“Болісно воно буде для тебе - пізнання, що все повернеться, що все знову прийде: ти сам, дерево, сонце, місяць, людина…”
“Так казав Заратустра” - Фрідріх Ніцше
День 3
Довелося купити собі блокнот й ручку, аби не зійти з розуму. Кажуть ведення щоденника допомагає вгамувати емоції, розставити факти й думки по поличках. З чого б почати?
Огірки свіжі домашні, біляші кава чай, горіхи волоські, молоко-творог свіжі, свята вода карпатська джерельна, біляші кава чай, від тарганів мурах мух, від мурах мух тарганів, парфуми, джинси, мед домашній. Вибач, вигаданий читачу, це вже нервове.
Насправді все просто - одного чудового дня я вирішив піти на центральний ринок аби трошки прикупити всякого - і ось вже третій день не можу звідси вийти. Спитаєте як це можливо? Біс його знає шановні.
Помітив я що щось не так приблизно через годину - намагаючись дійти до знайомих павільйонів на краю ринку, я просто не міг цього зробити. Куди б я не йшов, як би не повертав, скільки б дорогу не запитував - усе марно.
- Як вийти до АТБ?
- Любчику, та що ти таке питаєш, наче перший день тут.
- Пані, я серйозно, допоможіть, будь ласка, я заблукав
- Так, а куди конкретно тобі треба?
- На гоголя, там без різниці куди саме
- А, та тобі он в ту сторону, повернеш наліво на другому повороті й буде тобі Гоголь.
Вгадайте з одного разу що було в тій стороні на другому повороті. Звісно книжковий, йоб його мать, магазин.
Охоронці теж особливо не допомогли - кожен раз як я просив якогось передпенсійного дядька провести мене до виходу з ринку, він неохоче погоджувався, а через пару сот метрів казав:
- Зону покидати не можу, пройди оно далі будка Петровича.
Петрович провів мене до будки Сан Санича, Сан Санич до Васильовича, Васильович до Михайловича і так напевно могло продовжуватись вічність.
Вічність. По спині бігуть мурахи від цього слова.
В цих біганнях по колу я зовсім забув що існує телефон й гугл карти - ну не буду ж я дивитись як вийти з ринку в який ходив усе життя? Але, оскільки ви читаєте не тред в твітері, напевно зрозуміло що ні зв'язку, ні вайфаю тут не знайшлося. Навіть екстрений виклик не пропустило.
Одурівший від цієї ситуації, я просто впав на якусь лавку - і тільки тоді зрозумів, що ринок значно опустів, намети були накриті брезентом, а павільйони зачинені.
Що це за місце і як я сюди потрапив? Куди пішли люди що закривали точки? Якщо цей простір не має кінця, звідки прибувають покупці й товари? Ці та інші питання не прийшли мені тоді в голову, хоч і блукали десь на околицях свідомості. Дякую втомі, яка їх перемогла і дозволила мені швидко заснути.
Коли у вузькому проміжку між павільйонами й палатками небо ставало все більш голубим, отримавши мітлою по сідниці я прокинувся.
- Заїбали тут валятись, ану пішов геть, люди працюють, а він валяється, подиви на нього.
Вічна працівниця мітли видавала образу за образою, періодично замахуючись своїм знаряддям з підзаборного куща на мене, поки я намагався усвідомити що відбувається. Витративши хвилину на оговтання й переконання себе що це не сон, я все-таки зібрався з силами й пішов геть.
Ринок потроху оживав - продавці й продавчині розкладали товар, снували туди-сюди полу голі молодики з теліжками, закутана в сто светрів тьотя розвозила своє “кавачайпиріжкигарячі”. В цьому ранковому балагані моя психіка показала чудеса адаптації - очевидно, ситуація зовсім неординарна, але й не безвихідна. Отже, перш за все треба було закрити базові потреби - на щастя повний гаманець зарплати дозволив мені купити величезний похідний рюкзак, спальний мішок, змінний одяг, вологі серветки, цигарки, воду і їжу. Навіть пару тисяч залишилось.
Почавши виглядати так, наче я тільки що з Карпат, я попрямував займатись вивченням оточення.
