Частина І. Підпільне друкарство ОУН як основа інформаційної боротьби в умовах окупації

Автор – Олександр Ляшенко

Леся Українка

Ідея самостійності української нації, обрамлена у слові друкованім, була здатна нести правду швидко та масово. Саме те слово, про яке писала видатна Лариса Петрівна-Косач, закладаючи культуру українофільства та розвіюючи хмари впливу чужинців. Лупати цю скалу продовжили сотні жінок та чоловіків у підпіллі Організації Українських Націоналістів, бо ж за Франком — Правда против сили! Боєм против зла!

Одна з праць ідеолога ОУН Петра Федуна отримала своє друге «дихання» на сторінках сайту «Історичної Правди», яку, за словами головного редактора Вахтанга Кіпіані, переглянули понад 300 тисяч читачів – ця брошура ОУН 1948 року мала назву «Хто такі бандерівці та за що вони борються». Сила інформаційного впливу матеріалів, яку видавало націоналістичне підпільне друкарство в умовах відсутності власної держави, виявилась впливовою на українців донині, а глибока тяглість до просвітництва та пізнання себе як нації проявлялась у найекстремальніших умовах Другої світової війни та повоєнних років.

Законспіровані друкарні створювались з самого початку діяльності ОУН у 1929 р. в Західній Україні. Відповідно, в умовах Другої світової війни та подальшої окупації радянським режимом після 1944 р. вже була сформована система та люди з необхідним досвідом. Велика кількість друкарських засобів радянської влади були захоплені під час німецької окупації. Деякі друкарні мали не одну кімнату зі складною системою запасних входів та виходів, вентиляційну систему та водопостачання з підземних джерел. Ретельно маскувалися всі побутові відходи й всі ознаки, які могли б вказувати на наявність бункеру з друкарським устаткуванням [6, с. 25]. У хід роботи йшло різноманітне обладнання: від дукарських машини з ручним або електричним приводом до примітивних копіювальних апаратів. Від розміру та складності таких апаратів залежав і тип облаштування підземного бункера або криївки, відтак великі та важливі друкарні були в особливому полі зору радянських каральних органів. Поповнення розхідних матеріалів було також важливою задачею: 1 травня 1947 року у місті Ківерці боївка УПА у складі семи осіб напала на редакцію місцевої газети, звідки винесла 70 кг паперу, відтак з плином часу подібні напади почастішали, адже запаси, отримані під час німецької окупації, вичерпувались [9, с. 524].

Від 1943 р. та протягом наступного 1944 р. умовним тилом УПА (надалі уживаймо термін запілля) стала побудована мережа ОУН(б) на Поліссі та Волині, а поширені періодичні та неперіодичні видання для політичнопропагандистської роботи виготовлялись в підпільних друкарнях Крайового проводу та Воєнних округах. Сама собою зв’язка політичної компоненти організованої ОУН та політично-збройної формації УПА була зумовлена практичною реалізацію наявних задач, попри нюанси стосовно окремого функціонування. Одним з таких аспектів є підпорядковані військовим штабам Воєнної округи адміністративні боївки Служби безпеки, які підтримували діяльність запілля УПА та підпілля ОУН(б) у контексті охорони друкарень [7, с. 183-184].

Виготовлення пропагандистської літератури від 1945 року майже повністю перемістилось «під землю», а підозра викриття криївки враховувалась особливо критично, адже втрата цінних фахівців могла бути непоправною. Про психологічні труднощі довгого знаходження у подібних бункерах описав у своїх щоденниках крайовий референт пропаганди Карпатського краю ОУН Михайло Дяченко («Марко Боєслав»), серед них, зокрема складнощі з приготуванням їжі, вентиляції приміщень, відчуття психологічного напруження та фізичного виснаження [6, с. 48]. Як зазначає Марія Савчин (псевдо «Марічка»), дотримання режиму тиші у криївці було надважливе у випадках отримання сигналів про облаву або знаходження поблизу оперативної групи, адже звук використання циклостилю (прилад для трафаретного друку) або писання на машинці могли здемаскувати криївку [8, с. 241]. Не лише облави загрожували розкриттю криївок у малих лісах та гаях, а й подекуди випадкові обставини, як от натрапляння пастухів на продухи-вентилятори, що виходили з криївок. Подібні ситуації були з дроворубами, шукачами ягід та грибів. Хоч літо вважається найактивнішою порою підпільних дій, знаходження у бункерах ускладнювалось поганою вентиляцією повітря, траплялись випадки запаморочення через брак кисню [8, с. 264-266].

