Скільки себе пам’ятаю, мене вабила вода. Але, як і з рольовим та реконструкторським рухом, я не йшла до неї свідомо. Тобто я не шукала виходів, способів, не ставила собі за мету… проте завжди хапалася за можливість, якщо вона пролітала повз.
Ось і цього разу, прочитавши про вільні місця для стажерів у Lost World, рвонула майже не задумуючись.
Правду кажучи, час на подумати в мене був, бо попередній заїзд я пропустила через написання статті для свого проєктного інституту, але завдяки цьому, щойно побачивши наступне оголошення, я за нього вхопилася.
Отже, план був такий: узяти дочку, скинути її батькам на руки у Франківську о 8.12, а о 8.15 вже бути біля бусика, що повезе мене далі у Карпати. Назад я таки планувала на день затриматися, бо не можна просто проїхати повз батьківський дім.
Але пригоди почалися раніше, бо у поїзді я їхала не сама — Олена й Лєна (теж стажерки і майбутні інструкторки), зрозумівши, що я до них не дійду, прийшли до нас з Малою самі. Тож, знайомтеся, вони в історіях ще з’являтимуться.
Тож читання про пороги на Черемошах довелося відкласти на ранок.
А зранку… Зранку ми побігли і все закрутилося. Програма у Загубленого світу завжди інтенсивна, і видихати встигаєш хіба що у наметі. Нє, звісно є час на посидіти із чашкою кави біля багаття, але то вже ввечері.
Вдень були доїзд, спроба розміщення (типу кинули намети на тому місці, де вони у перспективі стоятимуть), обід, видача інвентаря… і відразу сплав.
Звісно, між видачею та сплавом було ще сорок хвилин доїзду, але хто їх рахує? Особливо, якщо я, як завжди, знайшла що пошити дорогою. Взагалі, це вже якась традиція — шити у автобусі в останні хвилини. Вміємо, знаємо, практикуємо року так з 2005-го.
А далі був інструктаж і сплав.
Інструктаж, це коли інструктор спочатку розповідає, що на берегу на рафті сидіти не можна, а потім залазить у нього, щоб показати проведення спас робіт.
Чорний Черемош виявився досить спокійною річкою. Власне кажучи, я готувалася до чогось страшнішого. На другому прогоні Руслан вже пустив мене кермувати. Гучок пройшли норм, По Гуку сплавилися задом, але теж втрималися. Цікаво було спостерігати за Русланом, що уваааажно слідкував за тим, що я роблю, але зауваження зробити не встигав. В результаті він робив півоберта в мій бік, впевнювався, що роблю те що треба, хоч і повільніше, ніж він би зробив, і кивав і розвертався.
Взагалі ці сплави були спокійніші за мигійські. Там було і інтенсивніше, і більш насичено. Та й гребли ми з більшим ентузіазмом. Попереду був Білий Черемош, про який я попередньо подумала, що ось там вже Мигія буде, напевно.
Суботнього ранку, ми з Лєною виявили, що тричі перетягнувши намет на найкошерніше місце, ми з нею стали… у тіньку. Тому зранку, коли всі інші намети вже були на сонечку, наш був вкритий інієм! А залишені на мотузках (не наші) купальники були тверді і похрустували.
Власне, вночі ми цього не відчули — у спальниках було тепло, я навіть зняла вовняні шкарпетки.
Що добре у сплаві з клієнтами, то це те, що час розподіляється геть інакше. Трюк «влізь зранку у сухий гідрик» мені удався на сто відсотків, тож на Білий Черемош я їхала уже у ньому.
І в рукавичках.
Рукавички на цьому виїзді — то взагалі окрема історія, бо я їх ГУБИЛА. Вони ховалися у наметі, серед прокатних гідриків, просто на дні пакета і вадчайдушно не хотіли зі мною на сплав (і на перший день не потрапили). Я навіть сфоткалася з ними про всяк випадок, підозрюючи, що це фото буде єдиним про них спогадом.
Але ні. Вони з честю витримали всі випробування і навіть доїхали додому.
Взагалі, на відміну від інших рафтерів, рукавички я таки рекомендую. По-перше, це тепло (якщо на вас неопрен, звичайно), по-друге, менше гориш на сонці, а, по-третє, не дряпаєшся об лінь чи борт рафта. А коли відчайдушно гребеш веслом на порогах, то зчесати об них кістяшки досить просто.
Ми двічі пройшли Білий Черемош: спочатку три кілометри, потім дев'ять. Три — по найактивнішій ділянці, дев'ять — нею же плюс шість по трохи спокійнішій. Трохи — це на шести км було розтягнуто таку ж кількість перепон, як на попередніх трьох. Під час першого проходу трохи позаливало водою, під час другого — притисло в одному місці до берега. Причому так, що наступний рафт, не розрахувавши відстань, зачепився за нас і перевернувся. Викупатися нам на цей день не випало, хоча під час проходження останнього порогу ми до цього були близькі. Наш рафт, за рахунок меншої ваги, йшов усюди, де інші присідали на мілину. Під кінець всі вже так піднатаскалися, що починали грести де треба без команди.
Крім рафтингу ми неочікувано натрапили і на культурну програму: з'їздили на екскурсію до музею української співанки.
Екскурсію вів пан Микола — правнук "старої гуцулки". Напевне, вам знайоме це фото:
Крім оповідань про прабабусю, я дізналася багато цікавого щодо ужиткових речей. Зокрема – побачила старовинний дерев’яний судочок:
Правду кажучи, я б не відмовилася від такого і зараз.
Наступним був пасківник:
Величезна штука, у якій носили паску до церкви, щоб вона не зім’ялася. І ось цього я б мати не хотіла – він важкий сам по собі, а якщо ц нього ще завантажити паску, яйця, ковбасу тощо… то я навіть не уявляю, як то тягти.
З цікавого особисто для мене був оплетений проволокою глиняний горщик:
Як пояснив пан Микола, це було зроблено для того, щоб уберегти глину, бо вона була дуже цінною. Правду кажучи, не уявляю, чому у Карпатах не було глини, придатної до гончарства… але доведеться повірити. що ж, є якась аналогія з Японією, у якій розбитий посуд проклеювали змішаною із золотом масою.
Звісно, ми ще й у гуцульському одязі пофотографувалися. Як на мене – найбільш органічно в нього вписалися Лєна та Артем, хоча чоловік каже, що мені воно як рідне (Спробував би він казати щось інакше):
Наступного дня зранку було тепло-теплісінько. Намет інеєм не вкрився, але ззовні був сируватий. Ранок почався із чаю біля багаття і швидкого набігу на альтанку, розташовану над табором. Зуб я на неї точила ще з першого дня, але склалося лише на третій:
Отже, я добігла!
Ось вам вид на нашу Садибу Заріччя:
Розташована вона недалеко від злиття Чорного та Білого Черемошів і має все, потрібне для відпочинку — сауну, басейнчик, місця під багаття… В принципі, з неї можна і не вилазити (як дехто і робить). Але якщо вилізти, то можна потрапити у нову пригоду.
На третій день ми знову сплавлялися Чорним Черемошем, але на цей раз маршрут був довгий — на 17 кілометрів, і всі сімнадцять я знову кермувала. Чесно скажу — тримати весло, розвертаючи рафт — одне з найкращих відчуттів у моєму житті. Вітер, кипіння води навколо, сонце і неймовірна сила, що диким звіром впирається у весло, намагаючись відтиснути його убік. Порівняти можна хіба що з польотом.
Все, що можна сказати на закінчення – я хочу ще!
