борги списали. Засудженим злочинцям давно пропонують службу в обмін на помилування, але нині такі пропозиції лунають просто в залі суду. Путін наказав призивати резервістів і розширив призов. Це часто торкається молоді середнього класу, яка проходить обов’язкову підготовку. Їх не мають відправляти на фронт, але родини бояться, що їх змусять підписати контракт.
Путін поставив свою репутацію на захопленні решти Донбасу. Але для цього він ризикує наблизитися до прихованої масової мобілізації — потенційно небезпечного моменту нестабільності.
Економічний договір, запропонований Путіним країні, також змінюється.
«Найбільший виклик для Путіна цього року — бюджетний», — каже Олександр Коляндр, аналітик Центру європейської політики, який пише для видання The Bell.
Дефіцит російського бюджету 2025 року становив 2,6% ВВП — у п’ять разів більше, ніж планували. Уряд очікує (ймовірно, надто оптимістично) 1,6% цього року. Не маючи змоги скоротити витрати й доступу до глобального капіталу, Росія може позичати лише всередині країни, накопичуючи борги та роздмухуючи інфляцію.
На міжнародній арені історія Путіна також не така впевнена, як здається. Минулого року впали підтримувані Росією режими в Сирії та Венесуелі. Іран — постачальник зброї та партнер в обході санкцій — хитається. Гібридна війна Росії в Європі не завжди успішна. У Молдові Росія витратила сотні мільйонів євро на кібератаки, купівлю голосів, проксі-партії, насильницькі групи та медійний вплив, щоб схилити парламентські вибори 2025 року на свій бік. Багато секторів молдовського суспільства чинили опір — правоохоронці викрили схеми купівлі голосів, розслідувальна журналістика викрила ферми тролів, демократичні медіа працювали на аудиторію, вразливу до дезінформації. Проєвропейські партії перемогли.
Якщо Молдова — найбідніша країна Європи з населенням 2,4 млн — змогла відбити російські гібридні атаки, чому не може решта континенту?
Російська історія перемоги вразлива як усередині, так і зовні, але ці слабкості рідко збирають докупи. Перший крок для України та її союзників — робити це системно, щоб показати, чому Путіну не варто задовольняти всі його бажання на переговорах.
Але руйнувати російську історію — лише початок. Союзники України мають проектувати власну силу.
«Треба визначити головного героя, його цілі та шлях до них», — пояснює Лейті.
Почнімо з того, «хто» цей актор. Росія та США використовують слово «Європа», щоб позначити щось слабке й пасивне. Натомість Україна та її союзники мають уявляти спільноту демократій, до якої входять країни ЄС, готові стримувати Росію, Україна, Канада, Британія, Австралія, Японія та інші. Їхній спільний інтерес — не дозволяти неоімперським хижим державам диктувати їм умови.
Це об’єднує і консерваторів, і лібералів — чути це можна від націоналіста-консерватора, як-от італійська прем’єрка Джорджа Мелоні, до ліберального «яструба», як-от польський прем’єр Дональд Туск. Це відкидає мертву мову «міжнародного порядку, заснованого на правилах», залежного від Америки, і пропонує умови, за яких демократії самі контролюють свою безпеку та процвітання.
Одна з найгостріших формулювань цієї ідеї належить українському філософу Володимиру Єрмоленку.
«Європа початку XX століття будувала свою ідентичність на питанні, як малі республіки можуть протистояти агресивним імперіям — тоді Росії та Німеччині, — сказав він мені. — Ми повернулися до цього виклику. Після Другої світової Європа асоціювала свою ідентичність із пацифізмом і переговорами. “Добро” пов’язували з жертвою. Але бути антиімперським — означає також уміти себе захищати».
Велике питання для такої спільноти — хто її очолить. Російська влада уособлена в Путіні. США нині — в Трампі. А тут? Це не може бути президент Єврокомісії. ЄС створений, щоб розмивати лідерство й придушувати амбітні історії в павутині переговорів. Спільнота за визначенням не може центруватися навколо одного національного лідера.
Але саме відсутність єдиного лідера може стати перевагою. Натомість є низка потужних інструментів, які можна застосовувати по-різному: ЄС — для економічної війни та фінансування оборонного виробництва; НАТО — для стримування; Україна — для кінетичних дій усередині Росії; мережа гібридних загроз, що охоплює держави та громадянське суспільство.
Треба взяти ці інструменти й пустити їх у хід, не покладаючись на США, як раніше.
«Втрата старшого партнера останніх 60 років лякає, але й звільняє, — каже Майкл Іґнатієфф, колишній канадський політик і професор історії Центральноєвропейського університету. — Ми не використовуємо ті можливості, які маємо».
Прем’єр Канади Марк Карні, у промові на Давоському форумі минулого місяця чітко сформулював цю ідею, закликаючи ліберально-демократичні «середні держави» нав’язувати себе. Жодна не може це зробити сама, тому потрібна система, де голос кожного має значення. Їхні демократичні цінності — не лише ідеали, а й основа моделі влади, необхідної для виживання.
Отже, які дії можуть змінити наратив найближчих переговорів і в довгостроковій перспективі створити вільний і безпечний простір для конкуренції демократій із хижими державами?
Розгляньмо російську гібридну кампанію, покликану роз’єднати Європу щодо підтримки України: диверсії, дезінформація, кібератаки. Вони дешеві й часто виконуються через проксі. Коли невідомі запускають дрони, щоб паралізувати аеропорт Копенгагена, чи спалахують загадкові пожежі на німецьких заводах озброєнь, європейці навіть не завжди можуть назвати винуватця, не кажучи вже про ефективну відповідь — і виглядають ще слабшими.
Мета — показати, що середні держави здатні бути більшими за суму своїх частин, і постійно тиснути на Росію з несподіваних напрямків, підриваючи впевненість Путіна в своїй історії.
Щоб їх сприймали серйозно, треба також демонструвати довгострокові наміри, особливо в оборонному виробництві. Один зі способів прискорити це — об’єднати спроможності України та Європи. Європа має гроші, Україна — технології та досвід. В Україні зброю розробляють, тестують і виробляють значно швидше, ніж у Європі. Як зазначила колишня заступниця міністра інфраструктури Олександра Азархіна на заході британського Інституту стратегічних досліджень у грудні, важливі кроки — привести українське законодавство про інтелектуальну власність у відповідність до стандартів ЄС і лібералізувати експортний контроль між Україною та партнерами.
У світі, де верховенство права слабшає, Європа, яку вважають склеротичною, може стати привабливим безпечним притулком — добре захищеним простором, де закон і безпека гарантують процвітання. Замість символу безсилля, як її зображають Америка та Росія, демократії середньої величини можуть стати маяком.
Альтернатива — це дозволити себе залякати й підкорити.
