Вперше опулікувала цей допис у власному блогу https://narxivn.wordpress.com/2022/12/13/plast_lil/ про нашу пригоду і знакову зустріч у гірській хаті. Дивовижно, як інколи випадкові, здавалося б, події, приводять щось важливе в наше життя, що відлунюється у ньому через роки.
“У моїх синів теж були такі” — ця старша жінка пожвавішала. “Ми самі їх вирізали з кори сосен, що ростуть у лісі біля нашої дачі, це наші символи” — відповіла одна з дівчаток. Нею була я, київська десятирічка з російськомовної родини у другій половині 70-тих (однак українською спілкувалась хоч і лише в певному добірному товаристві, але справно і охоче). Насправді на наших шиях, розмотаних від шарфів у теплі хати, гойдались лілеї з французьких пригод романів Дюма, і ніхто з нас тоді не знав, на що вони були схожі, і що саме подумала про них, і про нас ця, як нам тоді здавалось, бабуся. Думаю, можливо їй тоді і 60 років не було. Дітей більше цікавили малі кучеряві ягнята, що весело стрибали навколо. Не всі могли (та хотіли) говорити з господинею українською, і взагалі не всі виказували виразний інтерес до неї та її господи. Були раді перепочинку, але вже прагнули швидше повертатись до готелю, напрямок і дорогу куди жінка нам вказала.
Кілька дорослих і дітей не розрахували час, швидке настання сутінок у зимових Карпатах, та свої сили і здатність орієнтування у засніженому лісі, де стежини швидко замітало. Власне, ця хата, куди ми причвалали на вогник, була не стак і далеко від “Беркуту” на Яблуницькому перевалі, популярного у столичних туристів-лижників, тож була надія ще встигнути на вечерю. А свіже парне молоко, каюсь, я теж не дуже хотіла пити. Взагалі-то в хаті було чимало цікавих речей, і в інших обставинах ми, можливо, затримались би там довше. Ми залишили господині кілька наших цукерок. А вона ще намагалась щось сказати про своїх синочків, нема вже їх, щось там наче про, як нам здалось, опришків.
Чесно кажучи, дітям тоді у головах були більше не опришки з героями Захара Беркута (вже не згадуючи за фактично незнаних нами тоді місцевих героїв ближчих часів), а післязавтрашній Новий рік. Однак щось таки відлунило. Принаймні мені — чимось справжнім, важливим, чимось таким, що, можливо, згадається в майбутньому (так воно і сталось). І я точно пам’ятаю, що оті наші лілеї стали для старої жінки якимось добрим знаком. Надії? Відродження? Спадкоємства?
Чи це була кумедна помилка форми? Ні, пластові лілеї таки родички тим нашим. А ми — її синам. Ми — змогли вирости, порослішати, дізнатись, перейнятись і продовжити.
ПС: а моя донька школяркою стала пластункою! А Ваші діти, друзі? Це - найкраща дитяче-підліткова організація для українських дітей, там цікавенна й корисна програма та гідне товариство. Сайт Пласту: https://www.plast.org.ua/blog-yak-plast-vyhovuye-vidpovidalnu-molod/
