Він встав посеред дороги, піднявши голову догори, ніби закликаючи небо дати якусь відповідь на своє невідоме питання. Чи… можливо воно було надто простим, аби хтось великий там, зверху, схотів приділити йому увагу.
-Чого гав ловиш посеред тротуару? – невдоволено сказав хтось, проходячи повз.
Чоловік лишень байдуже подивився вслід незнайомцю.
Колись був щасливий, але усе промайнуло секундою і ось, він стоїть під височенною недобудовою, спостерігаючи за нею знизу. Думки про це накопичувалися поступово. Подібне ніколи не трапляється миттєво. Хіба що в людей з істероїдним типом особистості. Ніяких записок не лишав, та й нікому було.
Охоронець, якось дуже підозріло спостерігав за ним. Напевно, зрозумів основний сюжетний задум. Усе загрозливо підходив до будки собаки, яка мала б охороняти майданчик, проте та навіть носа не показала.
Він втомлено зітхнув.
Квиток сюди коштував багатцько. Класно побувати в новому місці наостанок. Побачити щось свіженьке. Наче підсвідомо, твій мозок тягнеться до життя: «Ну може ще… ну разок… хоча б спробуємо…» Та вже ні. Годі цього. Побрехеньками про намагання бути вільним, таким не станеш.
Час розправити плечі.
Тільки де б те зробити?
За годину ноги привели до мосту. Тут є більше шансів.
Він спинився та поглянув вниз.
Вода була абсолютно спокійною.
Повз потоком проносилися автівки. Його непомітне буття, мало от-от затонути на глибині кількасот метрів. У товщі тієї незвіданої пучини.
Притулився до перил. Варто було зробити усе доволі швидко, аби ніхто не встигнув підхопитися та викликати поліцію. Тому, для початку, треба прикинути, чи піде якийсь час на вагання. Ти завжди міркуєш собі: «Звідки вони можуть взятися? Я на межі. Вже нічого не здатне мене спинити. Дії будуть рішучі». Проте, дивлячись прямо в обличчя смерті, інколи життєві проблеми здають не такими страшними. Він чітко знав про це. Читав в інтернеті багато особистих історії тих, хто не зміг, або спробував, однак не вийшло. В подібних питання, підготовка необхідна. Кожен день, останні два роки, чітко й методично, готувалася остання рішуча дія.
Тепер, гледячи у річку, слимак страху потроху підсмоктував десь в животі. Спогади про тих, хто лишається, спробували прорватися крізь фронт бажання позбутися проблем одним махом.
-Ну то-о-о, які плани?
Треба зібратися з силами. Востаннє. Більше не доведеться боротися за краще…
-Гей, я до тебе звертаюся!
Кхм, кхм… боротися за краще життя, бути зручним для усіх навколо, жертвуючи власними бажаннями та комфортом…
-Гей, чоловіче у стрьомних штанях…
-Ви мене?
-А кого ж ще? Ти бачиш десь поруч із собою купу чуваків у дивнуватих штанях кольору якоїсь бридоти, типу… броколі?
-Ніколи не думав, що вони виглядають дивно…
-Але так і є, хлопче повір… - незнайомка підійшла до нього та штовхнула плечем - так і є… Т-о-о, які ж плани, га? – вони кивнула в бік води.
Він знервовано хіхікнув. Ніби в дитинстві, коли ти вкрав у сусідської бабці з саду з кіло абрикосів, намагався приховати той факт, а тебе викрив місцевий хороший хлопчик (стукач). А потім стоїш увесь такий перед мамцею, виправдовуєшся, допоки та не починає тебе гнати лозиною по вулиці.
-Не розумію про що ви. Я просто турист… роззираюся тут.
-Ну так, міст, то найбільша пам’ятка культури в нашому місті, більше ніде немає нічого подібного…
-Частково ви праві в цьому, оскільки примірник такої архітектурної споруди тільки один, в якось сенсі, то є унікальна…
-Годі нудити, господи… зрозуміло тепер, що тебе довело до життя такого.
-Пробачте?
-Та нічого.
-Що?
-Що?
-Ви… тільки що…
-Що?
-Годі, прошу.
-Гаразд, - дівчина подивилася вдалечінь.
Кілька секунд він просто спостерігав за нею, після чого усе ж спитався:
-То, що ви мали на увазі, коли… що довело мене до такого життя?
-Га? Ти про що?
