Автор – Віталій Кривоніс.
З чого починається шведська література? Хтось скаже – з «Римованої хроніки Еріка» початку XIII століття – і матиме рацію. Хтось скаже – з «Саги про ґутів» (ґутнійців, давніх мешканців Готланду) середини XIV століття – і теж не сильно помилиться. Але є пам’ятка, скажімо так, значно старіша – може, не літератури як такої, але словесності – вже точно.
Йдеться, як ви зрозуміли, про знаменитий Rökstenen, Рьокський рунічний камінь.
П’ятитонну рунічну брилу 2,4 метри заввишки зауважили у XIX столітті, вбудованою в стіну церковки в селищі Рьок у муніципалітеті Одесгьоґ, що у Естерйотланді. Церкву датують XII століттям, а саму брилу – самісіньким початком IX століття. За кілька десятиліть після відкриття каменюку вийняли зі стіни і поставили поруч церкви, де та і стоїть понині. А назва «Рьокський камінь» – це літерально каламбур: rök/rauk це місцеве слово, яким, власне, і позначається брила у вигляді стовпа, природна чи рукотворна (пор. англ. – rock); вважається, що назва села походить якраз від цього каменю. Скандинави теж намагалися у мегаліти, але пішли своїм шляхом.
З одного боку, Рьокстенен – це типовий «пам’ятний камінь», встановлений на згадку за певною померлою людиною. З іншого боку – про саму людину відомо з тексту на камені вкрай мало (але що ж – і такі рунічні камені трапляються). Зате напис, зроблений на початку молодшими рунами, далі – старшими, а під кінець – шифрованими, являє собою віршування ув архаїчних розмірах: початок – у льйодахаті («пісенному розмірі»), від сюжету про Теодоріха і до кінця – у форнюрдіслаґу («порядку прадавніх творінь»), типові еддичні розміри, яких, втім, не цуралися і скальди прийдешніх часів. Мова напису – давньоскандинавська, якраз у момент виокремлення її східного (дансько-шведського) діалекту.
Отже, якщо вірити інтерпретації проєкту Runadata, текст там наступний:
ᛆᚠᛏᚢᛆᛘᚢᚦᛌᛏᚭᚿᛏᛆᚱᚢᚿᛆᛧᚦᛆᛧ ᛭ ¶ ᚿᚢᛆᚱᛁᚿᚠᛆᚦᛁᚠᛆᚦᛁᛧᛆᚠᛐᚠᛆᛁᚴᛁᚭᚿᛌᚢᚿᚢ ¶ ᛌᛆᚴᚢᛘᚢᚴᛘᛁᚿᛁᚦᛆᛐᚽᚢᛆᚱᛁᛆᛧᚢᛆᛚᚱᛆᚢᛓᛆᛧᚢᛆᛧᛁᚿᛐᚢᛆᛧ ¶ ᚦᛆᛧᛌᚢᛆᚦᛐᚢᛆᛚᚠᛌᛁᚿᚢᛘᚢᛆᛧᛁᚿᚢᛘᚿᛆᛧᛐᚢᛆᛚᚱᛆᚢᛓᚢ ¶ ᛓᛆᚦᛆᛧᛌᚭᛘᚭᚿᚭᚢᛘᛁᛌᚢᛘᚭᚿᚢᛘ ᛫ ᚦᛆᛐᛌᛆᚴᚢᛘᚭᚿᛆ ¶ ᚱᛐᚽᚢᛆᛧᚠᚢᚱᚿᛁᚢᛆᛚᛐᚢᛘᚭᚿᚢᚱᚦᛁᚠᛁᛆᚱᚢ ¶ ᛘᛁᛧᚽᚱᛆᛁᚦᚴᚢᛐᚢᛘᛆᚢᚴᛐᚢ ¶ ᛘᛁᛧᚭᚿᚢᛓᛌᛆᚴᛆᛧ ¶
ᚱᛆᛁᚦᛁᛆᚢᚱᛁᚴᛧᚽᛁᚿᚦᚢᚱᛘᚢᚦᛁᛌᛐᛁᛚᛁᛧ ¶ ᚠᛚᚢᛐᚿᛆᛌᛐᚱᚭᚿᛐᚢᚽᚱᛆᛁᚦᛘᛆᚱᛆᛧᛌᛁᛐᛁᛧᚿᚢᚴᛆᚱᚢᛧᚭ ¶ ᚴᚢᛐᛆᛌᛁᚿᚢᛘᛌᚴᛁᛆᛚᛐᛁᚢᛓᚠᛆᛐᛚᛆᚦᛧᛌᚴᛆᛐᛁᛘᛆᚱᛁᚴᛆ ¶
ᚦᛆᛐᛌᛆᚴᚢᛘᛐᚢᛆᛚᚠᛐᛆᚽᚢᛆᚱᚽᛁᛌᛐᛧᛌᛁᚴᚢ ¶ ᚿᛆᛧᛁᛐᚢᛁᛐᚢᚭᚴᛁᚭᚿᚴᚢᚿᚢᚴᛆᛧᛐᚢᛆᛁᛧᛐᛁᚴᛁᛧᛌᚢᛆ ¶ ᚦᚭᛚᛁᚴᛁᛆ ᛭ ᚦᛆᛐᛌᛆᚴᚢᛘᚦᚱᛁᛐᛆᚢᚿᛐᛆᚽᚢᛆᚱᛁᛧᛐ ¶ ᚢᛆᛁᛧᛐᛁᚴᛁᛧᚴᚢᚿᚢᚴᛆᛧᛌᛆᛐᛁᚿᛐᛌᛁᚢᛚᚢᚿᛐᛁᚠᛁᛆ ¶ ᚴᚢᚱᛆᚢᛁᚿᛐᚢᚱᛆᛐᚠᛁᛆᚴᚢᚱᚢᛘᚿᛆᛓᚿᚢᛘᛓᚢᚱᚿ ¶ ᛧᚠᛁᛆᚴᚢᚱᚢᛘᛓᚱᚢᚦᚱᚢᛘ ᛭ ᚢᛆᛚᚴᛆᛧᚠᛁᛘᚱᛆ=ᚦᚢᛚᚠᛌᚢ ¶ ᚿᛁᛧᚽᚱᛆᛁᚦᚢᛚᚠᛆᛧᚠᛁᛘᚱᚢᚴᚢᛚᚠᛌᚢᚿᛁᛧᚽᚭᛁᛌᛚᛆᛧᚠᛁᛘᚽᛆᚱᚢᚦ ¶ ᛌᛌᚢᚿᛁᛧᚴᚢᚿᛘᚢᚿᛐᛆᛧᚠᛁᛘ(ᛓ)ᛁᚱᚿᛆᛧᛌᚢᚿᛁᛧ ¶ ᚿᚢᚴᛘ---(ᛘ)-- ᛆᛚᚢ --(ᚴ)(ᛁ)ᛆᛁᚿᚽᚢᛆᛧ-ᚦ... ...ᚦ... × ᚠᛐᛁᛧᚠᚱᛆ ¶
ᛋᛃᚷᚹᛗᛟᚷᛗᛖᚿᛇ[3:3 = ᚦ]ᛃᛞᚺᛟᛃᛦᛇᚷᛟᛚᛞ ¶ ᚷᛃᛟᛃᛦᛇᚷᛟᛚᛞᛁᚿᛞᚷᛟᚭᚿᛃᛦᚺᛟᛋᛚᛇ ¶
[ᛆᛁᚱᚠᛓᚠᚱᛓᚿᚽᚿᚠᛁᚿᛓᛆᚿᛐᚠᚭᚿᚽᚿᚢ = ᛌᛆᚴᚢᛙᚢᚴᛙᛁᚿᛁᚢᛆᛁᛙᛌᛁᛓᚢᚱᛁᚿᛁᚦ] ¶ ᛧᛐᚱᚭᚴᛁᚢᛁᛚᛁᚿᛁᛌᚦᛆᛐ ᛭ [ᚱᚽᚠᚦᚱᚽᛁᛌ = ᚴᚿᚢᚭᚴᚾᛆᛐ] ¶ ᛁᛆᛐᚢᚿᚢᛁᛚᛁᚿᛁᛌᚦᛆᛐ ᛭ [2:2 = ᚿ] [2:3 = ᛁ] [1:1 = ᛐ] ¶
[3:2 = ᚢ] [1:4 = ᛚ] ¶ [2:2 = ᚿ] [2:3 = ᛁ] ¶ [3:5 = ᚱ] [3:2 = ᚢ]ᚦᛧ ¶ [2:5 = ᛌ] [2:3 = ᛁ]ᛓᛁ ¶ [3:2 = ᚢ] [2:3 = ᛁ]ᛆ ¶ [3:2 = ᚢ] [2:4 = ᛆ]ᚱᛁ ¶
([2:5 = ᛌ]) [2:4 = ᛆ] [3:6 = ᚴ] [3:2 = ᚢ] [1:3 = ᛙ] [3:2 = ᚢ] [3:6 = ᚴ] [1:3 = ᛙ] [2:3 = ᛁ] [2:2 = ᚿ] [2:3 = ᛁ] ¶ [3:3 = ᚦ] [3:2 = ᚢ] [3:5 = ᚱ]
А в інтерпретації східним діалектом давньоскандинавської мови буде так:
Æft Wǣmōð/Wāmōð stąnda rūnaʀ þāʀ. Æn Warinn fāði, faðiʀ, æft fæigjąn sunu. Sagum mōgminni/ungmænni þat, hwærjaʀ walrauƀaʀ wāʀin twāʀ þāʀ, swāð twalf sinnum wāʀin numnaʀ at walrauƀu, bāðaʀ sąmąn ą̄ ȳmissum mąnnum. Þat sagum ąnnart, hwaʀ for nīu aldum ą̄n urði fiaru meðr Hræiðgutum, auk dō meðr/dœmiʀ hann/enn umb sakaʀ. Rēð Þiaurikʀ hinn þurmōði, stilliʀ flutna, strąndu Hræiðmaraʀ. Sitiʀ nū garwʀ ą̄ guta sīnum, skialdi umb fatlaðʀ, skati Mǣringa. Þat sagum twalfta, hwar hæstʀ sē Gunnaʀ etu wēttwąngi ą̄, kunungaʀ twæiʀ tigiʀ swāð ą̄ liggia. Þat sagum þrēttaunda, hwariʀ twæiʀ tigiʀ kunungaʀ sātin at Siolundi fiagura wintur at fiagurum naƀnum, burniʀ fiagurum