Перший висновок який я зміг зробити - не було зовсім ніякого сенсу розмовляти з тутешніми. Абсолютно ніяк вони не видавали свою дивну природу - імена, історія життя, свій стиль одягу, лор грьобаної точки на якій вони торгували, міміка, жести - ніколи ви б не змогли здогадатись, що тут щось не так. Але все було не так - як тільки я намагався торкнутися того, що в цьому місці немає ні виходу, ні входу - ніхто мене не розумів. Хтось списував на те що я перекурив незрозуміло чого, хтось на те що я з водолєчєбніци втік, хтось просто відверто ігнорував все що я казав. Та по їх очах було видно, видно - вони знають про що я, але для них це як звичайних людей питати чому небо синє - вони не зрозуміють чого я взагалі цим переймаюсь.
Другий висновок - ніякого виходу тут немає в принципі. Під вечір я почав слідкувати за тими, хто забирав товар чи закривав точку - вони нікуди не йшли. Прямо на моїх очах продавчиня прибрала все з прилавка, запакувала коробки, і просто закрила ролети павільйону, з собою бляха всередині. Вона ж розповідала мені кілька годин тому, що їй треба додому, до дітей, готувати їсти, поки чоловік не повернувся з роботи. А тут вона просто закрила себе там - і все.
Вантажники зі складів просто заїжджали разом з візками на склад і ставали біля них, наче вимкненні механізми. Прибиральниця сіла на стілець в адміністративному будинку - й просто застила, наче мармурова статуя, дивлячись в нікуди. Сторож в будці сидів і мовчки дивився в камеру, яка показувала нескінченні стежки поміж нескінченних наметів й прилавків.
Я ходив поміж них, дивився на зашторені палатки й закриті ролети й перебував в невимовному жаху від думки, що за кожним з них зараз стояла і дивилася у порожнечу людина, що ще декілька годин тому викрикувала своє “найдешевші ціни, найкраща якість, прямо від виробника”. Стояла і дивилася так до ранку, щоб потім знову виставити товар, і цілий день “найдешевші ціни, найкраща якість, прямо від виробника”, “найдешевші ціни, найкраща якість, прямо від виробника”, “найдешевші ціни, найкраща якість, прямо від виробника”.
Тієї ночі я не ліг спати. Жахливі думки, полу сонні ведіння, бредові ідеї ґвалтували мій мозок до ранку. Я ходив по стежці метрів з 500 туди сюди усю ніч, і на ранок, коли штори палаток й ролети стали підійматись, я знову загубив слова в горлі - з них виходили абсолютно інші люди. Спантеличений, я не придумав нічого краще як просто піти куди очі бачать.
Зараз я сиджу на лавці перед критим величезним павільйоном з м’ясом, запихаюсь біляшами, і намагаюсь придумати, що мені з оцим всім робити. Напишу сюди ще як тільки щось придумаю.
День 4
Господи допоможи, господи допоможи, господи допоможи. Верніть мені “кавачайпиріжкигарячі”, верніть “свіже молоко” й “м’ясо сьогодні зранку ще бігало”, верніть, верніть, верніть.
.
.
.
Трохи заспокоївся. Треба все описати, щоб самому в це повірити, щоб проаналізувати, щоб винайти стратегію боротьби. Господи допоможи.
.
.
.
Вчора я не знайшов в собі сил кудись йти, купив якихось фруктів, сидів їв й дивився в одну точку. Як і до цього, темрява й закриття ринку підкралось непомітно - й залізши у свій спальний мішок, я поринув у тривожний сон.
Ранок. Ох, йобаний ранок почався з того, що я прокинувся від шурхоту. Шурх-шурх - звук підмітання підлоги великою мітлою. Але якийсь не такий. Занадто повільний звук, занадто великі паузи між рухами. Я підвівся й глянув у напівтемряву ринкової стежки - звідти кульгаючи, прямо на мене йшла фігура. Два метри заввишки, вона наче складалась з мотків одягу, з витягнутою вверх головою й мітлами, двома гігантськими мітлами замість рук. Мітлами що воно тягнуло по підлозі, періодично проводячи зі сторони в сторону - шурх-шурх. Йшла ця потвора повільно, але невпинно, зачіпляючи головою каркаси наметів й кабелі.
