Весна того року видалася дуже теплою, весілля справляли в приватному секторі на околиці міста, тож вирішили поставити столи на дворі. Лунала музика, бігали сміючись діти, дзвеніли чарки і спорожнілі тарілки швидко замінювалися на повні. Ніхто не помітив, як вона нечутно підійшла до столу і сіла на край лави, біля самого кутку. Ніхто і не мав її помітити. «Не сідай на кутку столу!», казали їй колись, «бо заміж не вийдеш». Краще б вони були праві. Місць усім вистачало, тож ніхто не намагався зайняти її місце, а взагалі, вона трохи дивувалася тому, що люди, хоч і не можуть її бачити, чомусь завжди оминають. Може відчувають щось? Крізь неї майже ніколи не проходили. Це добре, вона того не любила, мало начебто бути все одно, але їй чомусь це неприємно. Наїдки мабуть смачні, а як солодко пахне квітучий садок! Вона не відчує. Зітхнула б із сумом, але не може і того. Може тільки спостерігати і слухати.
Дівоче прізвище її було Журбенко, але всі в дитинстві називали її Журбою, бо майже весь час була сумна. А чого б це їй було радіти? А звали її Ганною. «Ганнуся» — коли щось від неї було потрібно. «Ганька, бісова дитина!» («люблячі» батьки), або «Клята хвойда!» (чоловік) — коли не була достатньо слухняною. «Бісова дитина», це майже правда — батько з матір'ю ще ті чорти, а ось хвойдою за що?! Це слово було болісним, як ляпас.
Коли Ганна померла, теж була весна, тільки дуже рання, на річці ще подекуди лід не зійшов. Того дня він знову кричав: «Дістань грошей! Мені однаково де, хоч народи! Ти, що, курво, не бачиш, що мені погано?! Смерті моєї хочеш?!» «Ти не помираєш, якщо в тебе вистачає сил мене бити!», заперечила вона і знову отримала кулаком в око. Потім він відтяг Ганну до дверей і випхав із квартири, звелівши без грошей не вертатися. І куди їй було йти? Назад до батьків? Так вона й заміж вискочила у вісімнадцять років, щоб втекти від них, не знаючи, що чоловік виявиться ще гіршим. Тільки на неї там і чекали! А грошей вона де могла йому дістати? Найогидніше Ганні було усвідомлювати те, що якби вона заробила грошей найшвидшим та найочевиднішим для ще досі гарної дівчини, способом, до якого її ніби підштовхувало все її злиденне життя, він би обізвав її брудною шльондрою, може знову вдарив, але гроші б узяв. Не погребував би. Вона посиділа трохи в парку, поплакала, а потім усвідомила, як їй усе це остогидло. Пішла до річки, піднялася на пішохідний міст, перелізла через поруччя, та в кращих українських літературних традиціях втопилася. Плавати Ганна не вміла, ніхто не поліз у крижану воду її рятувати, а може нікого поблизу не було, бо накрапував дощ і був сильний, пронизливий вітер. Вона не роззиралася навкруги перед тим, як стрибнути, тож не знала, чи бачив хто. Яке це має значення? Ганна просто хотіла більше не існувати, але замість такого бажаного небуття, отримала якесь нікчемне примарне посмертя. Так з того часу і тиняється містом, і їй весь час холодно та мокро. Як таке може бути, вона не знала — в неї ж немає тіла, вона не повинна нічого відчувати, але нестерпний холод, що огорнув Ганну в останні хвилини життя, так і лишився з нею. Мабуть така її кара.
Вона ніколи не прагнула помсти і після того, як її труну винесли з чоловікової квартири, жодного разу туди не завітала. Так само, як і до батьківської оселі. Вона не хотіла нікого з них більше бачити. Вона не заздрила живим — хто зна, що в їхньому житті коїться, навіть в тих, що видаються щасливими. Коли Ганна побачила весілля, їй захотілося послухати трохи музику та подивитись, як люди радіють — хоч якась розвага, тож вона вирішила зайти, посидіти трохи. Власно кажучи, вона не сиділа, а висіла в повітрі над лавою, вдаючи, що сидить. Дурна звичка, ніби хтось може її бачити! Хоча, стоп. Навпроти Ганни сиділа дівчинка років чотирьох-п'яти і уважно дивилася просто на неї. Іноді, малі діти її бачили. Цього ще не вистачало! Зараз почнеться: «Ма-а-ам, а чого та тітонька нічого не їсть і не п'є?», «Яка ще тітонька?», «Ну он та, з мокрим волоссям, уся синя», «Нема там нікого, не вигадуй!» Дорослі майже ніколи не бачили потопельницю, хіба що могла якомусь п'яниці на нетверезу голову примаритися та ненавмисне налякати. Ще іноді її бачили тварини. Коли Ганна зайшла на подвір'я, величезний, майже як теля, собака почав рватися на ланцюзі та голосно гавкати. На щастя, дівчинка швидко втратила до Ганни цікавість, вилізла з за столу, та побігла рвати жовті кульбабки.
— Гірко! — Крикнув хтось поруч із примарою й усі підхопили.
Молодята встали, наречений обійняв пишну наречену і поцілував під схвальні вигуки гостей. Та зашарілася і щасливо всміхалася. Ганна і собі всміхнулася, дивлячись на неї. «Ти диви! Шлюб вже давно втратив своє сакральне значення офіційного дозволу на секс, вони може не перший рік разом живуть, а вона ніяковіє.» Лунали побажання, потопельниця промовила і своє: «Бажаю тобі, щоб він тебе ніколи не ображав, як мій...». Щиро побажала, від усієї душі, крім якої від неї нічого не лишилося. «Однак, час напевно й вшиватися звідси, скоро всі понапиваються», подумала Ганна. П'яних Журба ще й досі боялася, хоч і була давно мертва.
Квітень, 2020р.
