В. Фелікс. «Вперед» (Мюнхен). — Ч. 11 (60), листопад 1955. — Стор. 3-4
Треба визнати, що — на сором нашій європейській самозакоханій культурі — ми ще й досі не знаємо Китаю, тільки тепер починаємо відкривати його. Щойно тепер наші студенти в Україні й за кордоном ідуть до шкіл, щоб вивчати китайську мову, щоб черпати з бездонної криниці чотиритисячолітньої китайської культури й цивілізації. І цілий т. зв. цивілізований світ як слід не знає досі Китаю.
Ще менше знаним є китайський комунізм. Незважаючи на те, що Захід уважає його своїм ворогом № 1, а Москва — своїм союзником № 1, і на Заході, і на Сході разом можна зараз знайти не більше 10 більш-менш повчальних, серйозних книжок на цю тему. Тимчасом китайський комунізм являє собою надзвичайно оригінальне явище, знання якого, без сумніву, допомогло б світові зрозуміти політичні позиції сучасного Китаю і, можливо, сприяло б усуненню багатьох нерозумних потягнень у міжнародній політиці.
Ми мали нагоду ще тільки поверхово познайомитися з ідеологією китайського комунізму, але й то вже впали в очі вельми характерні риси його. Маємо на увазі теоретичну творчість Мао Цзедуна, сьогодні найголовнішого теоретика не лише китайського, а й світового комунізму. (До речі, така його виняткова позиція в сьогоднішньому комунізмі, напевне, певною мірою відкладе свою печать на думку й дію комуністичних партій, якщо перекладання й вивчання його творів пошириться).
Мао Цзедун, виявляється, є класичним представником і теоретиком націонал-комунізму. Назва «націонал-комунізм», звичайно, є умовна, і тому її треба ясно визначити. Під націонал-комунізмом ми розуміємо свідоме визнання факту і відверте наголошення необхідності відмінного й самобутнього шляху розвитку революції залежно від конкретного національного середовища, тобто соціально-економічного укладу, історичних традицій, культури, цивілізації, психології даного суспільства, у якому відбувається революція; визнання факту і наголошення неможливості перенесення на дану націю готових зразків революції з-за кордону, зокрема й конкретно — з Росії. З другого боку, під націонал-комунізмом ми розуміємо націоналізм, що ставить добро своєї нації вище всього, але бачить реалізацію того добра нації в комунізмі, у перемозі революції у цілому світі. Цією дефініцією ми й визначаємо теоретичну творчість Мао Цзедуна, бо вона тільки цій дефініції і відповідає.
Найголовнішими під цим аспектом творами Мао є його роботи «Китайська революція і Комуністична партія Китаю» та «Про нову демократію», написані в 1939–1940 рр. Ці твори вже перекладені на різні європейські мови, і з ними читач може ознайомитися безпосередньо.
Самобутність китайського комунізму, як політичного руху і як вчення, є зумовлена, за Мао, конкретним китайським національним середовищем. Історія Китаю є дуже довга, розвиток її є дуже повільний. До Опіумної війни 1840 року понад 3 000 років у Китаї тривав феодалізм. Від Опіумної війни починається інвазія європейського, японського, російського й американського капіталу. Ця зовнішня інвазія, з одного боку, сприяла розпадові феодалізму в Китаї і розвиткові капіталізму, а з другого боку — перетворювала Китай у напівколоніальну країну, поневолену чужинцями. На додачу імперіалісти, щоб оберегти свої власні капіталістичні інтереси від конкуренційного натиску національної китайської буржуазії, увійшли у спілку з рештками феодальних класів і з їх допомогою успішно загальмували розвиток національного китайського капіталізму.
З часу Опіумної війни і до початку активізації комуністичного руху китайське суспільство прибрало такі характерні риси. Основа натурального феодального господарства зруйнована, але феодальна експлуатація селян поміщиками збереглася, і поміщики займають і далі панівну позицію в економічному і політичному житті країни. Національний капіталізм і буржуазія дістали деякий розвиток і почали відігравати помітну роль у житті суспільства, але капіталізм не став суспільно-економічним ладом у Китаї тому, що чужі імперіалізми загальмували своєю конкуренцією його розвиток. У руках імперіалістів перебувають усі командні висоти фінансового й економічного життя країни. Державний і воєнний апарат, складений головно з феодалів, є маріонеткою в їхніх руках. Унаслідок переплетення чужого імперіалізму з китайським феодалізмом розвиток Китаю загальмувався. Основне протиріччя китайського суспільства напередодні революції було, отже, «між імперіалізмом і китайським народом та між феодалізмом і народом. Але з цих протиріч протиріччя між імперіалізмом і китайським народом є найголовнішим» (Мао Цзедун). Ці протиріччя і визначили характер сучасної китайської революції як національно-визвольний і антифеодальний, буржуазний.
