“Годувальник району”, “порцелянова гордість”, “порцелянова епоха” та багато інших епітетів можна вживати в адресу легендарного підприємства, що розташоване в Баранівці, місті Житомирської області. Баранівський порцеляновий завод називають потужним у всіх значеннях – потужна мануфактура, потужні вироби й не менш потужна історія існування, яка розпочалася на початку ХІХ ст. По праву фарфоровий завод називають одним із найдавніших підприємств України, які спеціалізувалися на виготовленні порцелянового посуду. Однак, історія його функціонування завершилася. Як це сталося? Чому зруйнували таку мануфактуру? Спробуємо розгадати.
Від перших днів і до сьогодні
Як не дивно, але перші кроки до виникнення Баранівського порцелянового заводу були зроблені не людьми, а природою. Географічно регіон знаходиться у місці, де присутні значні поклади корисних копалин, зокрема глини, каоліну, які використовують у виготовленні фарфорових виробів. І було очевидно, що підприємці-засновники оберуть саме таке місце для вкладання коштів у майбутню мануфактуру з виготовлення порцелянових виробів. Фундатори заводу, люди, які придбали ділянки й побудували виробництво – брати Михайло та Франциск Мезери (хоча у більшості згадок про власників фігурує саме ім’я першого брата).
Загадки навколо “постаті” заводу розпочалися ще з моменту його заснування. Досі залишається неточною дата виникнення Баранівського фарфорового заводу. Існують публікації, в яких згадується дата 1797 р., яка збігається з пожежею на фарфоровій мануфактурі в м. Корець (володіння братів Мезерів) та виникненню у Мезерів потреби знайти інше місце для підприємства. Найбільш популярними є припущення, що почав своє існування завод у період 1801-1803 рр.
За іншими джерелами завод було засновано у 1802 році.
В літературі також згадується, що Мезери 1803 р. підписали контракт на створення фарфорової фабрики із тогочасними власниками Баранівських угідь – магнатами Любомирськими-Валевськими.
Ціна питання була 50 тис. злотих тогочасною валютою (або 50 злотих в рік і “вічне право” на землю) і передбачала отримання 320 м² землі, навколишніх будинків, погребів, сараїв та ін. приміщень. Окрім того, за домовленістю магнати виділяли матеріали для будівництва та робітників на перших етапах створення мануфактури. У “подарунок” Мезери отримали й 12 кріпаків, які були закріплені за заводом.
Повноцінно функціонувати завод почав, ймовірно, у 1804 р. Посуд, який виготовляли у 4 приміщеннях підприємства (які були, до речі, дерев’яними, і мали відмінну з нинішньою архітектуру) відповідав тогочасній європейській моді. Виготовляли посуд у стилі наближеному до пізнього класицизму – ідеальні форми, простота, лаконічність, але у своїй, Баранівській, манері: з елементами фігурного декору.
Михайло Мезер керував заводом до 1820-1825 р. Пізніше власником став Казимир Мезер або його сини Костянтин та Северин. Після 1850 р. завод був зданий в оренду, а Йосиф Мезер став керівником у 1860 р.
Фабрика процвітала у середині ХІХ ст. завдяки кріпацькій праці. В 1878 р. Йосиф спробував продати підприємство К. Грохольській, але це сталося тільки у 1884-1885 р.
У 1895-1896 р. підприємство придбав Микола Грипарі.
Історія заводу здається циклічною, якщо провести паралелі між усіма його закриттями, орендуваннями, продажем іншим власникам. “Здоровань”, який пережив зміни у політичній, економічний, соціальній сферах, зміг побувати під керівництвом багатьох людей і при цьому встояти.
І про одне з цих випробувань далі
М. Грипарі вкладав кошти не лише у завод, а й в інші справи, як-от будівництво шлюзу та водяного млина поблизу свого підприємства. Окрім того, будував власне житло, вкладав кошти і у своє угіддя. Дороговартісні скульптури в античному стилі у власному саду були тому прикладом (історія цих скульптур нині залишається невідомою, а баранівчани говорять, що їх просто розікрали).
