Українська освіта вже давно перестала бути простою траєкторією «школа – університет – робота». Війна, пандемія та постійні реформи перетворили цей шлях на смугу перешкод, де кожен наступний крок складніший за попередній. Сьогодні ми опинилися в реальності, де одинадцятикласник з прифронтового міста або окупованої території має конкурувати за бюджетне місце з тими, хто мав змогу вчитися у відносно спокійних умовах. Саме на цьому тлі постала ідея «нульового курсу» – ініціатива, яка викликає стільки ж сподівань, скільки й скепсису.
Причина появи цієї ідеї лежить на поверхні, й вона доволі болюча: глибочезна освітня прірва. Кілька років дистанційного навчання через ковід, а потім і повномасштабне вторгнення призвели до того, що рівень знань абітурієнтів нині – катастрофічно нерівномірний. Вчителі в евакуації, уроки в бомбосховищах під звуки сирен, відсутність світла – все це не сприяє засвоєнню інтегралів або тонкощів українського правопису. Держава нарешті визнала: ми не можемо вимагати від усіх однакового старту, якщо умови життя кардинально відрізнялися. Нульовий курс – це спроба дати дітям час «наздогнати» програму, не вилітаючи з навчання після першої ж сесії через академічну заборгованість.
Головна перевага такого підходу – адаптація. Ми часто забуваємо, що університет – це не лише про лекції, а й про соціалізацію. Для підлітка, який останні три роки бачив однокласників лише в маленьких віконцях Zoom, раптовий перехід до студентського життя може стати психологічним шоком. Нульовий курс дозволяє м’яко ввійти в академічне середовище, підтягнути профільні предмети та, що не менш важливо, визначитися, чи справді обрана спеціальність є «тією самою». Це рік легального права на помилку та підготовку, який може врятувати від розчарування в майбутній професії.
Крім того, такий курс є ще й потужним інструментом реінтеграції. Для абітурієнтів з окупованих територій він стає містком у мовний і культурний простір України. Це не просто перескладання математики, а занурення в контекст країни, від якої їх намагалися відрізати. Держава тут виступає не суворим екзаменатором, а наставником, який пропонує підтримку замість миттєвих вимог.
Однак у цієї медалі є й інший бік. Найбільша вада – це час. У сучасному світі, де всі кудись поспішають, додатковий рік навчання сприймається багатьма як втрачений. Батьки побоюються, що дитина просто змарнує час, а хлопці-абітурієнти та їхні родини гостро відчувають питання мобілізаційного віку та правового статусу студента на такому підготовчому етапі. Якщо статус слухача нульового курсу не даватиме тих прав, що й статус студента першого року, ініціатива ризикує залишитися мертвонародженою.
Також існує ризик фінансової неефективності. Хто платитиме за цей бенкет під час чуми? Якщо навантаження ляже на плечі батьків, то нульовий курс стане привілеєм для заможних, що повністю нівелює ідею рівності. Якщо ж це буде державне замовлення, виникає питання до якості викладання: чи не перетвориться цей рік на «школу №2», де просто переказуватимуть підручники для випускних класів замість того, щоб давати реальний поштовх до вищої освіти? Є небезпека, що університети використовуватимуть цей курс просто як спосіб заповнити аудиторії та зберегти ставки викладачів, не надто піклуючись про результат.
Наслідки впровадження нульового курсу ми побачимо не одразу, але вони будуть фундаментальними. Якщо систему відбудують грамотно, отримаємо якісніших студентів на першому курсі. Викладачі нарешті зможуть читати лекції, а не витрачати час на пояснення базових речей, які мали б знати школярі. Це зменшить кількість відрахувань і підвищить загальний рівень вищої освіти, який зараз – будьмо відвертими – переживає не найкращі часи.
З іншого боку, якщо нульовий курс стане обов’язковою «палицею в колеса» для всіх, це може призвести до відтоку мізків за кордон. Європейські виші вже зараз активно полюють на українських випускників, пропонуючи їм спрощені умови вступу. Якщо українська система презентуватиме зайвий рік підготовки там, де можна обійтися без нього, абітурієнти просто оберуть шлях найменшого опору – і цей шлях пролягатиме за кордон.
Зрештою, нульовий курс – це діагноз сучасному стану. Ми визнаємо, що освіта поранена, їй потрібна реабілітація. Це не чарівна пігулка, яка розв’яже всі проблеми, але це важливий крок до усвідомлення, що людина дорожча за формальні терміни навчання. Успіх цієї ідеї залежатиме від того, чи зможе МОНУ зробити цей курс не «камерою схову» для підлітків, а реальним трампліном.
Ми маємо навчитися цінувати не диплом, а знання та психічне здоров’я молоді. Якщо додатковий рік допоможе випускнику з Бахмута чи Маріуполя відчути себе впевнено в стінах київського чи львівського вишу, то цей рік вартий кожної витраченої гривні з бюджету. Головне – не перетворити непогану, в цілому, ідею на чергову бюрократичну формальність, якою в нашій країні часто люблять латати діри в системі.
Майбутнє професіоналів починається не з оцінок в атестаті, а з можливості отримати ці знання вчасно й у повному обсязі, навіть якщо для цього знадобиться трохи більше часу, ніж ми звикли.