«Хто є головним ворогом революції? — питає Мао і відповідає: зрозуміло, імперіалізм і феодалізм, тобто буржуазія імперіалістичних держав і клас поміщиків Китаю». Головне завдання революції є таке: «З одного боку, завдання полягає в здійсненні національної революції, спрямованої на скинення гніту чужоземного імперіалізму, а з другого — в здійсненні демократичної революції, спрямованої на скинення гніту феодалів-поміщиків у країні, при чому найголовніше з цих двох завдань є національна революція, спрямована на скинення імперіалізму». Від цієї революції залежить «вирішення долі китайської нації», з неї постане «новий Китай, який ми хочемо побудувати».
Ці патріотичні фрази не є порожні. Вони зумовлені попередньо окресленим основним протиріччям китайського суспільства, де ціла нація (всі класи, крім поміщиків-феодалів) протистоїть чужинецькому поневоленню. Саме в оцьому укладі сил китайського суспільства, в характерних рисах середовища, в якому відбувається революція, і є, за словами Мао Цзедуна, «своєрідні національні особливості Китаю», що зумовлюють і своєрідну національну особливість китайського комунізму.
У чому полягають ці своєрідні особливості китайського комунізму? Насамперед у тому, що цілком згідно з середовищем, яке його зумовлює, і основними його протиріччями, китайський комунізм стоїть на типово націоналістичних позиціях: співпраця всіх класів нації для її добра, нерозпалювання класової боротьби, якщо вона шкодить нації. Мао оформлює цю ідеологію так. Виходячи логічно з попередньо визначених характеристик основного протиріччя і основного ворога, він каже, що союзниками комунізму в Китаї є всі класи й партії, що борються проти цього головного ворога, тобто проти імперіалізму й феодалізму. Він конкретно визначає таких союзників комунізму і рівноправних учасників революції: середніх і дрібних поміщиків та дворян, що терплять від гніту великих поміщиків і колаборантів імперіалізму; усю національну буржуазію, незважаючи на її розмір; усю дрібну буржуазію, яка є «одною з рушійних сил революції, надійним союзником пролетаріату, ініціатором і передаточним механізмом революції»; до дрібної буржуазії він зараховує дрібних торговців, людей вільних професій, широкі прошарки інтелігенції, кустарів і т. п.; усе селянство, включаючи й куркульство; селянство є «основна армія революції в Китаї»; і нарешті, без сумніву, увесь пролетаріат.
Про пролетаріат Мао каже таке. У Китаї є біля 3 мільйонів робітників в індустрії та біля 12 мільйонів найманих робітників у дрібній промисловості, у кустарів, у торгівлі. На селі існує велика кількість безземельного пролетаріату. Слабкі сторони пролетаріату ті, що він порівняльно малочисельний, відносно молодий, недосвідчений та відносно низькокультурний; одначе тому, що в Китаї відсутні традиції реформістського соціалізму, пролетаріат є високо революційний і вибуховий, і тому він стає головною рушійною силою революції. Але, каже Мао, «китайський пролетаріат повинен зрозуміти, що хоч він і є найсвідомішою і найорганізованішою класою, він не може досягти перемоги, якщо буде спиратися тільки на власні сили, що для перемоги необхідно створити єдиний революційний фронт, об’єднуючи всі ті класи й прошарки населення, які можуть узяти участь у революції».
