Коли ми сидимо в тилових містах, плануємо сесії, сперечаємося про майбутнє чи просто п’ємо каву в затишній кав’ярні, ми мимоволі закриваємося у власній бульбашці комфорту. Нам здається, що з новин, нескінченних телеграм-каналів та коротких сторіз в інстаграмі ми знаємо про цю війну все, розуміємо її масштаб і відчуваємо її ритм. Але це велика ілюзія. Справжня війна не транслюється в прямому ефірі з цензурою чи красивою картинкою. Вона пахне сирою землею, порохом, дешевими сигаретами, важким потом і кров'ю. Саме про це, безжально, чесно, іноді незручно, але до сліз проникливо пише Павло Білянський у своїй автобіографічній книзі «Битись не можна відступити», яка вийшла друком у 2024 році. Для мене, як для студентки, ця книга стала не просто черговою новинкою сучасної української літератури, а справжнім емоційним потрясінням, яке змусило вийти з зони комфорту й поглянути на реальність очима тих, хто тримає над нами небо.
В основі твору лежить реальний, вистражданий шлях самого автора, який із початком повномасштабного вторгнення залишив цивільне життя письменника й пішов добровольцем до лав Збройних Сил України. Разом із ним читач проходить весь класичний, але від того не менш драматичний і кривавий шлях: від перших хаотичних днів формування окремого штурмового батальйону, через виснажливі тренування, де люди вчилися бути військовими, до перших справжніх штурмів, звільнення українських сіл, важкого окопного побуту та перших невимовних втрат. Сам конфлікт закладено вже у назві твору. Де поставити кому у фразі «Битись не можна відступити»? Для героїв Белянського цієї дилеми немає. Вони ставлять кому одразу після першого слова, навіть якщо ціною цього вибору стає їхнє власне життя чи здоров'я.
Найсильніша і найчесніша сторона цієї книги –це її персонажі. Павло Білянський не намагається зліпити з них плакатних, кіношних, ідеалізованих супергероїв без страху і докору, які ніколи не помиляються і не бояться смерті. Його побратими – це звичайнісінькі люди, яких ми щодня бачили в мирному житті, зустрічали в магазинах, викликали для ремонту чи бачили в університетських аудиторіях. Автор створює дивовижний, щемливий калейдоскоп людських доль. Перед нами постає учитель української мови з Кривого Рогу, який тепер змушений розмовляти з ворогом мовою артилерії та важких калібрів. Поруч із ним воює установник вікон із Дніпра та водій зерновоза зневеличкого полтавського села – люди абсолютно мирних, творчих і будівничих професій, які ніколи не тримали в руках нічого небезпечнішого за інструменти, але взяли до рук зброю, щоб захистити свої родини. Ми бачимо бандита з Херсона, який знайшов свій справжній кодекс честі в окопі, письменника з Києва, автослюсаря, зварювальника з металургійного комбінату та колишнього студента.
Коли я читала про цього колишнього студента у складі штурмового підрозділу, я мимоволі ловив себе на думці, що на його місці легко міг би бути мій брат, з яким ми ще вчора безпричинно дуріли . Цей ефект максимальної близькості та впізнаваності персонажів пробиває будь-яку броню байдужості. Жоден із них не народжувався для окопів і війни. Вони мріяли, кохали, заробляли гроші, сварилися через дрібниці й будували плани на літо. Тепер вони всі стали бійцями одного окремого штурмового батальйону ЗСУ, де всі колишні соціальні статуси, статки чи минулі досягнення миттєво згорають, а залишається лише те, ким ти є насправді як людина і як побратим у першому бою.
Білянський пише дуже графічно, його стиль позбавлений зайвих прикрас чи пафосних метафор. Книга місцями занадто відверта, жорстока, вона колеться фактами і не намагається сподобатися читачеві. Тут є все: і фізіологічні деталі важких поранень, і тваринний страх від першого щільного артилерійського обстрілу, і глибоке розчарування, і нестерпний, глухий біль, коли гине друг, з яким ти ще годину тому ділив останню банку тушонки в холодному бліндажі. Під час прочитання я постійно ловив себе на абсолютно протилежних емоціях. Я то щиро сміялася з суто армійського, чорного, але такого рятівного гумору та абсурдних побутових ситуацій, то буквально плакала над сторінками від усвідомлення несправедливості всього, що відбувається. Цей контраст тримає в напрузі до останньої крапки. Опис того, як абсолютно різні люди облаштовують свій суворий окопний побут серед багнюки, вогкості й холодного бетону, намагаючись зберегти бодай краплину людського тепла, викликає неймовірну повагу та щем у серці.
Найважливіший філософський інсайт, який дарує ця книга, полягає в кардинальній переоцінці цінностей. У цивільному, відносно безпечному тиловому житті нам здається, що для щастя потрібно неймовірно багато речей: новий смартфон, дорогий одяг, успішна кар'єра, закрита без хвостів сесія чи поїздка на відпочинок. Білянський повністю руйнує цей споживацький міф. На фронті виявляється, що для повноцінного щастя насправді треба зовсім мало. Там щастя – це просто тепла і суха шкарпетка, ковток гарячого чаю взимку, можливість поспати хоча б дві години поспіль і почути рідний голос коханої людини у слухавці, коли є зв'язок. Ми тут, подалі від лінії фронту, маємо розкіш спокійно планувати свої справи на завтра, на тижні чи навіть місяці вперед. Ми впевнені, що прокинемося у своїх ліжках. А там, на передовій, поняття майбутнього повністю стирається. Там немає завтра, бо завтра може просто не настати. Тим немає майбутнього у звичному розумінні, є тільки коротке, напружене зараз, і ця секунда може виявитися останньою. Це змушує героїв жити на повні сили саме в цю хвилину.
Книга Павла Белянського змушує кожного цивільного читача поставити собі дуже неприємне, але максимально чесне питання про те, якою ціною купується наш спокійний сон, можливість навчатися, гуляти парками та жити звичним життям. За кожен наш відносний мирний ранок, за кожну випиту в тилу каву хтось там, у багнюціокопів, платить своїм здоров'ям, своєю молодістю або своїм життям. Це надзвичайно болюча, але водночас дуже правдива книга про війну. Вона ламає внутрішні бульбашки, в яких ми ховаємося від жахів реальності, і змушує відчувати чужий біль як свій власний.
Цей твір не є просто художньою літературою для розваги чи проведення дозвілля – це справжній документ нашої епохи, жива історія, написана кров'ю та потом її учасників. Павло Білянськийстворив книгу, яку варто читати кожному молодій людині, щоб ніколи не забувати, через яке пекло і які випробування проходить наша країна і які дивовижні люди стоять на її захисті. Вона залишає глибокі рубці на серці, але водночас дарує світло, надію і залізобетонну віру в те, що наші звичайні люди здатні на титанічний, неймовірний героїзм. Це чесна, безжальна, але сповнена любові до життя проза, яка нікого не залишить байдужим і назавжди змінить сприйняття нашої сьогоденної реальності.