Я підірвався, просто схопив речі в руки й побіг в протилежному напрямку. Не знаю скільки я біг, але все моє тіло почало боліти, шлунок нудило, лівий бік пронизав гострий біль, ноги не слухались. Коли я зупинився, навколо вже вирувало життя ринку.
Але…. мій мозок уловив щось не те - “Від комарів, мух, тарганів і тих, хто прийде після них”; “Захищає від тіней, що дзижчать”; “Зупиняє мерехтіння квантів”. Я звісно, не одразу зрозумів що не так, але потім мені довелося це зрозуміти. Я підійшов ближче. Продавчиня з різним кольором очей огляділа мене й знов видала своє:
- Від комарів, мух, тарганів і тих, хто прийде після них. Хлопчече, маєш бажання здихаться назавжди тіньових павуків, чи перероблених мух? В мене є універсальний засіб, подиви, - з цими словами вона вказала на полицю з пастками.
Темно-зелені упаковки змальовували павука з людськими очима, що пригав прямо в темну діру на стіні. Біля нього туди ж залітала муха, що складалась тільки з ока й крил.
Мене вирвало прямо на прилавок. Відвідувачі розступилися, жінка почала голосити й кинула в мене ганчіркою зі словами “прибирай вилупок”, але я знову просто втік. Біг цього разу недовго - ніхто й не намагався мене зупинити.
Хітпарад кошмарів розпочався саме тоді. Всі ті самі прилавки, намети, павільйони - але тепер поміж звичних товарів були й ті, інші, потворні, ненормальні.
Парфуми “Запах мовчазного натовпу", "Дихання кам'яної статуї", "Шепіт бездушних квітів"
Миючі засоби:
"Гладь без спогадів"
Призначення: Рідина для миття дзеркал, яка стирає все, що вони запам’ятали. Після обробки ви більше не побачите в них те, чого нема.
Інструкція: Протерти дзеркало тричі проти годинникової стрілки.
Застереження: НЕ РОЗМОВЛЯТИ.
"Дотик нуля"
Призначення: Крем для чищення речей, які намагалися втекти. Після очищення предмет помирає.
Інструкція: Розтерти рівним шаром і залишити на ніч.
Застереження: не тікати.
"Змивальник тіней"
Призначення: Видаляє плями, які ви ніколи не бачили, але завжди відчували. Особливо ефективний у кутках, де пахне ніччю.
Інструкція: Нанести на тканину і протерти у сутінках.
Застереження: уникати контакту з живою матерією. При контакті, замкнути контактуючого в підвалі навічно.
Зубна паста “Комдейт - Для прозорих зубів”, шампунь “Сі - для пошкодженого поглядом безодні волосся”, дезодорант “Невіє - усунення інтегрального запаху на 72 роки”, освіжувач повітря “Освіжувач” з приписом “знімає з повітря всю шкіру, не залишає плям плоті”.
Огірки “Чоловічі сльози” у формі крапель, помідори “Нігтики бухгалтера” з переливаючими кольорами, виноград “Вкрадливий” з насінням, що рухалося. Наповнювач для котів “розчинний” - з фото кота що поступово перетворюється на наповнювач, корм для собак “ніжний - для цукрових песиків що тануть”, клітка для папуги з автоматичним підривачем, акваріум з рибкою що займала увесь його простір.
І такого безліч, безліч фантасмагоричних товарів незрозуміло від кого і для кого.
Люди теж поступово мінялись - дивні форми черепа, руки що двоїлися у лікті, потрійні зіниці очей, шкіра що більше схожа на шкурку цибулі, лиса голова з повністю зарослим обличчям - і це все я встиг побачити й усвідомити менш ніж за пів години компульсивного тікання з нізвідки у нікуди.
Благо, не все було таким. Нормальні товари, люди й продавці все ще лишались - і кожного разу коли я чув звичну пропозицію глянути на дешеву біжутерію, понюхати аромапаличку, купити зі знижкою колонку чи опаришів на окуня - я з фанатичною вдячністю підбігав й проводив десятки хвилин, розмовляючи про звичні мені речі.
