Підсмажені й спітнілі тіла, які ледь-ледь прикриті невеличкими шматками ганчір'я - так званим одягом... бентежать мою й без того розбещену фантазію.
Місто попри війну набрало звичного для себе темпу життя.
Щоденно курсуючи заданим маршрутом від дому до місця де я віддаю на поталу свій дорогоцінний час, а натомість отримую декілька гривень аби хоч якось прожити – називається – «дорога на роботу!»
Логічним є, що моя «дорога на роботу» простягається через площу, зупинки громадського транспорту, крамниці, ринок, будівлі і до біса іншого урбаністичного хламу.
Кожного разу йдучи дорогою на роботу я сприймаю «вулицю», як окремий інший всесвіт… адже, вулиця – театральні підмостки на яких щоденно розігрується людська трагікомедія. У темпі мегаполісу і намаганнях людей, як найдосконаліше виконати свій багатозадачний план на сьогодні, не має часу на зупинку для пошуку відповіді на питання:
«Хто Я»? (це не про паспортні дані),
«Куди Я поспішаю»? (це не про географічний напрямок),
«Що Я маю отримати у кінцевому результаті»? (це не про локальний/ситуативний результат).
- Треба бігти, треба йти, повзти і як не можеш навіть повзти, то ж вже лежачи бо дай, розмахуй руками, не зупиняйся…! Соціум диктує свої наративи. Людське ж «Психе», часто благає про зупинку для осмислення, відчуття цього моменту… але соціум невблаганний: «Давай швидше, більше, яскравіше, ти мусиш, ти частина механізму, свої нонконформістські міркування залиш при собі – виконуй стандарти і правила»
А я Людина, яка має почуття, настрій, індивідуальну швидкість роботи Центральної Нервової Системи (ЦНС), темперамент, досвід, радощі, складнощі… . Я прагну бути дієвим, корисним і розуміти, що я важливий у цьому світі, цій країні, у цій справі - для мене це важливо.
Я, хто Я? Звідки Я прийшов та куди Я прямую? - Це риторичне питання, все людство б’ється над цим питанням. Я не намагаюся знайти відповідь для всього людства… я лише прагну збагнути куди мені, особисто мені прямувати?