brø̄ðrum. Walkaʀ fimm, Rāðulfs syniʀ, Hræiðulfaʀ fimm, Rugulfs syniʀ, Hāislaʀ fimm, Hāruðs syniʀ, Gunnmundaʀ/Kynmundaʀ fimm, Biarnaʀ syniʀ. Nū 'k m[inni] m[eðr] allu [sa]gi. Æinhwaʀʀ ... [swā]ð ... æftiʀ frā. Sagum mōgminni/ungmænni þat, hwaʀ Inguldinga wāʀi guldinn at kwą̄naʀ hūsli. Sagum mōgminni/ungmænni, hwæim sē burinn niðʀ dræ̨ngi. Wilinn es þat. Knūą/knyią knātti iatun. Wilinn es þat ... Sagum mōgminni/ungmænni: Þōrr. Sibbi wīawæri ōl nīrø̄ðʀ.
Дослівно це означає:
За Вемодом/Вамодом постали ці руни. А офарбив їх Варін, батько, для приреченого/загиблого сина. Скажемо спомин люду, дві речі були зняті з убитих, дюжину разів їх з убитих знімали, завжди з різних людей. Скажемо вдруге, хто дев’ять поколінь тому втратив життя від хрейдготів, притому помер з присуду за велику провину. Правив Тйорек [вважають – сам Теодоріх Великий], з вдачею/духом Тора [хоробрий] князь моряків, на березі Хрейдмара. Сидить нині готовий на Ґоті [коні], щит міцно прикріплений, князь Мерінґів. Так скажемо в дванадцяте, кінь Ґунн [Ґунн – «битва», валькірія або велетка, її кінь – вовк] бачив харч поля зборів [харч поля битви = трупи], де конунгів два десятки полягли. Так скажемо в тринадцяте, як два десятки конунгів сиділи на Сйолунді чотири зими, чотирьох імен, діти чотирьох братів. Валькарів п’ятеро, синів Радульва, Хрейдульвів п’ятеро, синів Руґульва, Гайсларів п’ятеро, синів Гаруда, Ґудмундів п’ятеро, синів Бйорна. Нині спомин за всіма промовлений. Хтось... за/після того. Скажемо спомин люду те, як Інґольдінґи були викуплені жінки причастям [жертвопринесенням, посвяченням]. Скажемо спомин люду [про того], хто народився родичем героя. Це є Вілін. Він міг/зміг здолати йотуна. Вілін є тим... Скажемо спомин люду: Тор. Сіббі Мешканець Храму дев’яностолітній припасував [тут не дуже ясно; дослідники вважають, що треба інтерпретувати так: «Дев’яностолітній Сіббі з Храму / з Ве сплодив сина]».
