«Навіщо мені цигарки, якщо я не курю?»
Самотньо проводячи час в цій віддаленій частині парку, вона вже й зовсім знудилася. Диво навіть кінчик носа не хотіло показувати, а отже можливо пора закінчувати маленьку драматичну виставу в своїй уяві. «Той самий» не з’явиться, і нічого тягти ці дурнуваті мрії в реальність. Їм тут просто не місце.
Засмучено зітхнувши, дівчина зробила оберт, аби зійти з містка, як раптом краєм ока ухопила чийсь знайомий образ. Серце завмерло. Дихання сповільнилося.
«Хто…це?..»
До неї впевненим кроком наближався загадковий хлопець, обриси якого були неймовірно схожими на те, як саме вона собі виобразила головного героя улюбленої повісті.
«Невже він…йде до мене? О ні! Ні, ні, ні! Я зовсім не готова! Зовсім! Жах, це буде суцільний сором… Тільки б не спробував зі мною заговорити. Тільки б не…»
-Пробачте, що турбую…
«О боже! В нього такий приємний голос… низький, оксамитовий… це напевно баритон?»
-… Я не відберу в вас багато часу, але…
«Що ж він хоче сказати? Може думає, що я гарна? О… боже… мій… він підійшов аби зробити мені комплімент?! Неможливо! Хоча…»
-…Ем… у вас цигарки не буде?
Заціпеніла. Усю ніби голками пройняло.
«Комплімент? Куди там. Ти певно виглядаєш як продавчиня з табачного кіоску от до тебе тільки з одним питанням і можна підійти. Ще скажи «спасибі», що це не представник якихось Свідків чого-небудь»
-…вибачте, тож, у вас буде…
-Я не курю.
-А, зрозуміло. Дякую, гарного дня.
«Що? Ти дивна чи що! Він піде, скажи що-небудь!»
-Стривайте!
-Га?
-Я… не курю.
-Ем, зрозуміло.
-Тобто зараз. Тобто… в мене немає цигарок зараз. Але вони є вдома.
«Що?! Дурна чи як? Нащо таке казати?!»
Хлопець не зміг приховати своєї сконфуженості, тому зі здивованим виразом обличчя дивився на неї.
-О, ні, я… маю на увазі, що… також хотілося б закурити, тому як раз збиралася піти по сигарети та повернутися назад. Якщо ви усе ще будете тут, то я обов’язково поділюся. Або…
«Або?..»
-…ви… ем… можете скласти… мені компанію. Обіцяю, я не буду намагатися вкрасти в бомжів недопалки, щоб заощадити гроші, - дівчина широко посміхнулася, приховуючи своє хвилювання та сором.
Всі процеси в його голові в мить закипіли, намагаючись знайти прийнятну відповідь.
-Хах, краще дійсно лишити їх в спокої. Бо колись ми з другом заради сміху підпалили старий гараж, а там був безхатько, то потім інші прийшли мститися. От… так я і втратив найкращого друга у восьмому класі.
Вона отетеріла, розгублено вилупивши очі.
-Правда?
-Ні, жарт, - після секундної паузи відповів той. – Тільки обісцяли нам двері і наклали кучу під під’їздом, - він намагався втриматися, але усе ж вибухнув сміхом з власного приколу. – Пробачте, я трохи ідіот.
-Ха, та ні… нічого… це смішно, кхм, - дівчина натягнуто посміхнулася, однак в мить усвідомила власну помилку - Ой, тобто смішно не те, що ви ідіот… тобто, ви не ідіот. Ем, звідки такі висновки?
-Усе добре. Воно не через що, це так просто, знаєте… самобиття.
-О, так, я багато знаю про самобиття. Тобто… хех, - дівчина ніяково струснула плечима. – То… ви складете мені компанію, чи як?
«Чи як?» А можна було бути ще грубішою? Ніби, цей ду-у-уже симпатичний незнайомець тобі щось повинен»
-Чому власне ні? Гайда.
Ставало дедалі прохолодніше. Справа йшла до вечора, тому парк наповнювався людьми.
Його полонили абсолютно змішані відчуття. Ніколи раніше незнайомки не пропонували прогулятися разом, і хлопцю видавалося це цілком нормальним. Адже жодна жінка не схоче так ризикувати. Одначе сьогоднішній день просто таки пашів божевіллям, і нашому герою усе менше це подобалося.
«А раптом вона виявиться маніачкою?»
Та годі, ця панянка аж ніяк не викликає боязкої напруги. Навпаки, з перших хвилин складається враження, що її постать чимось знайома.
-То, які курите? Класичні, з солодким фільтром або капсулою? Чи може електронні? Хоча, ви обіцяли поділитися, тож не думаю, що останній варіант підходить.
-З фільтром, інколи капсула, але часто вони на смак, як миюче для посуду.
-Куштували миюче?
-Ні, ви що, хіба що зубну пасту та ковток шампуню в дитинстві. Він надто підступно пахнув полуницею…
-А я колись випив чайну ложку жижі для вейпу.
-Серйозно? Нащо?
-На спір.
-Судячи з усього виграли.
