Розділ перший
“Допит”
Посеред міста розкинулася сіра мерія. Самотня, занедбана споруда з побитими вікнами, роздовбаною підлогою та полущеними від вологи стінами. Об’єктивно, навіть до того, що трапилося на цій території два роки тому, вона не виглядала добре. Недобиток “славного” радянського минулого навіював лишень журбу, а розмірковування про тотальну корумпованість влади, змушувала звичайного роботягу радіти даному стану речей. Чому? Бо тут більше не приймаються ті самі надважливі для міста закони, котрі так обурювали сотні місцевих жителів. Ніхто не ломиться в кабінет мера, журналісти не сидять на нудних засіданнях та й сам очільник Дніпра більше не наважується прямим текстом відправляти неугодних шукати щастя в країні з трибуквенною назвою.
Усе спинилося.
Застигло останнім прихистком здорового глузду в вирі безумства.
Й носив він назву:
“Штаб підрозділу поліції особливого призначення Трьох сполучених областей”
Доповнення на аркуші паперу поруч: “Наполегливо просимо не палити на сходинках”.
Маленька, не затишна кімната на другому поверсі, колись слугувала працівникам мерії курилкою. Велике вікно в півстіни закривала решітка, котра точно була приварена зовсім нещодавно. Довгий стіл та декілька стільців вони перетягнули з кабінета заступника чогось-там, котрий також розташований на поверсі. А занехаяний диван, який ледь вдалося вмістити, з сусідньої кімнати відпочинку.
“-Добре ж вони тут влаштувалися, - сказав тоді Коваль. - І тобі порацюй, і поспи. Можна й без першого. Якби ж то в нас була така можливість”.
Та не усім фортуна демонструє власне обличчя.
Як раз, на старих шкіряних меблях, і розмістилася жіночка у простій сірій сукенці.
Навколишня напружена атмосфера явно тисла на неї, змушуючи глибоко й знервовано дихати.
-Вам зле, пані Гуревич? - холодним голосом спитав чоловік, котрий тільки-но увійшов у приміщення.
Та замахала головою, заперечуючи дане твердження.
-Якщо будете почуватися недобре, обов’язково сповістіть нас про це, - сказав той і трошки згодом повчальним тоном додав: - Ви маєте розуміти, наскільки Ваше життя важливе для нас та роботи, яку ми разом мусимо виконати.
Жінка стрепенулася та погоджуючись кивнула.
Молодик у штатському, котрий усе бігав навколо журнального столу, розміщуючи там мікрофон для аудіозапису, нарешті повернувся до чоловіка та сказав:
-Пане Коваль, ми можемо починати.
Той всівся на стілець навпроти жінки, яка явно намагалася опанувати власні емоції.
Загорілася лампа й добре освітила простір, де вже мав початися діалог. Хлопець в чорному костюмі зробив контрольну перевірку та натиснув кнопку запису на магнітофоні.
-Будь-ласка, чітко та голосно назвіть своє прізвище, ім’я та по-батькові, - спокійно почав чоловік, промовляючи стандартні питання.
-Гуревич Сара Метрофанівна.
-Ваш вік.
-Тридцять чотири роки.
-Ви заміжня?
-Ні… тобто… - вона спинилася, ніби намагаючись пригадати, чи помічала коли-небудь за собою систематичне носіння обручки або дивного чоловіка, котрий кожен день спить поруч. - Ні.
-Це остаточна відповідь? - поглядаючи на неї з-під лоба перепитав він.
-Так, так, звісно.
-Гаразд. Де ви народилися та проживали?
-Народилася у Могилів-Подільському, Вінницької області. Проживала у Вінниці, - з ледь помітними нотами збудженості в голосі, промовила та.
Коваль дістав з кишені шкіряної куртки записник і ручку.
-Вінниця, значить… - буркнув собі під носа чоловік. - Добре, - коротко записавши певні примітки, сказав той та перевів погляд на жінку. - Перш ніж ми перейдимо до тих питань, котрі я хочу знов поставити, протокол зобов’язує мене перепевнитися у поточному стані вашого здоров’я. Скажіть будь-ласка, як би ви оцінили своє становище і чи потрібне будь-яке медичне втручання?
-Моє становище? - вона криво всміхнулася. - Востаннє скажу, що з того моменту як мене притягли сюди та до сьогодні, - почуваюся нормально, - жінка намагалася виглядати впевнено, проте знервованість не дала їй сміливо подивитися в обличчя слідчого.
-Це чудово, - він поклав перед собою розкритий блокнот. - Тоді ми можемо починати. Наполегливо прошу, відповідати чесно та бути максимально відвертою зі мною. Ви маєте розуміти, що це значною мірою допоможе зрушити нашу розмову з “мертвої” точки.