Тематика діяльності не могла оминути можливість залучення молоді, до використання йшла не лише педагогічна та навчальна література, а й періодичні видання. Зміст одного з таких журналів, який мав назву «Молодий революціонер» і був започаткований 1948/59 року Василем Галасою (псевдо «Орлан»), охоплював як ділянки з історії, літератури, так і правдиві довідки про русифікацію та фальсифікації, створені радянським режимом. Розповсюдженням видань часто були ті ж учасники підпілля, які й долучались до виготовлення цих матеріалів, коли це було відносно безпечно до активізації у 1947-1948 рр. активної боротьби радянської влади з ОУН. До того неодноразово поле видавничої діяльності ОУН потрапляло у німецькі донесення, як от у 1942 р. листівка про діяльність Міхновського (загальним тиражем у 190 примірників), або журнал «Сурма», який мав поширюватися у Райхскомісаріаті Україна, у змісті якого знаходимо: «Українці не хочуть воювати за чужі інтереси як найманці…Вони підуть у бій тільки за право на незалежне політичне життя (…)»

[5, с. 144].

Саме завдяки невеликим брошуркам, які легко ховаються, підпілля вдавалося до вербування молоді. Одна з таких жінок Ганя, 1923 року народження, згадується у спогадах діячки ОУН «Марічки». Проводячи підпільну працю серед населення, «комсомолка» Ганя методом щирих дискусій та ознайомлення з підпільними виданнями, була вражена тим хованням правди про свій рідний народ [8, с. 246-247]. Участь жінок у підпіллі часто була зумовлена впливом передачі друкованих матеріалів від родичів. Приміром, Матвіюк Парасковія Володимирівна (1903 р.н.), уродженка с. Суховоля на Волині, приєдналася до ОУН у 1939 році завдяки братові, який познайомив її з націоналістичною літературою. Надалі вона виконувала функції зв'язкової, надавала притулок підпільникам і навіть викрила двох голів сільради. Під час арешту в 1947 році, перебуваючи в «КПЗ Луцкого РО НКВД», Парасковія спробувала заволодіти гвинтівкою охоронця, щоб убити його і втекти, але її затримали. Замість ув'язнення, її відправили на примусове психіатричне лікування до Києва [10, Арк.83]. Врахуймо, що серед учасників запілля й тилу, які займалися пропагандистською діяльністю, було чимало жінок, як і серед зв’язкових. Перебування у чоловічому колективі мало особливі складнощі не лише через суто фізичні складні умови підпілля, а й у соціальному вимірі. Марія Савчин порівнювала це сприймання чоловіками не як «побратима чи подругу спільної долі», а як жінку, відтак доводилось усувати цей бар’єр.

Не лише видавничою справою обмежувалась діяльність підпільних друкарень, а й випуском бофонів, що мали служити прототипом майбутніх українських грошей. Виготовленням бофонів займалися референтури пропаганди ОУН на різних рівнях: крайовому, окружному та надрайонному. Кліше для цих грошових документів створювали фахівці з підпільних друкарень та технічних «ланок», що були частиною згаданих референтур. Після отримання замовлень від підрозділів, друкувалася необхідна кількість бофонів. Попри відсутність на бофонах номерів чи серій, велася сувора звітність щодо випущеної продукції. Готові бофони потім передавали до господарської референтури [4, с.41].