-Так, отруєння. Ви колись бачили козла, в котрого з обох сторін голови? То пофантазуйте на тему того, як в нього працює травна система. Я почувався подібно, допоки не приїхала швидка.
-О, це дуже жорстко. Намагаюся уявити.
-Це непередавані емоції та відчуття. Проте, я зараз тут, живий здоровий, пишаюся своїм насиченим життям і розповідаю вам анекдот: чи можна ховати безхатьків в домовинах?
Дівчина замислено подивилася на нього.
-А-а! Хах, зрозуміла. Типу, вони «безхатьки», а «домовина» від слова «дім»… Так, прикольно.
-Еге ж. Купу такого знаю. Неоціненний скарб із жартів зберігається всього-на-всього у цій маленькій коробчині, - хлопець тикнув у лоба.
Вона всміхнулася.
-То що ви виграли у тій суперечці? Хоч не за дарма постраждали?
-Ну, по-перше, то було на дні народження друга, я добряче напився на халяву, тому вже не прикро, а по-друге, неочікувано мені реально дістався вейп. Думав, що усі забудуть, але вакханалія з блювоти та… того іншого, трапилася безпосередньо у ванній на тусовці, тож… усе навіть зафільмовано було. Ніяк не відвертілися б, - він засміявся. – Боже, мені так ніяково. Сам не розумію, нащо розповідаю ці ганебні історії. Не найкращий вибір для початку знайомства.
-Годі вам, у кожного бувають ситуації за котрі стає ніяково. Може мої не настільки…
-Сороміцькі? - посміхаючись спитав хлопець.
-Та ні, я маю на увазі, що у вас усе зовсім погано…
-В мене все зовсім погано?
-Ой, ні! Тобто не зовсім… тобто, що ж… - стараючись виправити власні слова, трохи збентежено промимрила та.
-Заспокойтеся, я буваю уїдливий, - не прибираючи посмішки, сказав той. – Присікуюся. Пробачте.
-Нічого, навзаєм. Буває я не можу нормально зібрати до купи речення і донести необхідну думку. То, малося на увазі, що ті історії, які траплялися в моєму житті, не видаються
вартими уваги. Тобто, вони не кумедні, не огидні, а ніякі. Тому, круто, що ви можете розповісти щось подібне. Ще й так сміливо.
Вони подивилися одне на одного.
-Вважаєте, це дійсно так? А мені видається, що епізоди можуть бути майже однаковими, питання в тому, як саме їх подати.
-Значить, ви вдало вмієте це робити.
-А ви пробували?
-Я?
-Розкажіть що-небудь таке… можливо, не настільки ганебне як в мене, звичайно, але…
-Будь-ласка, не ображайтеся на те, що було сказано…
-Та я не ображаюся, усе гаразд, просто іронізую. Пробачте, - він повернувся до неї, поклавши одну руку собі на груді – клянуся, що більше так не робитиму.
-Добре. А якщо не стримаєте слова?
-Та ви що! Я ж муж… хоча, - награно замислився – ваша правда, може не витримаю.
-Що тоді?
-Ну, побачимо, чи існує карма або бог, годиться?
-Гаразд, - посміхнувшись відповіла вона.
-Давайте не йти від теми.
-Боже… серйозно?
-Так, реально хочу почути сороміцьку історію незнайомої мені панянки, щоб їй стало від цього ніяково. Я ніколи не казав, що є хорошою людиною.
Дівчина благано подивилася на нього.
-Ну-ж бо! Це усього-лишень момент з минулого. До того ж, так буде чесно. Ще й обіцяю, що ніхто про це не дізнається. Суто між нами.
-Ви на мене тисните.
-Я знаю.
-А от я такого не робила. Ви добровільно почали розповідати.
-Хм… дійсно, - хлопець спинився і поглянув на неї. – То ви справді так сильно не хочете?
Та зітхнула.
-Дайте мені декілька хвилин поміркувати над цим.
Йшли доволі повільно. Він терпляче чекав на відповідь, радіючи тому, як легко склався діалог, й сподіваючись, що насправді не піддав її сильному тиску. Хоч, в будь-якому разі, варто було б вибачитися. Бо втрачати можливість довше поспілкуватися з цією, поки що,
загадковою особою, не було великого бажання. Напроти, хотілося тягнути дану мить якомога довше.
«В неї такий приємний вайб… а ти поводишся, як нікчема»
-Я готова, - глибоко вдихнувши, сказала дівчина.
-Але перед цим, - той винувато подивився на незнайомку – пробачте, що змусив вас це зробити. Якось не гарно вийшло з мого боку. Якщо не хочете, маєте право відмовитися.
-Ні, усе добре, - вона посміхнулася. – Може все ж таки вийде розповісти цікаву історію.
-Гаразд, коли впевнені, то починайте.
-Не назвала б це «впевненістю» але… то було також на вечірці. Я не сильно вмію пити, тому тоді надралася ду-у-же сильно, і весь вечір відпускала абсолютно не смішні жарти, щоб розрядити атмосферу всередині себе. Бо було багато незнайомих людей, а з соціалізацією в мене тяжко… та це дрібниці… хух. Тож, в якийсь момент, дана персона, була вже така наглекана, що просто відрубилася в якійсь з кімнат.