Мао розуміє, що така його теоретична й практична позиція у питанні колаборації пролетаріату з буржуазією є цілком протилежна до позиції російських більшовиків. Він пояснює цю різницю просто й ясно: «Китайська буржуазія відрізняється від буржуазії бувшої Російської імперії. В бувшій Російській імперії в силу того, що вона вже була державою воєнно-феодального імперіалізму і здійснювала загарбницьку політику, буржуазія була позбавлена всякої революційності. Там завданням пролетаріату було боротися з буржуазією, а не йти на союз з нею. В Китаї ж у силу того, що він являє собою країну колоніальну і напівколоніальну і сам є об’єктом агресії, китайській національній буржуазії ще властива революційність. Тут завдання пролетаріату полягає в тому, щоб не нехтувати цією революційністю національної буржуазії, а створити з нею єдиний фронт».
З точки зору російського сталінізму це страшна єресь. Де ж можна казати, що моя буржуазія є інша, ліпша за твою! (Хоча останнім часом у сталіністів російська буржуазія мала б виглядати найпрогресивнішою у світі). Українські націонал-комуністи (укапісти, боротьбисти, ухильники в КП(б)У і т. п.) ніколи нічого подібного не казали, а й то потрапили під стінку як «зрадники пролетаріату». Тіто теж до такого ніколи не доходив, максимум казав, що югославський куркуль може бути союзником пролетаріату, а й то потрапив на списки «націонал-фашистів» і був би під стінкою теж, якби не хлопці Ранковича. А де був би Мао за все це, якби то Москва правила Пекіном?! Тупий російський бюрократ-великодержавник міряє комунізм тільки на свій аршин, не розуміючи всієї різноманітності живого життя, різноманітності суспільств, націй, історичних умов і обставин.
Такі «своєрідні національні особливості Китаю», на думку Мао, визначують і наслідки китайської революції. Тому, що ця революція є революцією усіх класів нації проти феодалізму й імперіалізму, «після перемоги її в Китаї матиме певний розвиток капіталістична економіка, бо революція усуне перешкоди на шляху розвитку капіталізму». Але тому, що на час революції капіталізм у Китаї не є сильно розвинутим, він уже і не матиме часу розвинутися до кінця, бо з перемогою революції почне одночасно рости й розвиватися соціалістична економіка, тобто державна промисловість і інші державні елементи в господарстві. Китайська держава в руках компартії не нищитиме існуючих капіталістичних підприємств, але й не допомагатиме їм, щоб вони захопили всю економіку; натомість вона будуватиме свої власні підприємства, які співіснуватимуть поруч з капіталістичними, а в процесі майбутнього історичного розвитку кількість і впливи державних підприємств зростатимуть і поступово витискатимуть капіталістичні підприємства. Так на базі поступової індустріалізації в Китаї переможе соціалізм над капіталізмом, при чому це станеться без окремої нової антикапіталістичної революції, а виключно еволюційним шляхом, просто як перетворення сучасної антифеодальної революції у її вищий етап. Відповідаючи «лівацьким пустословам», що хочуть зразу знищити капіталізм, Мао каже: «Може, можна відразу піти по соціалістичному шляху диктатури пролетаріату? Ні, це неможливе. Ми не мрійники і не можемо відірватися від умов реальної дійсності».
Ці ж «своєрідні національні особливості Китаю», на думку Мао, визначують і характер китайської революції. Він питає: «Чи є вона революцією буржуазно-демократичною чи пролетарсько-соціалістичною?», і відповідає: «Звичайно, вона відноситься не до останнього, а до першого типу».
«Одначе сучасна буржуазно-демократична революція в Китаї є вже не звичайною буржуазно-демократичною революцією старого типу, бо такі революції відійшли в минуле, а своєрідною буржуазно-демократичною революцією нового типу. Революція цього типу розгортається зараз у Китаї і в усіх колоніальних і напівколоніальних країнах. Ми звемо її новодемократичною революцією».
Тут треба відзначити принагідно, що, незважаючи на часті протилежні твердження в примітивних західних і радянських пропагандивних виданнях, Китай офіційно себе ніколи не називає «народно-демократичною» країною, як, наприклад, Польща чи Угорщина, а тільки «новодемократичною». Це не проста гра слів, як зараз побачимо.
Поняття «нової демократії» винайдено й розвинуто особисто Мао Цзедуном як цілком новий і оригінальний витвір у комуністичній теорії, продукт китайської «національної своєрідності». Мао каже, що в Китаї «мова йде вже не про демократію взагалі, а про демократію китайського тилу, особливу, нового типу демократію — нову демократію». Ця «республіка нової демократії» відрізняється від соціалістичних республік типу СРСР, республік диктатури пролетаріату, як відрізняється вона, звичайно, і від республік буржуазної демократії. Що ж таке нова демократія? Тому, що китайська революція є революцією кількох класів, тому й держава цієї революції є державою кількох класів. Отже, нова демократія — «це не диктатура однієї буржуазії, не диктатура одного лише пролетаріату, а диктатура союзу декількох революційних класів, керованих пролетаріатом».