Відповідно, кошти витрачалися, прибуток заводу не покривав витрат, хоча на початку виробництво було прибутковим. І тоді Грипарі за певними версіями вирішив вчинити ризиковано. Спочатку, завод страхується на велику суму, а потім, за збігом обставин, відбувається пожежа на підприємстві. Поширилися чутки, що господар попросив про “послугу” підпалу в охоронця заводу і той погодився за ціну золотої десятки та відрізка тканини на новий костюм (проте свідчення, які він розповів на підпитку вважати правдивими складно). У період господарювання Грипарі на заводі працювало близько 400 працівників (хоча і тут існують суперечки щодо їх числа). А пожежа знищила формувальний, горновий та глазурувальний цехи.
У довоєнні роки баранівський фарфор можна було побачити у всьому світі: Рим, Венеція, Барселона, Лондон. А вже в роки Першої світової війни те, що залишилося від заводу, місцеві жителі захищали власними силами. Своїми ж зусиллями баранівчани й підняли зруйнований завод з колін після зупинки виробництва у 1919 р. Уже в 1921 р. не дивлячись на відсутність вагомого фінансування, була спроба запустити один з чотирьох горн, а в 1922 р. сформували перші вироби та відправили на обпалювання.
За часів Радянського Союзу “порцелянова епоха” змінила не одного власника. Робота відбувалася у швидких темпах. Представники заводу регулярно їздили на виставки в межах України.
Про тонкощі роботи, нові винаходи та існування заводу у період 1970 – 1980 рр. розповів Володимир Гоч, який протягом 14 років працював головним технологом підприємства.
Він згадує, що працювали активно, виробництво відбувалося у широких масштабах. Однак більшість мистецьких винаходів щодо форми, обрамлення, оформлення порцелянових виробів була такою, якою її бачив світ: вишуканою, неповторною, зручною у використанні, - саме завдяки художникам, майстрам, працівникам, які щодня докладали титанічних зусиль, віддавали повністю роботі, щоб створювати витвори мистецтва на сервізах, вазах, тарілках і т. д.
Володимир згадує:
“Ніби із нічого. Ми ж цінностей особливих не використовували [у виробах]. Каолін один, просянівська глина друга, доломіти, кераміти всі можливі. Але з нічого змішали і отримали виріб. Виробництво налагоджене. Перезапускали, нові компоненти включали”.
“Ми в радянському союзі були досить закриті. Їздили в Коростень. Бо Баранівка і Коростень вели схожий вид діяльності й були найбільш розвинені в них. У Санкт-Петербурзі були. То обмін досвідом відбувався. А із Заходом ми не взаємодіяли. Новинки вони нам не давали”. Проте, розказує, що порцелянові вироби з Баранівки у країни поза радянським союзом теж експортували, при чому вони мати попит. “Найбільше славився сервіз “Бутон”, “Б-55, «Олена»…”.
До слова про “Бутон” та блюдця з квітами…
Художником, якому належить авторство сервізу «Бутон» є Дмитро Гоч, батько Володимира Гоча.
Його біографія, робота на заводі є яскравим прикладом відданості своїй справі, унікального поєднання працьовитості й таланту. Працюючи на заводі, він створив предмет декору – тарілку з живими квітами, які увічнені у фарфорі. Як йому це вдалося? Розповідає син:
“Останнім часом деталі такі, як листочки квітів робили вручну, відбиток був, протягом і чим тоншим ти його зробив, тим краще. А живі квіти, розочки всякі, то для цього клей спеціальний, у нього окунали квіти, потім у шлікерну масу – це рідкий фарфор. Потім довгий час його висушити потрібно. А потім компонується таке блюдце, і виходить композиція”.
Розповідає також, що квіти для цих тарілок майстер брав удома з клумби, як жартує Володимир: “Бабушка вирощувала, а він зрізав”.
“Це дуже скрупульозна справа. Одного разу він [Дмитро Гоч] бджілку зловив і зробив тарілку з нею. А там же крильця дуже делікатні”.
Можна уявити рівень майстерності та акуратності робіт, якщо навіть крильця живої бджілки при створенні композиції залишилися у цілісності.
Саме ці блюдця з декором із живих квітів є однією з визначних виробів порцелянового заводу. Сервізи, вази, скульптурки виробляли не лише в Баранівці, але саме цей предмет декору є унікальним і неповторним.