Зараз я забіг у туалет, в ту єдину кабінку, на якій точно був намальований людський силует - на інших були незрозумілі каракулі, в які я навіть не став вдивлятись.
Я боюсь, господи, як мені зараз страшно, ви навіть уявити собі не можете - в сусідніх кабінках замість звичних звуків я чую крик кита й надривний тонкий сміх, чую звуки органа та поїзду, що зупиняється. Я сподіваюсь я доживу до ранку, сподіваюсь доживу до ранку, сподіваюсь доживу і напишу про це на наступній сторінці зовсім скоро.
День 6
Добре, добре мій уявний читач, все не так погано, як мені здавалося.
Перш за все за цю ніч я зрозумів, що мені нічого тут не загрожує - ніхто не виявляв агресії, ніхто не плутав мене з поживним батончиком, ніхто не крав душу. Це допомогло мені вилізти зі смердючого туалету на ранок, і відправитись купувати їжу. Звісно булочка у формі ембріона була зовсім неапетитна, але трошки погулявши я таки знайшов цілком звичну їжу.
Далі ще краще - через якийсь час аналізу й розмірковувань, я раптом зрозумів що тут не має поліції. А значить і поняття незаконний товар теж. Швидко я знайшов кіоск з цигарками - а там окрім цигарок було таке, що й думати годі. Окрім порошків схожих на перетерту райдугу й шприца з живим хробаком всередині, там була моя звична приємна Мар’я Іванівна. Дякую богу за це.
Саме те, що я вирішив побалувати себе таким сумнівним способом і призвело мене до неймовірного відкриття - укурився я до тої стадії, що загубив координацію десь по дорозі, і під вечір спіткнувся і влетів в уже накритий намет. Там до мого жаху, як насправді й очікувалось, вже хтось був - якийсь перекосойоблений карлик, який тупо стояв на місці. Я звісно на рефлексах вибачився, вже хотів піти, а потім мені в голову прийшла файна думка - я просто взяв, і виставив його з намету. Той почав кричати, вередувати, потішно пригати на місці й крутитися - я навіть розсміявся. Не до сміху стало коли він вийняв ніж і диким криком влетів назад в палатку - але оскільки я вдало зробив крок в сторону, він тупо врізався в стіну й проштикнув себе своїм же ножем.
Ще приблизно хвилину я спостерігав, як він корчиться в конвульсіях стікаючи кров’ю - а потім викинув його тіло з намету. В ту ж секунду відбулося щось дивне. Наче різкий поштовх, землетрус, але настільки швидкий, що ледь відчутний. Визирнувши одним оком з намету, я обомлів - ні карлика, ні тієї вулиці, ні тих павільйонів не було. Були інші, один в один схожі, але інші.
Картина в голові склалася доволі швидко - тоді, коли я бачив як замість знайомої вже продавчині з’явилась інша людина, я бачив насправді те як вона пересунулася у просторі, змінила торгову точку, і напевно, так роблять тут усі. Чому і як - гарне питання, але воно не потребує відповіді, як не потребують відповіді фундаментальні закони фізики в нашому всесвіті. Чому маса створює гравітацію, чому існують чорні діри, чому всі формули саме такі які є? Це не важливо, важливо те, що ми вже знаємо ці формули.
І важливо те, що я вже знаю дещо інше - хто зайняв точку, той й торговець.
Через кілька годин після, назвемо це, дрифтом капіталу, повз мене пройшла прибиральниця, досить звичайного вигляду, а після під’їхала теліжка з товаром - хлопець років 15-16 розгрузив мені на палети коробки з насінням й садовими інструментами, взяв якусь розписку й поїхав далі.
Втягнувся в цей нехитрий бізнес я швидко - насіння й інструменти були звичайні, покупці переважно теж. Лише один раз якась стара бабця спитала чи немає в мене “порожнинної капусти”, а на відмову відповіла страшним ні то риком, ні то сміхом. З усім іншим було доволі легко - ціни я називав плюс-мінус довільні, але під кінець дня накопилася значна сума.