Вважаю за можливе спробувати зробити поетичний переклад на основі оригінальних розмірів:
1.
За Вемодом руни постали.
Зчервонив їх Варін, батько,
за сином загиблим.
2.
Скажемо люду на спомин:
скарби два знято з убитих,
дюжину раз їх з убитих знімали,
щоразу – із різних людей.
3.
Скажемо вдруге – про того,
хто дев’ять колін вглиб віків
утратив життя від хрейдготів;
за присудом вмер, з провини своєї.
4.
Правив Тйорек
з духом Тора,
вождь мореплавців,
на березі Хрейдмара.
Нині сидить,
готовий, на Ґоті,
тарч приторочений,
Мерінґів князь.
5.
В дванадцяте скажемо:
бачив кінь Ґунн
харч поля зборів,
де двадцять князів полягли.
6.
В тринадцяте скажемо:
конунгів двадцять
сиділи на Сйолунді
чотири зими,
імен чотирьох,
діти батьків чотирьох:
7.
Валькарів п’ятеро,
синів Радульва,
Хрейдульвів п’ятеро,
синів Руґульва,
Гайсларів п’ятеро,
синів Гаруда,
Ґудмундів п’ятеро,
синів Бйорна.
Нині за кожним
сказано спомин.
8.
Скажемо люду на спомин,
як Інґольда родичів
жертвою жінки
було порятовано.
9.
Скажемо люду на спомин,
як народився
родич героя.
Був то Вілін,
зданий здолати
злобного йотуна.
Вілін є тим...
10.
Скажемо люду на спомин: о Торе!
Храмовий Сіббі
в літ дев’яносто
сина зробив.
Вікіпедія містить інший переклад (щоправда, фрагментарний):
Скажи, пам’ять, якої здобичі було дві,
Яку дванадцять разів на полі брані добували,
І обидві бралися разом, від людини до людини.
Скажи ще, хто в дев’яти колінах
Втратив життя у остготів
І досі все перший у битві.
Тьодрік правив,
Сміливий у бою,
Керманич воїнів
У море готовий.
Нині сидить він,
Тримаючи свій щит,
На готському коні,
Вождь Мерингу.
Тепер спробуємо проаналізувати цей текст.
По-перше, цілком очевидно, що цей камінь поставив дехто Варін за своїм загиблим сином Вемодом/Вамодом. Але заразом вирішив поуправлятися у поезії, не полінувався нанести цілу купу рунічних знаків. Навіщо? Хто всі ці люди і нелюди, і який стосунок мають до самого Вемода? Можливо, а враховуючи масштаб робіт – вірогідно, що Варін був не просто шведським поселянином, а місцевим вождем. Зведення рунічної стели – ознака його становища, статусу і заможності. А йтися у тексті може, принаймні почасти, про його, Варіна, пращурів і родичів. Але давайте по порядку.
Що це за два скарби, знятих з убитих, чи пак військові трофеї, здобич, достеменно невідомо. Припускають – меч і щит або ж меч і шолом. Можливо, якісь артефакти, які передавалися у роду Варіна з покоління у покоління.
Хрейдготи, рейдготи (готи-вершники) – загальний поетичний синонім (хейті) на позначення воїнів і всячеських героїв, але конкретно тут може йтися або про історичних готів (а враховуючи далі Тйорека/Теодеріха, остготів), або (враховуючи локацію – Східний Ґьотланд у Швеції) про місцевих ґутів/ґьотів/ґаутів. Але хто став жертвою цих готів з власної провини — невідомо. Можливо, хтось із родичів Варіна; можливо, навпаки, його кревний ворог (тоді це сюжет про помсту або кревну ворожнечу).
Ким є Тйорек і чому Варін про нього згадує – теж неочевидно. Дослідники сходяться на тому, що мається на увазі легендарний правитель остготів Теодоріх Великий. Це була досить популярна персона у германському героїчному пантеоні, як і багато діячів епохи великого переселення ідіотів – Аттила, бургунди-нібелунги, Сіґурд/Сіґіберт, Германаріх тощо. Можливо, Варін вважав його одним зі своїх пращурів.