Приклад сім'ї Гочів демонструє, що працювати на заводі родинами було не виключенням, а нормою, при цьому кожен був залучений до важливого процесу виробництва. Згадати всіх художників та майстрів, які працювали на заводі протягом його існування, складно, оскільки це потребує окремої статті. Згадати всіх і не згадати одного – несправедливо. Згадати одного – це показати приклад того, якими працьовитими, самовідданими та талановитими були працівники. Про баранівських художників, які створювали унікальні форми та візерунки для фарфору, написані книги, їх вшановують у музеї та їх згадують місцеві жителі.
А от уже історія розпаду заводу має багато таємниць. Прикро, що закритий він був саме за часів незалежної України, а подробиці тих подій і досі залишаються загадкою. Відомо, що кожен господар вносив свої корективи, які мали як позитивний, так і негативний вплив на виробництво. За одними версіями, один із власників був росіянином, мав на меті розвалити завод, а не розвивати його. Місцеві жителі, працівники музею говорять, що саме він повністю розібрав із заводу обладнання, що унеможливило роботу. За іншими – у 2010 р. припинилося виробництво, а кілька років потому завод був оголошений банкрутом через борг у й майже 2-х мільйонів.
“Тепер” заводу
Архітектура приміщень колишнього заводу вимагає реставрації, територія навколо – прибирання. У наш час приміщення заводу знаходяться у приватній власності місцевих підприємств з виготовлення меблевих предметів, деревообробній промисловості. Відповідно, презентувати саме територію заводу для туристів – неможливо.
Для корінних баранівчан фарфоровий завод був годувальником, давав людям роботу, можливість творити щось нове. На жаль, його історія як порцелянового підприємства припинилася. Цього не зміниш. Печі для обробки глини не повернеш. Художників, які творили неповторні розписи й могли б передати свій досвід теж не воскресиш, а живих не змусиш покинути теперішні місця роботи.
Але у час війни, коли у країні відбуваються зміни щосекунди, жителі міста, місцева влада можуть зробити кроки для розвитку регіону, спираючись на те, що залишилося від “порцелянової епохи” – музей фарфору. У наш час можна привернути увагу українців та світу до пам’яті про нього, до його багатовікової історії.
Проте зараз будівля заводу не привертає увагу, а якщо і привертає, то через облущені стіни та паркани, які серед молоді уже слугують як дошка оголошень та зізнань у коханні.
Чого не скажеш про уособлення заводу у наш час – відділ музейних цінностей із фарфору Баранівського історико-краєзнавчого музею.
Як завод переміг у змаганнях за сфери впливу, вистояв та не був зруйнований у часи двох світових воєн? Куди зникли античні скульптури Михайла Грипарі? Який саме посуд та фарфорові вироби виготовляли? Як працювали цехи? Ким були власники підприємства протягом більше як 200 сотень років? Хто такий “Батя”?
На ці та безліч інших питань жителі та гості міста зможуть отримати відповіді під час візиту до місця, яке зберігає в собі не лише пам’ять та історію про “махіну” порцелянового виробництва – у відділі музейних цінностей із фарфору Баранівського історико-краєзнавчого музею.
Протягом багатьох років працівники культури та туризму міста невпинно борються за збереження і передачу історії про баранівський фарфор. Тамара Родигіна, яка працює у музеї з 2011 року, розповідає про історію заводу та загадкові версії про його власників. Її батьки також працювали на цьому заводі, і вона сама почала працювати там пізніше.
Робота музею у період війни
Тамара Іванівна розповіла, яким чином функціонує музей у наш час, коли триває війна. На жаль, відвідувачів з початком війни не те щоб поменшало, їх майже немає. Під час ковідних обмежень люди заходили, дотримуючись санітарних та карантинних обмежень, слухали екскурсію та оглядали експонати, а от у наших реаліях - ні.
Невелика кількість відвідувачів у період війни є зрозумілою – присутні ризики через обстріли. Тамара Іванівна говорить:
“Ми тільки почали знову виставляти експозицію, бо до того вона була схована, запакована у коробки та замотана, тому що хто його знає що могло і може бути”.