Власне, в кінці дня до мене підійшов хтось з адміністрації ринку - я зразу це зрозумів, не знаю як. Він спитав мене чи все добре, чи ніхто не заважав, яку суму я заробив, і, зробивши явне розумове зусилля, оголосив що я йому винен. Я розплатився, і він пішов собі далі, а я став потихеньку закриватись.
Сьогоднішній же день пройшов трохи дивніше - прокинувся я вже явно не у звичній частині світу. Доріжка, що раніше була то асфальтова, то з брущатки, зараз з якогось дивного каменю. Найдивніше, що я не бачу жодного шва, жодного стику між ним, наче уся дорога в моєму полі зору викладена з монолітного шматка чорного, як вугілля, гладкого каменю.
Інше теж нестандартно - прямо навпроти продавець взагалі не схожий на людину, вся голова виглядає як згусток жижи, що левітує над тілом, яке, власне, не тіло, а набір щупальців різного розміру. Жижа не має жодного видимого органу - але реагує на звук, світло, жести - і відповідає, при тому тим же голосом і тією ж інтонацією якої до неї звертаєшся. Не сказати що я прям вражений, але не кожен день таке побачиш. Хоча в моєму випадку може вже і кожен.
Товар до речі на цей раз теж якийсь дивний - квадратні прозорі коробки з землею, в який рухається коріння. До кожного є інструкція і назви - “Жовчеве древо”: саджати на місті усвідомленої смерті; “Смарагдовий абранс”: полюбляє звуки слабкості; “Чорний мімік”: саджати тільки в повністю закритому приміщенні; “Любов п’ятого кута квадрату”: тільки для чотиривимірних істот.
Про покупців говорити годі - цього разу вони були зовсім інші, такі, що мій мозок не встиг їх навіть усвідомлювати, спрощував до тієї форми й розуміння в якій я здатен це переварити. Звісно, був мовний бар’єр, і назвати його мовним це велике спрощення, адже спілкування світловими спалахами, вібрацією та електричними розрядами навряд чи можна назвати мовою. Але торгівельні відносини у всіх однакові - треба лише навчитись розрізняти “так” і “ні”, і називати або показувати ціну - і все.
Сплю я з кожним разом все краще. Мені не сняться сни. І дякую за це, бо якби снилися, снилися б вони про те, звідки я прийшов, і це змушувало б мене сумувати.
День 13
Знову накурився.
Мене накрила екзистенційна криза. Хоча цей термін навряд чи підходить до ситуації в якій я опинився. Де я? Що це за місце? Чому тут все так, як є? Хто така адміністрація? Звідки товар, звідки гроші, звідки покупці? Що це за просторові здвиги кожну ніч?
Напевно трохи новин любий читачу, бо ти єдина істота що пов’язує мене зі світом справжнім. Звісно, кожну ніч я знову плигав у просторі - переносився на нове місце, з новими товарами й новими обставинами. Вже перестав дивуватись тому, що мене оточує - всесвіт безкрайній, ринок безкрайній, і все що не заперечує закони фізики може тут бути. Я скакаю по цьому нескінченому просторі туди сюди - десь істоти ближче до людей, або в цілому, до ссавців. Десь - ближче до риб чи комах. Десь - зовсім незрозуміле щось, природу чого я не можу уявити навіть приблизно. Єдине що є спільного у цього всього - ринкові відносини. В мене є те що їм потрібно, я це продаю, отримую прибуток, купую з цього нові товари, а з надлишкової вартості собі якісь блага. Купив новий одяг, покращив палатку, запас їжі й розваг - декілька книжок й гральні карти, що правда, з ще однією мастю - клей-зи, зі спіральним сірим колом. Не уявляю як з нею грати, тож поки просто прибрав з колоди.