-Сподіваюся, що історія з хорошим фіналом…
-З крінжовим, - ніяково підмітила дівчина. – Прокинулася я від того, що хтось штурхнув мене по голові. Усе ще більше п’яна, аніж ні, озирнулася і така: «Гей, якого…», а позаду люди… вони…
-Трахалися?
-Так, саме так… боже… це такий сором, - вона засміялася. – Ті двоє дивляться на мене, я на них, між нами запах перегару, поту та безумства.
-Можу собі уявити…
-Серйозно?
-Ні, навіть зі мною не траплялося подібного.
-Яка ганьба… - та закрила долонями обличчя, не перестаючи знервовано хіхікати.
-То що далі? Як ви викрутилися?
-А ніяк. Я не знайшла кращого варіанту, як просто почати розповідати один з тих анекдотів…
-Ну-ну, який? Цікаво послухати.
Вона, ніби винувато подивилася на нього, а потім зробила глибокий подих.
-Чому мавпа впала з гілки?
-Бо в неї інсульт, – додав хлопець та залився сміхом.
-Ти знаєш цей жарт? – ошелешено вигукнула вона.
-Так, і він очманіти який прикольний. Ти дійсно згадала саме його?
-Еге, однак вони не оцінили. Бо я ще й зареготала в кінці, як дурепа.
-Забудь, ті двоє просто ідіоти, які нічого не розуміють у справжніх, прекрасно витриманих сміхотіннях-гиготіннях.
-Ну, не знаю. Після цього, мене перестали запрошувати на усілякі «такі» гульки.
-І ти засмучена через це?
-Ні… не певна. Вдома також маю чим зайнятися.
-До прикладу?
-Читаю, граю у щось або дивлюся. У вільний час, звичайно ж.
-Граєш?
-Це так дивно звучить?
-Та ні, то була така, типу, підводка до того, що: «о, я також граю, а давай дружити?», - він уподібнився дитячій манері.
-Хах, гаразд, давай. То, на чому граєш? Тому що, хто зна, може ми в різних таборах.
-Ого, про це я не подумав. Хм… консоль!
-ПК, - з прикрістю на обличчі відповіла вона.
-Гей, годі тобі, серйозно? – награно засмутився хлопець.
-Кинеш сокиру війни чи мені почати першою?
-Давай просто мовчки позаздримо одне одному.
Перезирнулися з посмішкою.
Погода немов застигла в ідеальному балансі між пекельною спекою та потопом. Вони прогулювалися парком вже хвилин з п’ятнадцять, але подорож жодним чином не набридала.
-То ми вже дуже ненав’язливо перейшли на «ти», - промовила дівчина.
-Схоже на те, - ніби задоволено відповів той. – Проти?
-Ні, в цілому «за». Отже… захоплюєшся літературою?
-Ну, тут як подивитися на слово «захоплюватися». Якщо мається на увазі, що під час прочитання якої-небудь книги, я, в моменті, перебуваю в піднесено-замилованому стані, то так. Коли мова про те, аби хапати до рук новий твір кожен місяць й не бачити без цього життя, то ні. Читання, для мене особисто, то є хобі. А на це частенько не вистачає вільного часу.
-О, погоджуся стосовно останнього. Сама встигаю ознайомитися, ну може… з однією-двома книжками на рік. До того ж, я полюбляю надто сильно занурюватися в твори, тож буває складно відразу починати щось нове.
-Справді? Як же ж виглядає те «занурення»?
-Ну…
-Невже то щось більш сороміцьке, аніж ситуація з посиденьок?
-Для нормальних людей так, гадаю.
-То ти вважаєш мене нормальним? Вау! Перемога.
Вона засміялася.
-Годі! Чому б мені думати, що це не так?
-Багатецько причин можу знайти… от скажімо, чи не видаюсь я лячним? Розпатлане волосся, запущена борода, яка навіть на мій смак вже виглядає так, ніби її собаки драли, як і одяг, до слова. А ще, цей представник людського роду, травить тупі жарти. Чесно, з таким хлопцем якось страхітливо ходити наодинці. Чисто безхатько.
-Справді? Нічого, що то була моя ідея піти разом? Це тебе не збентежило?
-Збентежило. Таке трапилося вперше.
-В мене також. А усе чому? Тому, що ти зовсім не видаєшся якимось підозрілим, навіть навпаки.
-Але це я підійшов перший, аби попросити цигарку. Отже ти…
-Не злякалася і запросила, так би мовити.
Він здивовано подивився на неї.
-Нічого собі, навіть так?
-Еге ж, а ти що думав.
-Не знаю, тепер намагаюсь зрозуміти, кого з нас ще треба боятися. Хоча, не варто применшувати й власних досягнень. То може ми обидвоє…
-Маніаки? Ні, - розсміялася дівчина.
-Чому?
-Бо зорі не могли збігтися так, аби тут і зараз зустрілися два хворих на голову збоченця. Ми ж зовсім не такі.
-Так, так, ми зовсім не такі, - наче заговірницьки промовив той.