-Ну, коли ми говорили про міст, ви сказали щось… може я не правильно зрозумів чи…
-Стривай, стривай… в чому твоя проблема?
-Що?
-Що?
-Ні, я не поведуся на це знову… - пробелькотів під носа той.
-Ти не відповідаєш на питання.
-Ви також.
-Але я поставила його першою.
-Але… гаразд. Що зі мною не так? Що зі мною… Не знаю. Просто втомився від усього цього…
-Чого «цього»?
-Життя. Гадаю…
-Життя, - воно всміхнулася. – Ти його не знав.
-Я?
-Ти.
-Та як же ж, я… мені вже сорок років. Майже пів століття прожив.
-І?
-Що «і»?
-Ну, і що з того? Де ти бував окрім коробки два на два та роботи, де точно щось не сильно розумне строчив за компом?
-Так…Так! В тому то й уся справа! – обурено випалив чоловік. – Я нічого за своє життя не встиг, нічого не досяг, хоча стільки працював… усім навколо потрібно, аби ти співпадав з їх баченням світу. Треба постійно підлаштовуватися, бути вигідним… Пропадаєш на роботі – поганий, не працюєш, не несеш додому гроші – поганий. А як же той баланс знайти, га? От скажіть мені? Та ніяк. Усе марно. Втомився.
-То відпочинь.
Він залився сміхом.
-Така розумна, не можу… - крізь сльози від істеричного хохоту, промовив той.
-А що такого? Так тяжко чи що?
-Спробуй спочатку вибити ті вихідні! Та й байдуже… - різко заспокоївся, опустивши голову.
-Чого це?
-Бо, якщо навіть так, то потім ще більше проблем. Колишня дружина завжди кудись тягнула… це така морока.
-То відпочинок – морока?
-Я так не казав. Але з нею була. Хоча й не завжди…
-А коли ні?
-У молодості. Коли ми тільки одружилися, часто кудись їздили разом. В нас було багато спільних інтересів, та й бажання щось робити було.
-Чого ж зникло?
-Бо треба було гроші на це заробляти. От так воно і вийшло, треба було обирати: одне або інше. По мені зрозуміло, чому я надав перевагу, гадаю.
-То вже так, - дівчина зітхнула. – Значить, це все?
-Все. Немає сенсу боротися.
-Сенс завжди є.
-Це маячня.
-Для кого як.
-І в чому ж сенс життя? – уїдливо спитався чоловік.
-В житті, ха! – випалила вона. – Не очікував? А воно так і є.
-Маячня, - він розсміявся та захитав головою.
-Терпіти не можу скептиків, ви нудні.
-Я вірив у Бога.
-Справді?
-Так.
-Чого перестав?
-Бо його немає.
-Такий собі аргумент. Типу, поки вірив, той був, а тепер немає.
-Він не допомагає. Скільки б не просив… скільки б навколішки не повзав… жодної відповіді.
-А ти любиш на усе готове, я подивлюся. І відповіді тобі на тарілочці подай, і вихід із ситуації пережуй та туди поклади, а краще в рот запхни, щоб взагалі дупу напружувати не прийшлося.
-Я цього не казав.
-Прочитала крізь.
Чоловік невдоволено цикнув.
-То, що я зробив не так?
-А як мені знати?
-Хіба ти не прийшла, аби розповідати мені як жити?
-Вважай, як хочеш. Тільки от, ніхто й ніколи, навіть Бог, не дасть тобі інструкцію до того, як вдало пройти увесь шлях. Просто очі треба розкривати й вухами слухати. Невдач купа, переходити зі сходинки на сходинку складно. Але, можливо… усе це того варте.
-Можливо… - пробурмотів він. – Якби ж то…
-А тобі треба ж звичайно знати напевно! Та як же ж не вдовбиш собі! Немає нічого стовідсоткового! Усе навколо, то перемінні. Ніколи не можна покладатися на будь-що, особливо на себе. Бо усе мине. Абсолютно.
-Ніби я того не знав!
-То чого ж белькотиш постійно так невдоволено, якщо знаєш? Робота зміниться, й стосунки зміняться, й день зміниться. Годі вже нарікати на себе, на всіх та світ. Сходи, бляха, до психіатра.
-Я що схожий на психа?
-Так! Особливо в цих кончених штанях.
Промені вечірнього сонця падали на міст і все, що було в їх світлі, автоматично ставало якимось попсово романтизованим. Напевно, окрім поліцейської машини, котра мчалася вздовж шосе.