-Гаразд, - дивлячись вперед і майже не блимаючи, відказала та.
-Пані Гуревич, скажіть будь-ласка, де ви були 26 лютого -енного року?
-Я не пам’ятаю.
-Прошу, згадайте.
-Це було доволі давно…
-Так і є, - терпляче сказав чоловік. - Проте, я певен, що ви не могли просто забути таку дату. Тож, давайте ще раз, де ви перебували 26 лютого -енного року?
-Не пам’ятаю, - трохи роздратовано відповіла вона.
-Гаразд, давайте я вам дам зачіпку, - він показово зазирнув в записник. - В цей день, ви були в Харкові. Тобто, проїхали декілька областей, заради чогось, а таке траплялося у вашому житті не постійно. Спробуєте пояснити, що ви там робили?
Жінка дивилася з боку в бік, помітно частіше дихаючи.
-Здається… мене запросила сестра.
-Ваша сестра проживала в цьому місті?
-Так.
-Справді? - слідчий спинився на кілька секунд, наче даючи їй можливість виправитися. Одначе, вона нічого не сказала, а лишень зовсім нерухомо тупилася на магнітофон. - Ваша сестра, Маркович Ганна Метрофанівна проживала на той час в Києві. З якої причини місцем зустрічі був обраний саме Харків?
-Я не знаю.
-Ви певні з приводу цього?
Однак відповіді не було.
Чоловік стомлено зітхнув.
-Мені відомо, що там проходив семінар. Пам’ятаєте щось про це?
“Звичайно ж, ні..” - подумав той собі.
-Ні.
“Бінго!”
-Пані Гуревич, сподіваюся зможете пригадати, хто ви за освітою?
-Психолог, - сказала та й підняла очі на чоловіка. - Як можна забути таке?
-А як можна забути, де проживала ваша сестра?
-Вона любила переїздити з місця на місце…
-Певно, ви хотіли сказати: з міста в місто. При цьому, зовсім не попереджуючи вас про це, бо тільки за таких обставин можна не бути в курсі речей.
Жінка ображено пирснула.
-Між вами були погані стосунки?
-Що? - вдаючи незацікавленість діалогом, відказала та.
-Між вами та вашою сестрою були погані відносини?
-Чому ж? Ні. Ми часто спілкувалися.
-Гаразд, - зробивши глибокий подих сказав він. - То, в місті Харкові 26 лютого -енного року ви пішли на семінар. Якою була тема?
-Кажу ж, я нічого не пам’ятаю.
-Добре, спробую вас наштовхнути. 24-го лютого -енного року ви зареєструвалися на семінар…
-Я проходила купу курсів, вебінарів, семінарів, то можна дуже легко загубити в пам’яті.
-...ви зареєструвалися на семінар, тема котрого звучала наступним чином:”Представлення нових методів допомоги в соціальній адаптації людей з особливостями”, - ніби не помітивши, що його перебили, доповнив слідчий.
Жінка ж невдоволено звела брови, демонструючи якусь огиду по відношенню до слів та й самого чоловіка.
-Пригадуєте?
“Тільки спробуй сказати ні”
-Пані Гуревич, ми домовлялися, що ви будете відвертою зі мною. Немає жодного сенсу приховувати факт свого перебування на тому заході. Просто продовжіть діалог зі мною. Будь-ласка, давайте закінчимо з цим та розійдемося друзями.
-Ви… смієте погрожувати мені? - неначе силою витискаючи з себе гнів промовила та.
-Ні, закликаю до співпраці, - холодно відповів він.
-Погрозами…
-Пані Гуревич…
-Нахабство якесь… - накручуючи стан речей продовжила вона. - Це ж треба, мало того, що я тут… в полоні, так ще й вимушена чути погрози, - й вдавалося це добре.
Чоловік зітхнув.
-Пані, я хочу почути від вас конкретику.
-Що? - зневажливо кинула та. - Конкретику? А з приводу чого? - жінка підвищила голос. - Ми сидимо в цій страшенно смердючий кімнаті цілими годинами, аби вдовільнити ваше бажання дізнатися якусь там неіснуючу правду!
-Пані…
-Кожен, бляха, день, раз-по-раз нас викликають, а потім відправляють на тортури до того конченого лікаря, чи…
-Пані Гур…
-...лишають гнити під землею в бункері, ніби ми скоти! Наче ми не люди взагалі! Бодай раз дали б глянути на світ Божий! Хоч одним вухом вслухатися в ГАРМОНІ…
-Сара!