З уже згаданим вище Василем Галасою («Орланом») товаришував не менш відомий Ніл Хасевич, який отримав велике визнання за вже всесвітньо відомі візуальні образи ОУН. Ілюстратор журналу УПА «Український перець», член крайової референтури пропаганди, «Джмеля», як його називали у підпіллі, обрамляв чи не кожне видання на Волині та Поліссі. «Я не можу битися зброєю, але б'юся різцем і долотом. Я, каліка, б'юся в той час, коли багато сильних і здорових людей в світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива… Я хочу, щоб світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б'ються», – відома цитата художника за рік до своєї загибелі. [2, с. 120]. Саме Ніл розробив ескізи для «Волинської» серії бофонів. Також широко відомий з бофонів Ніла Хасевича – на 200 карбованців (дереворит, 1944 року). На ньому зображені повстанці у вирі боротьби з ворогом. Над вояками зображений тризуб та повстанське гасло «За Україну, за волю, за народ».

Розгроми капітально обладнаних друкарень змусили підпілля переходити до тактики збільшення кількості невеликих друкарень за моделлю технічної ланки, які могли обслуговувати невеликою кількістю осіб. Структури підпілля Тернопільщини отримали інструкцію: «Розпочати якнайширше вкорінювати в терен гутенбергівки (примітка автора: німецька друкарська машинка “ГутенБергер”): вчитися їх робити і на них працювати. Це в наших умовах найкраща друкарська техніка: мала, легка до переношування, мінімальна обслуга два чоловіки, в крайньому випадку навіть один. Потрібна така кількість шрифту (черенок), яку завжди в наших умовах ще можна дістати, можна перебити на будь-якому папері» [4, 135].

Попри те, що органи держбезпеки УРСР розгромили підпілля ОУН у 1954-1955 роках, боротьба за українську ідею незалежності не зупинилася. Після придушення збройного опору ідеологічне протистояння продовжили нові покоління борців — дисиденти та учасники правозахисного руху, які обрали друковане слово як свою основну зброю.

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Бофони: грошові документи ОУН і УПА. Київ : Ун-т банк. справи Нац.

банку України, 2008. 192 с.

2. Єзерська І. Ніл Хасевич. Людина, яка створила візуальний образ

УПА. "Зродились ми великої години...". ОУН і УПА. Бібліотека

"історичної правди". Харків, 2023. С. 120–126.

3. Іщук О. МОЛОДІЖНІ ОРГАНІЗАЦІЇ ОУН (1939-1955 рр.). Торонто :

Літопис УПА, 2011.

4. Клименко О. Клименко Олег Підпільні друкарні ОУН на Тернопільщині у

1941-1952 рр. та їх участь у виготовленні бофонів. Історико-географічні

дослідження в Україні. 2002. № 5. С. 132–154.

5. Косик В. Спецоперації НКВД-КГБ проти ОУН: боротьба Москви проти

українського націоналізму 1933-1943. Дослідження методів боротьби.

Київ : Центр учб. літ., 2021. 160 с.

6. Ніколаєва Н. Підпільні друкарні ОУН та їх ліквідація каральними

органами СРСР в 1944-1954 рр. Торонто : Літопис УПА, 2012. 130 с.

7. Патриляк І. Перемога або смерть. Український визвольний рух у 1939-1960

роках. Харків : КСД, 2024. 688 с.

8. Савчин М. Тисяча доріг : Спогоди жінки учасниці підп.-визвол. боротьби

під час і після Другої світ. війни. Київ : Смолоскип, 2022. 544 с.

9. Стасюк О. Облаштування підпільних друкарень ОУН. Україна: культурна

спадщина, національна свідомість, державність. 2013. № 23. С. 517–526.

URL: http://jnas.nbuv.gov.ua/article/UJRN-0000283099 (дата звернення:

02.08.2025).

10. Державний Архів Волинської області. – Ф.4666. – Оп. 2. – Сп. 1951.