Виконуючи цікаву психотехніку, запропоновану подругою, я спробувала проаналізувати, чому мене так притягує образ Рекі. На перший погляд, відповідь здавалася очевидною. Мене завжди захоплювала її стійкість, працьовитість, самовіддача, унікальний стиль лідерства як набута лагідна грубість, за якою ховається щось протилежне, якась глибина. Вона завжди піклується про інших більше, ніж про себе, виступаючи у ролі наставниці, але робить це настільки м'яко, що ніколи не створює відчуття переваги. Їй часто важко бути суворою з “малечею”, і ті моменти, коли вона все ж намагається проявити твердість, подані з гумором, лише підкреслюють, що це — маска, риса, яку вона відчайдушно намагається відтворити.
Спочатку можна помітити, як вона ставить під сумнів будь-який авторитет та іноді іронізує над “формальними” обставинами, як частиною внутрішньої бюрократії їнього маленького Всесвіту. У кожного сірокрилого має бути якась певна робота. Проте офіційна робота Рекі невизначена. Вона одночасно і наглядачка за Старим Будинком, що включає прибирання та приготування їжі для всіх сірокрилих, і певного роду “повитуха”, що зустрічає новонароджених та супровождує їх. В самому аніме на цьому не акцентується, всі сприймають це як її певні обов’язки, проте вони значно відрізняються від роботи інших сірокрилих, що мають чіткі та зрозумілі обов’язки.
У неї смішний іронічний гумор. Її жарти промовляються зі спокійним обличчям та майже апатичним голосом, що додає цій іронії гостроти. Проте у багатьох випадках можна помітити, коли вона відриватися від метушні, її сумне замріяне обличчя, яке викликає відчуття деякої напруги. Ніби вона щось приховує, постійно подумки у цьому. Поступово розгортаючись, аніме, в одному з епізодів, демонструє, як вона, стоячи осторонь, дивиться на місяць та каже: “Зрештою, всі мене покидають”.
І чим глибше занурюєшся в її історію, тим ясніше стає, що кожна з цих сильних рис, якими я так захоплююся, насправді є шрамом, витонченим захисним механізмом, збудованим навколо неймовірного та невідомого болю. Її лідерство, яке вже на перший погляд здається якимось іншим, виявляє себе не як природна схильність, а як роль, яку вона на себе взяла, бо хтось мусив це зробити. Вона стала “матір'ю” для всіх у Старому Будинку, бо це давало їй мету, спосіб забути про власну порожнечу, поки вона є корисною для інших. Її іронія виявляє себе як щит, що дозволяє їй тримати світ на відстані, коментувати його абсурдність, не підпускаючи його занадто близько до серця, яке, як вона переконана, буде знову розбите.
Навіть її звичка курити, яка так вирізняє її серед інших сірокрилих, є не просто деталлю образу. Це певна візуальна метафора її внутрішнього стану. Куріння — це акт повільного саморуйнування, фізичний прояв ненависті до себе та провини, яку вона несе з моменту народження, її спосіб впоратися з постійною тривогою.
Ця напруга, яку я помітила із самого початку, походить з її статусу Tsumitsuki — “грішної”. На відміну від інших, Рекі народилася з крилами, вже заплямованими чорним, що є фізичним знаком її гріха, пов'язаного з нездатністю згадати свій сон у коконі.
Те, про що вона “постійно подумки”, — це її кошмарний сон, який вона відчайдушно намагається розкопати через своє мистецтво. В одній із серій, коли інша сірокрила Ракка вдиратися в її кімнату, ми дізнаємося, що Рекі — художниця, яка нікому не показує свої картини. Її кімната, у яку вона нікого не впускає до останньої фінальної серії, перетворена на галерею її жахів.
