РОЗДІЛ I
«Усі ми інколи сподіваємося на диво»
Ось і скінчилася повість.
За останні декілька днів її квартира перетворилася на смітник. Та що там усі ці гори брудного посуду та декілька горняток з недопитою кавою, коли навіть до того аби помитися діло не доходило.
Фіранки колихалися, бо крізь не зачинене вікно вривався вітер й гамір навколишнього світу.
Вона лежала в ліжку, що наразі більше нагадувало барліг, дивлячись на стелю з тупим виразом обличчя. Відчуття пустки охоплювало свідомість, а тиша в кімнаті тільки намлинкувала ситуацію. Бо несла за собою усвідомлення самотності. Знаєте, це ж така дивна штука… в дійсності ти можеш мати величезне коло спілкування, але завжди почуватися одинаком. З цим нічого не поробиш, люди такі істоти - вони народжують та помирають на самоті.
Вихор незрозумілих догадок змусив дівчину заціпеніти. Сльози полилися якось самі собою. Десь в грудях розірвалася бомба із задавленних згубних почуттів, змусивши мозок страждати від неспівпадіння «очікувань» і «реальності».
-Оце так початок відпустки… - промимрила наша героїня, змушуючи себе перекотитися до краю.
Тіло ватне, у голові шум. Таке враження, нібито останні декілька днів вона тільки й робила, що хиляла та ще й якусь несанкціоновану гидоту.
Силувати себе зробити хоча б вилазку до кухні, було б просто нестерпно та не розумно також, бо… «пш-пш, Джоні, за кожним закутком чекають саморуйнуючі думки». А й дійсно, чого вдалося досягти за майже чверть століття, яке вона встигла прожити? Школа промайнула швидко, за той час нічого не було здобуто, окрім нікому не потрібного диплома з музичної школи та перемог у декількох конкурсах, на які усім начхати. З університетом не склалося. Чи то студентка була недолуга, чи викладачі байдужі, жорстокі, ду́рні (!) які руйнують чужі тендітні мрії та сподівання!.. Ой, лишенько, подивіться хто тут в нас такий ображений. Та годі звинувачувати інших людей у власних поразках. Навіть якщо вони доклали руку, виправляти цю ситуацію в будь-якому разі доведеться самостійно. Що ж було далі? Багато різної роботи, й ніде так і не вийшло знайти себе. А може, справа в тому, що вона ніколи не знала, ким є насправді? Щоб знайти «себе», треба «себе» втратити; а щоб втратити «себе», необхідно «себе» мати. Таке от недолуге речення, з описанням простих людських поневірянь. Бо усі рано чи пізно стикаються з особистісними кризами.
Поки розум пропадав в усіх цих роздумах, сльози стікали по щоках. Легені стискалися від спазму. Майже задихаючись від схлипів, дівчина сіла в ліжку, й одним жестом втерла обличчя. Намагаючись вгамувати емоції, вона роззирнулася довкола.
В дійсності, кімната була далеко не пустою. Острівки з речей створювали дуже затишну атмосферу. Формуючи враження перебування на закинутій Землі майбутнього. Люди вже давно покинули це місце, й перебралися на цнотливо чисті планети, аби створювати там новий грандіозний бедлам. А самотній запущений світ продовжив своє немічне існування, намагаючись приборкати хаос. О, це справжнє відображення того, що відбувалося в її голові. Тільки, хто саме вчинив той розгром та як тепер повернути речі на свої законні місця? Питання риторичне.
Сконцентрувати увагу було складно, бо постійно заважав незадоволений внутрішній голос. Однак, треба оговтатися.
Дівчина вирішила встати, зробивши таким чином відчайдушний крок вперед. Але не все проходить гладко. Заплутавшись у павутинні важких міркувань (насправді, спіткнувшись через дріт подовжувача), вона почала вільний політ, проте встигла вхопитися за край захламидженого робочого стола. Та підступний папірець не дав їй затриматися надовго, тому на голову полетіли зошити, блокноти і різне сміття.
Було не стільки боляче, скільки неприємно. Образа на власну незграбність накотила і поглинула чуття, як цунамі. Й з усього цього гармидеру, в якому спочивала безсила дівчина, подібно самотньому кораблю, з холодних пустовин стихії виринула книга. На єдиному більш-менш чистому клаптику кімнати, зберігався той священний фоліант, який майже змінив її життя. Принаймні, так гадала наша героїня.
На мить здалося, наче Земля більше не обертається навколо Сонця. Вітер застиг, піщинки пилу завмерли у променях денного світла, гамір міста вчух, кожна секунда тягнулася ніби вічність. Й раптово, серед непроглядної товщі вгамованого Всесвіту, зазвучав глибинний спів трутруки*. Голос старезних лісів, велично-трагічної історії цілого народу струменилася крізь віки, проходячи крізь її тіло, хвилюючі розум. Карусель яскравих подій захопила у вир. Теплі знайомі образи, торкалися шматочків свідомості. Неймовірні, незабутні моменти, коли вона вперше зрозуміла, що знайшла свій дім та не хоче повертатися назад.
Та повість скінчилася.
Встати вдруге набагато складніше. Проте, у цьому життя, і сильний той, хто підіймається кожен раз. Дівчина ніколи не вважала, що ладна подужати свої провали. Але на цей раз необхідно зібратися докупи.
«Щоб подумав він, якби побачив мене такою?»
Маячня, ніхто й ніколи не звертає увагу на таких. У що перетворюються люди під дією зневіри? В заляканих, невпевнених, спустошених примар, які тільки вдають, що живуть.