Її спинив різкий біль та хрускіт дерева.
Отетерілий погляд пробігся кімнатою. Пришвидшене дихання сповільнювалося. Вона опустила погляд на власні долоні, котрі й досі стискали шматки столу. На полу лежав магнітофон.
Коваль застиг в такій позі, ніби от-от збирався вхопити жінку.
Його ж помічник, ледь приховуючи свій переляк, застиг біля дверей.
-Хлопче, поклич-но лікаря.
Усе ще нерухомий, слідчий намагався здорово оцінити ситуацію.
-Сара? - повністю спокійно почав він. - Дихайте…
Жінка підняла очі.
-Я… - її голос та руки тремтіли.
-Усе гаразд, усе добре…
-Це трапилося… знову…
-Нічого, вже немає причин нервуватися.
-Я не розумію… чому так… що…
Вона благанно подивилася на чоловіка. Підсвідомо, неначе кричучи про допомогу.
-Ми обов’язково усе з’ясуємо, просто потрібен час.
Він потроху, обережно наблизився до неї.
-Сара, будь-ласка, ви маєте розповісти усе, що знаєте про доктора Грановського.
То трапилося за секунди.
Її обличчя різко перемінилося, викривишись до невпізнаваності, жінка якось дивно застогнала, потім опустила погляд, після чого неочікувано накинулася на слідчого, вхопивши того за плечі.
Ті пальці не нагадували людські, вони впивалися в плоть, ніби пазурі. Міцно, повільно. Спочатку чоловік хотів спробувати вивільнитися, відірвавши її руки від себе, одначе зрозумів, що це призведе до більших травмувань, тож він безвольно розслабився, полишаючи надії лишень на свого помічника.
Жінка криво, дико всміхнулася й з горла вирвався, якийсь дивний скрегіт схожий на сміх.
-Я нічого не пам’ятаю, пане. Хто такий цей ваш Грановський…
-Пані, відпустіть його та відступіть назад! - гучно пролунав юнацкий голос.
Вона повернулася, та зустрілася поглядом з дулом пістолета, котрий був направлений прямо в її обличчя.
-Інакше мені доведеться стріляти, - додав хлопець. - Я рахуватиму до трьох. Один, два…
З декількох боків на неї налетіли санітари, хтось оглушив, інший насильно відкрив рота та запхав туди пігулку. Жінка намагалася вирватися, однак слідчий, який стояв прямо попереду, вхопив ту за руки.
Минуло близько хвилини боротьби, перш ніж тіло розслабилося. Їй вдягли навушники-лопухи та витягли з приміщення.
-Весело ж проходять ваші допити, пане Коваль, - в дверях з’явився лікар.
-Хіба ти не маєш бути зараз поруч зі свідкинею та надавати їй допомогу? - невдоволено перепитався той.
-Бачу, вона й тобі б не завадила, - глузливо відізвався чоловік. - Дай-но гляну.
Він підійшов та обережно роздивився рану слідчого.
-Доведеться купувати нову куртку. Ця вже давно виглядає так, ніби її дістали з дупи. Коли таке дрантя було в моді? Років зо тридцять тому, га?
-Тобі видніше, бо мене навіть в планах не було, коли ти добував їжу з гімна динозаврів.
Вони перезирнулися з призирством та огидою одне до одного, а потім розсміялися.
-Яка ж ти мерзенна лярва, Сергію.
-Та усе ж кращий за тебе, - відповів слідчий. - То що там?
-Неглибоке поранення, нігті увійшли під шкіру на кілька сантиметрів. Доведеться трохи тебе підлампічити.
-А можна це зробить хтось інший?
-Боїшся?
-Скоріше не хочу, аби мені відрізали руки.
-Отаке. З чого б це?
-Тому що, в тебе дах їде коли на столі лежать гострі предмети.
-Йди до біса, - лікар відійшов у бік дверей. - Приходь на перший поверх, у кабінет мого помічника. Він усе зробить. Ц-к, як взагалі можна було подумати, що я маратиму об руки об такого нечепуру, як ти.
Помічник слідчого ошелешено стояв в кутку кімнати, усе ще стискаючи рукоятку пістолета.
-Сховай його, хлопче, - спокійним тоном сказав чоловік.
-Так, пане, пробачте.
-Нічого. Дякую.
-Як… як це трапилося, пане?
-Що саме?
-Пані Гуревич, вона…
-Сама себе накрутила та зірвалася. Чорт… так ми ніколи не зіштовхнем цей віз, - він присів на стілець й скривився від болю.
-Вам треба терміново обробити поранення.
-Так, так, звичайно. Дай тільки хвилину відпочити.