Тому, що в революції бере участь майже вся нація, всі класи, за винятком частини поміщиків і колаборантів, то нова демократія є диктатура нації. «Словом „нація“ користуватись можна, — каже Мао, — одначе в це поняття не включаються контрреволюційні елементи й зрадники». В іншому місці він каже: «За республіку нової демократії стоїть понад 90% нашої нації, отже іншого шляху не може бути». Чан Кайші і його кліка — це «зрадники нації», бо вони продавали й продають Китай імперіалістам. Боротися проти них — значить визволяти націю.
Наголошення «своєрідних національних особливостей» у теорії китайського комунізму не обмежується тільки такими, хоч і вирішальними, галузями, як характер революції, економічний устрій чи державний лад, а є помітне в усіх інших ділянках також. Наприклад, взяти ділянку культури, яка завжди була й є термометром пекучості національного питання. Мао каже: «Я не знавець у питаннях культури, я тільки хочу прийти до правильних висновків, які відповідають національним потребам Китаю». І ось ці його висновки: «Культура нової демократії є культура національна. Вона виступає проти імперіалістичного гніту, за національну гідність, за незалежність китайського народу. Вона належить нашій нації і відмічена нашими національними особливостями… Китаєві слід спожити у великих кількостях прогресивну культуру чужоземних держав як сировину для збагачення своєї культури. …Також ми повинні поважати своє історичне минуле і не повинні відмахуватись від нього. В Китаї була створена чудова культура. Розібратися в процесі розвитку цієї старої культури, викинути з неї всі антикварні елементи, взяти її демократичне зерно — це необхідна умова розвитку нової національної культури і скріплення віри нації в свої сили».
Вінцем же визнання й наголошення «своєрідних національних особливостей» у теорії китайського комунізму є, на нашу думку, наступна декларативна заява Мао Цзедуна. Він каже: «Революційні три народні принципи Сунь Ятсена — націоналізм, народовладдя і народний добробут — необхідні для сучасного Китаю, і наша партія веде боротьбу за їх повне здійснення». (Сунь Ятсен, що проголосив ці свої «три народні принципи» як політичну програму ще в 1907 році, був революційним буржуазно-демократичним націоналістом і вождем національно-визвольного руху Китаю до своєї смерті в 1925 році). Фактом є, що жодна комуністична партія в світі ще ніколи не визнавалася відверто до націоналізму. Мао Цзедун і КПК творять історичний прецедент!
Ясно, що зайвим є коментувати і протиставляти ці теорії теоріям російських комуністів. Різниці більш ніж очевидні. Принципова відповідь Мао Цзедуна для всіх, і для російських більшовиків, є така: «Ми повинні споживати все те, що нам нині придасться. Одначе з усім чужоземним слід поводитись як з харчем, який спочатку розжовується в роті, перероблюється в шлунку і кишечнику, а потім розділяється на відпадки, які усуваються, і екстракт, який засвоюється; тільки тоді харч стає корисним для нашого організму. Подібно ж нам не слід ковтати все чужоземне цілком, без розбору. … Механічне засвоювання всього чужоземного в минулому принесло Китаєві велику шкоду. Застосовуючи марксизм у Китаї, китайські комуністи повинні також уміло сполучати загальні істини марксизму з конкретною практикою китайської революції, — іншими словами, сполучати їх з національними особливостями Китаю, одягати їх у певну національну форму, і тільки тоді від нашої роботи буде користь».
Ми побачили, що китайський комунізм і об’єктивно, і суб’єктивно має яскраве національне забарвлення і що цим він відкрито відрізняється від російського комунізму. Мао Цзедуна по праву можна назвати класиком теорії націонал-комунізму, а в цій статті нам поки що тільки про це й ходило. Щоб зробити більші висновки й оцінки, треба ще більше вивчити сучасний Китай. Отже, до цієї теми ми, може, ще повернемося в майбутньому.