Однак, той чоловік неймовірний… Романтизований бандит. Бо на терезах чортів: «незліченна купа злочинів» проти «неймовірно доброго серця». Як вона обожнює мовчазних і малотовариських дорослих хлопців, здатних на дурість, відданих, тих, які пройшли роки поневірянь, із загрубілими натрудженими руками, холодним поглядом та палкою душею. Ох… кожен день проноситься повз, а вона усе живе в очікуванні, що рандомний головний герой її улюбленої повісті, неочікувано з’явиться на ґанку… А краще: дівчина врятує його від невідомої, але смертельної небезпеки, чим заслужить довіру та опісля, стане вірною поплічницею, що неодмінно змусить цього надзвичайного чоловіка закохатися в неї. Потім, вони проживуть буремне, але щасливе життя, десь подалі від основних подій сюжету. Хух, отаке. Смішно і грішно, одначе, наша героїня справді надто глибоко поринула у фантазії. Бо це найкращий спосіб втекти від реальності. Згубна звичка.
Дівчина зажурено дивилася у вікно. Поволі набігали хмари. Задуха наростала, очевидно прикликуючи дощ. Лишатися на самоті в цій, либонь, закинутій квартирі, ставало нестерпно. Той самий магічний клич, манив її за собою. Ніби сьогодні на вулицях рідного міста трапиться дещо настільки надприродне, що розумом це неможливо збагнути.
Тож, вона зірвалася з місця, як вжалена. Тому що, хтозна скільки часу знадобиться, аби зникли сили, вмотивованість, і навіть непоганий настрій, які взялися просто нізвідкіля. Шуря-буря проносилася кімнатами та коридором в пошуках почасти пристойного вбрання, аби опісля, за усіма канонами жанру, спитатися у дзеркала: «Любе лю́стерко скажи, та мій сумнів розв’яжи: чи сподобалася б я йому, якби приперлася на зустріч в такому манатті?», а воно дає відказ: «Ти прекрасна знає всяк, але оці джинси повне дрантя, зараз ніхто не носить скіні. Та печалитись не час, бо краса душі врятує положення, на зовнішність усім начхати, просто повір на слово».
Ну що ж, окей.
Щось насправжки потойбічне старалося витурити дівчину з помешкання. Якийсь невідомий наглядач опинився в квартирі, і прикладав немало зусиль для того, аби викрити потаємні почуття, що ряскою вкрили її серце. Виявити їх, щоб осоромити, висміяти кожну «не таку» думку, всяке слово, те саме ганебне заповідне жадання. Щоки зашарілися, від уявлення того, що Бог зна хто може бачити такий тендітний стан душі у цей момент, тож вона схопила ключі з трюмо біля виходу та швидко накивала п’ятами.
Справа йшла до вечора, а наша героїня направлялася в бік парку. Останнього клаптику незайманої природи, посеред жорстких бетонних джунглів, - можна було б сказати, якби ця ділянка землі зберегла первинний (істинний) вигляд. В дійсності, територія була заповнена невеликими атракціонами для дітей та дорослих, наметами зі швидкою їжею та іншими спорудами, на знак згадки про індустріалізацію. Ніякого тобі злиття з єством Матінки Землі. Однак вона буде вдавати, наче, кожного разу, її нудить від усіх цих «благ цивілізації» (типу доставки їжі чи гарячого контенту з улюбленими героями в інтернеті). Імітування – саме те, що чудово виходить робити людині, яка має завжди бути в гарному гуморі, при цьому маючі нелегкий ментальний розлад.
Тому, дівчина не прягла навколо, скорше силкувала себе думати про хороше. Шукати в кожній миті цього життя натяки на те, що немає причин для вічної розпуки; що з крапельок гожого, треба створити власні сенси. Проте… нащо? Якщо в цьому світі ніколи не буде його.
Тяжко. Навіть найгіршому ворогові не побажаєш такої особистої трагедії.
Не зважаючи на самоплив рухів та міркувань, вона нарешті дісталася більш-менш спокійного острівка. Самотній кований місток на краю парку, приваблював не надто багато людей. Тож це стало прекрасним прихистком для її фантазій.
От уявіть собі: загадкова юна пані, стоїть посеред предковічного імітованого лісу, вдивляючись в лоно цієї багатостраждальної землі; її ясно блакитні очі блищать розумінням суті буття. Одначе сама вона проста та скромна, хоча в палкій перепалці здатна постояти за власну честь. Нехитра, відверта й добра. Серцем щира. Годяща. Як то кажуть: «В неї руки на всі штуки». Тільки б йому підійшла. Та раптом відразу не вийде, вигадає як, підлаштується.
Небо вкрили щільні хмари. Повітря вже почало просочуватися ароматом скорої зливи.
Вона перехилилася через перила, спостерігаючи за відображенням у мутній воді старого струмка. Знову, ніби хтось вхопив у Бога з рук пульт та натиснув кнопку «стоп», стихло навкруги; і квакання, і поодинокий спів птахів, і ледь чутна гроза.
Дівчина зробила вдих та заплющила очі.
«Благаю, тільки б трапилося диво…»
*Трутрука (ісп. trutruca) — духовий музичний інструмент на зразок труби, поширений переважно серед народу мапуче (індіанці) в Чилі та Аргентині. Тембр інструменту варіюється незначно. Використовується як бойовий клич або як музичний супровід у громадських, сільськогосподарських та релігійних заходах.