Центральний образ її сну — залізнична колія та потяг. Чи було це самогубство, що пояснювало б її вроджений статус “грішної”, чи трагічна випадковість, в якій вона все одно звинувачує себе? Можливо саме ця неоднозначність слугує ключем: потяг символізує повне знищення та безпорадність. Навіть її ім'я є відлунням цієї трагедії. Вона тримається за ім'я Рекі (礫), у значенні “камінець”, але її справжнє, приховане ім'я, про яке вона дізнається в останньому епізоді — Рекіші (轢), у значенні “бути переїханою” або краще “розірваною на шматки”. Вона намагається бути твердою опорою, але при цьому є визначеною моментом свого руйнування.
Її страх покинутості, виражений у фразі “Зрештою, всі мене покидають”, має глибоке коріння. Її врятувала та виховала старша сірокрила Кураморі, яка стала для неї цілим світом та пообіцяла “завжди бути поруч”.
Коли Кураморі здійснила свій “День Польоту”, традиція, коли сіроклирі досягають своєї місії та їх більше нічого не тримає у цьому дивному незрозумілому світі, оточеному стінами, вони йдуть у ліс та перетворюються на стіну світла, після чого ніхто вже не може їх знайти, вони зникають. Для Рекі це стало нищівною зрадою, повторенням первинної травми. У відчаї вона втекла та спробувала перелізти через Стіну разом з іншим сірокрилим, Хьоко, що призвело до його падіння та важких травм. Цей момент закріпив у ній жахливе переконання про те, що її біль завдає шкоди іншим. Саме тоді, ув'язнена в храмі, вона дала собі обітницю більше ніколи не робити помилок та стати ідеальною, “хорошою” сірокрилою.
Уся її доброта, вся її турбота, якими я так захоплювався, були частиною відчайдушної “ставки”: якщо вона буде достатньо корисною, можливо, її пробачать. Вона намагалася заслужити порятунок, не розуміючи, що потрапила в “Коло Гріха” — філософську пастку, сформульовану Посередником: “Усвідомити свій гріх — означає не мати гріха”. Такий парадокс неможливо розв'язати самотужки, бо людина не може простити саму себе; прощення має прийти від когось іншого. Але гординя Рекі, народжена зі страху бути зрадженою, не дозволяла їй попросити про допомогу.
Прибуття Ракки стало каталізатором, що зламав цей семирічний застій. Рекі стала для неї наставницею, але водночас бачила в ній і засіб для власного порятунку. Шлях Ракки, яка змогла вирватися зі свого кола гріха, прийнявши допомогу, став для Рекі живим доказом того, що порятунок можливий, але й водночас підтвердженням її власної невдачі.
Кульмінація відбувається в її кімнаті, що перетворилася на пейзаж її кошмару. Перед фінальною “битвою” Рекі віддає свою запальничку Рацці. І коли Ракка входить до темної кімнати-кошмару, саме ця запальничка стає єдиним джерелом світла. Інструмент саморуйнування Рекі в руках подруги перетворюється на інструмент порятунку. У діалозі зі своїм молодшим “я”, вона чує головне питання: “Чому ти ніколи не просиш про допомогу?”. І навіть тоді вона намагається відштовхнути Ракку, розкриваючи свої “егоїстичні мотиви”. Але Ракка не йде. І в останній момент, перед тим, як потяг її травми остаточно її знищить, Рекі вимовляє слова, які не могла сказати сім років: “Ракко... Допоможи мені”.
Такий простий акт довіри розриває коло. Її травма не зникає, але тепер вона зустрічає її не одна. Вона нарешті стає тим, ким прагнула бути, кого лише вдавала: не Рекеші як "розірвана на шматки", а Рекі як "камінець". Опорою, сходинкою для інших на їхньому шляху, твердою.
До речі, після цього ми більше не бачимо її з сигаретою. Зцілившись від ненависті до себе, вона більше не потребує саморуйнування.
Осягнення, що справжня сила полягає у вразливості, а не в стоїчній стійкості, звільняє Рекі від її тягаря та дозволяє вирватися з того, що було для неї тюрмою. Вона здійснює свій “День Польоту” у спокійний зимовий день, викликаючи полегшення для всіх, щиру тиху радість за Рекі.