Битва, яку споглядає вовк у строфі 5 – це, на думку деяких дослідників, вікопомна і легендарна битва при Бравеллі. Це була, якщо таки була, епічних масштабів сутичка між шведами (свеями), західними ґаутами й естами з одного боку під проводом Сіґурда Персня, батьком міфічного Раґнара Лоброка), і данцями, східними ґаутами і вендами – з іншого, під проводом Харальда Бойового Зуба). В результаті Харальд програв і загинув, а свеї (протошведи) розширили свій вплив у Балтійському регіоні. Дуже ймовірно, що пращури Варіна теж битился при Бравеллі – при тому пращури не дуже й далекі, адже цю подію приблизно датують 770 роком, сам Варін тоді ще міг бути юнаком.
Двадцять конунгів, які чотири зими сиділи (в сенсі – зимували) на Сйоланді (схоже – йдеться про Зеландію), це, можливо, ті самі двадцять конунгів, які загинули у попередній строфі. П’ятеро з них звалися Валькар, п’ятеро – Хрейдульв, п’ятеро – Гайслар, п’ятеро – Ґудмунд, чи може Кудмунд. Тут у нас або ілюстрація специфічної звички північан давати всім дітям одне ім’я, або таки поетичне перебільшення. Цікаво, що вони тут названі саме конунгами, а не якимось поетичним синонімом, себто це були очільники великих (за тогочасними мірками, ясна річ) територіальних громад. Чи фігурують ці імена в інших джерелах у цьому контексті – точно невідомо. Ми знаємо Ґудмунда з еддичних пісень про Хельґі, але чи це той самий Ґудмунд? Чи мали ці конунги стосунок до родоводу Варіна – знову ж таки, невідомо. Схоже, це якраз були їхні вороги (якщо Сйоланд – це таки Зеландія, а не, скажімо, Смоланд у Швеції).
Хто такий Інґольд та, відповідно, його родичі (Інґольдінґи), кому вони завинили і яким чином їх було викуплено/порятовано через причастя/жертву/посвячення жінки? Можливо, йдеться про Інґ’яльда Лихого Правителя, міфічного конунга Швеції з династії Інґлінґів, на якому правління цієї династії у Швеції, власне, і скінчилося. Відтак Інґольдінґи – це або ті Інґлінґи, які перебралися до Норвегії, або ті, що лишилися у Швеції, хай і з пониженим статусом. Але що це за сюжет із жінкою, чому і кого треба було викупити (сплатити за них верґельд?) і в чому полягала її жертва – знову ж таки, невідомо. Схоже, перед нами тут якийсь не вцілілий міф, фрагмент якогось давнього епічного сюжету.
З Віліном теж не дуже ясно. Героя з таким ім’ям ми теж ніде більше не зустрічаємо. Припускаємо – теж хтось із пращурів Варіна.
Останній куплет оповідає нам про діда Сіббі, якому дев’яносто год і який є Вевеїр – Мешканець Ве. Термін Vé має щонайменше два значення: 1) «житло» 2) «храм, капище». Можливо, це локальний топонім. Можливо — існував хутір із капищем, названий, власне, на честь самого капища. Інтерпретувати цей пасаж можна наступним чином: перестаркуватий Сіббі звертається до бога Тора, щоб той дав йому чоловічу силу для зачаття сина, або навпаки — дякую Торові за цю силу після народження сина. Тут нам убачається паралель із біблейським сюжетом про Авраама, який у похилому віці з Божої волі зачав Ісака.
Взагалі дуже скидається на те, що перед нами – фрагменти якогось ширшого твору, якогось відомого принаймні на рівні фабули епосу. На це вказують зачини «вдруге», «в дванадцяте», «в тринадцяте» (а де решта? значить, було і «вчетверте», і «в десяте» тощо?), сюжетна незавершеність, уривчастість, що має на меті таку собі літературну вікторину в дусі постмодернізму: а ну-но вгадайте весь твір за уривком (і розрахунок же був на те, що таки вгадають). Може, перед нами – уламок якоїсь шведської Едди, знавцем і виразником якої був Варін? І отже, тоді цей Варін був на додачу місцевим тулом – поетом старої традиції, жерцем і сказителем? До речі, дуже схоже, що це ім’я відоме нам і зі «Старшої Едди» через топоніми – Варинсфіорд, Сваринсхауґ, Вариней...