Ось ще важлива річ - побачив, як то кажуть, спробу віджиму торгової точки, і її продажу. З останнього - просто підійшов якийсь чолов’яга до жінки, дав багато грошей, і вона просто пішла їх одразу витрачати. Бачив її потім в іншій палатці, вона торгувала іншими товарами. Що до першого - три якихось бандюки в балаклавах, коли ринок спустів, різко кинулися на продавця через пару метрів від мене - той не розгубився, натис якусь кнопку, завила сирена. Лиходії одразу кинулись тікати, а коли забігли за ріг, я почув такий жахливий крик, який не чув ніколи в житті. Напевно, мені дуже пощастило що в карлика не було такої кнопки. Зате тепер вона є у мене, а крім того є пістолет, ніж та електрошокер. Навряд мене будуть судити за перебільшення самооборони. Хоча думка про те, що на мене нападе істота якій буде абсолютно все одно на ці засоби, мене звісно непокоїть.
Але насправді лякає мене не це. В мене таке враження, наче все це до чогось веде. Не моя історія маю на увазі, але… ця стежка, цей простір, ринок, одним словом. Він несумнівно заплутаний, і не так, як лабіринт, а так як лабіринт що постійно змінюється. Але все ж його наче просікає якась пряма. Ця пряма не зовсім фізична, але вона як вертикаль - веде від покупців до торговців, від торговців до адміністрації, а від адміністрації….
Куди веде ця вертикаль? Що там у кінці? Чи можна туди фізично дійти? Чи хтось там був? Іноді мені здається, що під час пересувань в просторі я потрапляю ближче до цього - і тоді все навколо стає ще більш потворним, ще більш не нормальним. Не просто іншим, наче це інопланетяни чи альтернативна гілка життя на землі, а таке, що суперечить самому життю, самій суті життя як формі існування матерії. Таке, що тягне до себе, поневолює як магніт поневолює залізо, а потім переробляє, розриває на шматки й ліпить, ліпить щось інше, щось жахливе. А ми - лише глина в його руках.
І я бачу цей страх в інших. Вони закопали його глибоко в собі, але я бачу, відчуваю його в погляді. Скільки вони вже тут? Скільки торгують нескінченними товарами на нескінченному ринку, відкладаючи прибуток у нікуди? Можливо вони думають що звідси є вихід, можливо вони думають що його можна купити за гроші й мовчання? Можливо вони вірять в це, аби тільки не приймати реальність, цю жахливу в’язницю, у якій ми всі опинилися. А можливо вони змирилися, і просто існують, бо вже і не знають як це, існувати по іншому
Я не вірю що можна звідси вийти. Хіба що померши, і то….
День 42
В тебе любий читачу я теж вже давно не вірю. Не сказати що колись вірив, але приємно в моменти смути повертатись до тих крихіт хліба, які я розкидав в цьому щоденнику. От би вони ще якось допомогли вибратись.
Зрозумів що навіть не записав сюди те що було мені справді важливим. Описував все це як пригоду, як забавну мандрівку у якої точно є гарне закінчення, є сидіння біля каміна у власному будинку, паління трубки, показування цих записів онукам, чи якийсь еквівалент цього. Еге ж.
Все більше думаю про те що я в пеклі. Кожен день одне й те саме, навіть не дивлячись на радикальне різноманіття навколо. Кожен день я розкладаю товар, читаю опис, переказую його, називаю суму, торгуюсь, рекламую товар, вигукую щось про нього. Спілкуюсь з іншими торговцями, п’ю то каву то пиво, іноді ввечері курю чи щось ще, а зранку все знову по новій. Можна було б взяти собі вихідний, але слово “вихід” у ньому таке ж оманливе як і саме поняття. Куди я звідси вийду? Що я можу тут робити, якщо не продавати чи купувати? Ходити туди сюди? Я навіть цього зробити не можу, бо боюсь що якщо далеко відійду, то загублю свою точку на мать його ринку.
Ну от, хотів написати сюди те що мені важливо, аби воно тримало мене на плаву, але зрозумів що половина речей це теж товари з ринку. Окрім батьків, друзів і кішки. Але коли оце написав, стало так боляче, що хочеться кричати. Я не вірю що знову їх побачу.
І навіть гірше. Якщо я їх побачу, то тільки з за прилавка - і скажу їм все те саме що іншим. “Найнижча ціна, найкраща якість, прямо від виробника”.
Ростислав Дніпровський