Ми бачимо у цьому фундаментальну зміну у способі пізнання та розумінні себе та світу. Історія або “урок Рекі”, приводить мене до деякого усвідомлення, є тією поворотною оповіддю, яка відкриває доступ до глибинної істини, що часто залишається прихованою за сучасним культурними імперативами самодостатності. Усвідомлення того, що ненависть до себе може маскуватися під доброчесність, і що найважчий, але найважливіший крок — це не нести тягар самотужки, а знайти мужність попросити про допомогу. Ми є істотами, що створені для зв'язку, і наша сила не вимірюється здатністю ізолюватися від болю, а мужністю зустрічатися з ним у присутності інших.
Феномен, коли ненависть до себе маскується під доброчесність, не є особистою вадою чи унікальною патологією. Це логічна, хоча й болісна, адаптація до культурних та психологічних умов, які звеличують невразливість та засуджують потребу. Потреба у допомозі перетворюється з природного людського стану на ознаку невдачі.
Усвідомлення того, що “найважчий, але найважливіший крок... це знайти в собі мужність попросити про допомогу”, є кульмінацією всього процесу. Цей акт, що в старій парадигмі вважався найвищим проявом слабкості, у новій стає актом глибокої мужності та агентності.
Тягар — це не сама проблема, а секретність, що її оточує. Величезна частина ваги цього тягаря складається з енергії, необхідної для його приховування, сорому та страху викриття. Виносячи його на світло співчутливого свідчення, ми нейтралізуємо “токсичну” енергію секретності, роблячи початкову проблему набагато більш керованою. У цей момент ми перестаємо бути самотніми у своєму стражданні, і саме це є початком справжнього зцілення.
Карл Юнг ввів поняття “тіні” для позначення тих частин нашої особистості, які ми заперечуємо, придушуємо чи вважаємо неприйнятними через сором сбо страх. Робота з тінню, процес її визнання та інтеграції, традиційно розглядається як героїчна індивідуальна подорож у власне психічне підземелля, надзвичайно складне та лячне завдання. Але спільнота може стати зовнішньою, допоміжною его-структурою, яка робить можливим жахливу роботу психологічної інтеграції. Нам потрібні інші, щоб допомогти нам витримати ті частини себе, які ми ще не можемо витримати самотужки.
Тож, повертаючись до початкових цілей психотехніки, я усвідомила, що урок Рекі для мене виявився набагато глибшим, ніж я могла собі уявити напочатку, сівши переглядати це аніме. Спочатку я бачила лише стійкість та працьовитість, якості, які наше суспільство зводить у ранг чеснот. Але Рекі, як улюблений персонаж, відкрила мені очі на трагічну красу цієї ілюзії. Я побачила, що за фасадом бездоганної доброчесності, за цією невпинною турботою про інших, може ховатися найглибша форма ненависті до себе. Її сила була не даром, а вироком, її доброта не була вибором. Це була відчайдушна спроба заслужити прощення за гріх, у існуванні якого вона була переконана.
Тоді я усвідомила для себе головне, про що останнім часом часто думала. Справжня сила народжується не через титанічні зусиллях нести свій тягар самотужки, не в ізоляції, а в мужності його опустити. Не в здатності збудувати непробивну стіну навколо свого серця, а сміливо дозволити комусь зазирнути туди. “Найважчий, але й найважливіший крок на шляху до зцілення”. Момент, коли ти, стоячи на краю прірви власного болю, знаходиш у собі сили прошепотіти: “Допоможи мені”, як це зробила Рекі.
Історія Рекі нагадує, що ми не острови, що самотньо дрейфують у темряві. Ми — пов'язані невидимими та таємничими мостами довіри та емпатії. Її порятунок здобувся не через нагороду за роки самопожертви, а став даром, отриманим в єдиний момент, коли вона дозволила собі бути вразливою перед кимось. Ми рятуємося не поодинці, а лише разом, стаючи одне для одного тим світлом, яке здатне розвіяти найтемнішу ніч душі.