Чим же нам важливий і цікавий Рьокстенен? По-перше, це камінь із найдовшим рунічним написом із нині відомих. По-друге, це взірець давньоскандинавської мови на її східних теренах. По-третє і головне: це один із перших зафіксованих на письмі взірців традиційної північної поезії. Так – у розмірах еддичних, архаїчних, і тим не менш. Тут уже є вжиток кенінґів – hæstʀ Gunnaʀ ‘кінь Ґунн’ = ‘кінь валькірії/тролиці’ = ‘вовк’, eta wēttwąngi ‘харч поля зборів’ = трупи і хейті – guti ‘Ґоті’ = ‘кінь’. Також наявна характерна для германської поезії алітерація. Багато з того, що ми потім побачимо як і «Еддах», так і в поезії скальдів, уже є тут, на благодатних шведських ґрунтах.
А також – і це, гадаю, буде цікаво філологам – тут міститься чи не єдиний випадок вжитку терміну húsl у поганському контексті. Конкретно тут: Inguldinga wāʀi guldinn at kwą̄naʀ hūsli. («Інґольдінґи були викуплені через жінки hūsli»). Оце останнє слово, у західному варіанти олднорску húsl, у східному – hūsl, у початковому – щось типу hosl, споріднене до англ. housel і означає те саме: ‘причастя’. Ви можете спитати: хіба ж язичники знали, що таке причастя? І справді, всі форми цього – питомо германського – слова, спорідненого, очевидно, зі словом hús ‘дім’, завжди означають причастя, споживання тіла Господня у вигляді випічки. І навіть у словнику Віґфуссона-Клісбі сказано, що це слово, мовляв, ніколи не вживається на позначення якихось язичницьких ритуалів. Ну що ж – тут автори словника, схоже, помилилися. Інша справа – що ж це слово означає конкретно тут. Можливо – якийсь ритуал. Найчастіші інтерпретації – або жертвопринесення (жінки? чи самою жінкою когось/чогось іншого?), або посвячення (знову ж таки: жінки? чи то сама жінка когось/щось чомусь посвятила?). Тоді треба читати так, що якась жінка принесла себе в жертву/її принесли в жертву, щоб врятувати нащадків Інґольда?
Дозвольте представити свою версію. Якщо Інґольд це Інґ’яльд Лихий, то можемо згадати епізод, де він скликав на бенкет своїх конунгів-конкурентів, де за столом служила його дочка Аса, яка, згідно традиції, мала наливати гостям хмільне. За текстом «Саги про Інґлінґів», коли гості добряче напилися і поснули, Аса замкнула залу і підпалила її, перетворивши всіх батькових недругів на попіл. За цих обставин húsl (даруйте за вжиток західноскандинавського варіанту цього терміну) тут означає «хатня гостинність», «пригощання», в основі своїй – теж священний ритуал, але – із присмаком типового германського чорного гумору. Тоді «викуплені Інґольдінґи» означає, що нащадки Інґольда/Інґ’яльда тепер, коли вороги мертві, будуть убезпечені. Але, як ми знаємо з тої-таки «Саги про Інґлінґів», це не дуже спрацювало, і нащадки Інґ’яльда мусили зрештою полишити Швецію. Тоді це вже не чорний гумор, а просто-таки гіркий сарказм...
Хай там як, Рьокський камінь – унікальний артефакт, який з одного боку породжує багато питань і викликів для дослідників, а з іншого – підтверджує теорії, зокрема про загальноскандинавську традицію форми епічної пісні, про її автохтонний характер, про те, що еддичні сюжети чи радше спосіб їхньої реалізації існували ще задовго до їхнього запису християнами. Дуже схоже, що на балтійських берегах існувала своя, дансько-шведська Едда, і дуже шкода, що вона взяла, та й не збереглася. Чи можна у краплі – побачити цілий океан?..
Слався, Варіне – луна твого слова бринить у віках!
ЛІТЕРАТУРА :
Petersson C. Rökstenen — Varins besvärjelse. — Klockrike, 1991.
Lars G. Warme — A History of Swedish Literature. — Nebraska, 1996.
Harris, Joseph — Myth and Meaning in the Rök Inscription. — Viking and Medieval Scandinavia, 2 (2006)
Lönnroth, Lars — The Riddles of the Rök-Stone: A Structural Approach. — Arkiv för nordisk filologi 92 (1977), reprinted in The Academy of Odin: Selected Papers on Old Norse Literature. — Odense 2011
Wessén, Elias: Runstenen vid Röks kyrka, Stockholm, 1958.
Rydberg, Viktor: Om Hjältesagan å Rökstenen, Stockholm, 1892; translated as "The Heroic Saga on the Rökstone" by William P. Reaves, The Runestone Journal 1, Asatru Folk Assembly, 2007
https://rundata.info/ (Ög 136)
