🎬 IMDb — 8,0/10 🎬 Letterboxd — 3,6/5 — мало оцінок на ресурсах
⏳ 1 год 49 хв (без титрів)
Другий топовий український фільм минулого року, що подивився, перший — «Уроки толерантності», (його згадував тут і тут). Це стрічка, в якій поєднались усі складові, які її роблять чудовим зразком кінематографу, неідеальним, проте дієвим і таким, що точно зачепить. Гарна акторська гра, важливі сенси, символізм, актуальність, прекрасна кінематографія, послідовні та злагоджені сюжетні перипетії, присутня драма і вкраплення гумору, як частина живого та об’ємного образу протагоніста, який проходить шлях від наївного меломана, чия поведінка радше схожа на підлітковий бунт, до людини, що протистоїть системі.
Про що фільм? Андрій Довженко дізнається жахливу правду, яку роками приховували в СРСР — більшість звинувачених в «антирадянській пропаганді» ніколи не потрапляли до в'язниці, їх відправляли до спеціальних психіатричних лікарень з діагнозом «повільно прогресуюча шизофренія». Головний герой потрапляє у справжнє пекло каральної психіатрії та постає перед складним вибором — співпрацювати з КДБ і повернутися до сім'ї, або розкрити правду про закатованих у таких психлікарнях дисидентів. В основу сценарію лягли спогади радянських дисидентів, які зіткнулися з жорстокістю тоталітарної системи, що використовувала так звану «каральну психіатрію» як зброю проти вільнодумства.
Повнометражний режисерський дебют Дениса Тарасова у великому кіно вдався. Постановник до цього здебільшого працював над телевізійними проєктами. Не дивлячись на те, що кіно досить прямолінійне, показані події чіпляють. Адже молода, творча і волелюбна людина, яка зовсім трошечки вирізняється своїм більш сучасним, несовковим зовнішнім виглядом, навіть без яскравих фарб і чудернацьких образів, а також слухає іноземну музику, бо вона їй просто подобається, для тоталітарної системи неприпустима. Здавалося б, такі дрібниці, звичайна індивідуальність та особистий простір, проте не для СРСР і подібних їй режимів.
Гнітючий трилер підживлюється сценами тортур, знущань і лицемірства, а також посилюється яскравим акторським ансамблем. Кожному актору дісталася хоч і проста архетипна роль, деякі персонажі все ж складні, мають свої передісторії, що в певній мірі «виправдовують» діяння в рамках системи. Глибини пропрацювання таких фільмів як «Втеча з Шоушенка» або ж «Пролітаючи над гніздом зозулі» глядач не отримає, але достовірність та реалістичність, інколи на межі з театральністю, які емоційно втягнуть і викличуть емпатію — так.
Музичні контрасти, робота зі світлом і композиційні пропрацювання від арт-департаменту ще краще занурюють в атмосферу безвиході в біло-блакитно-сірих тонах «виправної лікарні/санаторію». Проте післясмак від стрічки не депресивний.
Лише за офіційними даними жертвами політичних зловживань психіатрії в СРСР стали близько двох мільйонів людей. На жаль, такі ж репресивні заходи Росія використовує й зараз. Як у фазу АТО/ООС, так і в часи повномасштабної війни проти нашої держави.
Оцінка: ★★★★ / 5
Підписуйтесь в Telegram