На питання про проблеми, які вона відчуває у процесі роботи Тамара Іванівна відповіла:
“Музей зараз у такому стані, що лише у третій кімнаті [примітка авторки – загалом музей складається з 3-х виставкових кімнат] робили ремонт, бо там раніше була плитка на стінах червоно-чорна, вона падала і била деякі експонати, тому в 2016 р. був зроблений ремонт. Стіни стали білими, більш світлими. У третій залі стенди потребують заміни, але виглядають ще непогано. Але у тій же кімнаті є куток, який повністю треба переобладнати та осучаснити. Багато відвідувачів говорять, що не потрібно нічого змінювати, забирати стенди. Але я хочу сказати, що вони не просто виглядають не сучасно чи негарно, з ними працювати складно. Часто треба відвідувачам показати вироби, або ж прибрати чи витирати від пилу. А стенди відкривати просто неможливо і важко. Мені здається, що виставковий посуд заграє новими яскравими фарбами, якщо будуть нові практичні у використанні стенди”.
Говорить Тамара Іванівна також про потребу в ремонті стін приміщення.
Як людина, якій не байдуже на долю музею, пані Тамара розповіла про власні пропозиції для покращень, які у майбутньому можуть значно збільшити кількість відвідувачів:
“У нас поряд, через дві стіни є кімната, в якій ми могли б зробити стенди з фотографіями художників, які працювали на заводі, світлинами самого підприємства, оскільки ми їх маємо, вони належно зберігаються, але бажано, щоб вони були на стінах. Ми б хотіли у тій кімнаті зробити майстерню. Поставити туди гончарний станок. До нас приходять у музей діти, як виховний процес чудово було б якби вони могли сісти і на гончарному станку або просто руками зробити виріб”.
Помітно, що працівниця музею цікавиться новими методами музейної роботи, зокрема інтерактивними екскурсіями. Вона пропонує способи співпраці з місцевими підприємствами для організації майстер-класів та надання дітям можливості самостійно малювати на фарфорових виробах під час екскурсій. Директорка Баранівського історико-краєзнавчого музею Баранівської міської ради Інна Шевчук розповіла про грантовий проєкт для розвитку відділу фарфору, який пройшов перший тур конкурсу і може бути реалізованим за наявності фінансування. Вже розпочато перші етапи оновлення музею, зокрема відновлення екскурсійної діяльності та участь у конкурсі для реставрації та покращення. Як це відбувається? Переходьмо далі.
“Потім” заводу
Про те, яким чином будуть реалізовуватися плани по відновленню історії заводу, реставрації музею розповіла Інна Менчинська, яка є ініціатором та співавторкою проєкту, що дає початок реставрації культурної спадщини міста. Інна разом з активістами працює над проєктом, щоб отримати грант від Українського культурного фонду. Цей фонд фінансує проєкти, спрямовані на розвиток національної культури, підтримку новаторських ідей та їх реалізацію.
Вона розповідає, що подавали на програму “Культурна спадщина” лот “Диджиталізація”. Пані Інна поділилася, що автори проєкту хочуть створити віртуальний ЗD тур музеєм, щоб була його онлайн-версія.
“Ми написали проєкт, і додали, що додаткова має бути оцифрування деяких елементів. Тобто, певні деякі порцелянові вироби будуть оцифровані у ЗD-форматі. Їх можна тоді в онлайн-форматі наблизити, розглянути. Окрім того, про ці предмети створюватимуть довідку. А додатково у планах зробити аудіогід з можливістю проведення онлайн-екскурсій”.
Автори проєкту створили заявку, яка успішно пройшла перші два тури конкурсу та зараз перебуває на стадії очікування остаточних результатів – буде фінансування чи ні.
Наявність електронних носіїв інформації про музей, його експонати, не лише створить умови доступності для більшого кола аудиторії, а й убезпечить від можливих ризиків втрати даних.
Картина майбутнього
Інна розповідає, що разом з колегами намагається взаємодіяти з міжнародними партнерами у процесі реставрації музею фарфору в Баранівці. Також, вона говорить про необхідність надалі створювати більш універсальне та осучаснене приміщення для музею фарфору і бачить у майбутньому наступну картину:
“В одному місці будуть проводити майстер-класи, з другої сторони – нове приміщення музею, з третьої – історія заводу, побудована на архівних даних. Тут дивляться історію, тут бачать вироби з порцеляни, а там – пробують самотужки зробити щось із глини”.
Плани авторів проєкту про діджиталізацію музею, Тамари Родигіної, Інни Шевчук (керівниці Баранівського краєзнавчого музею) та інших активістів є співзвучними. Вони не просто говорять про плани, а роблять перші кроки на шляху відновлення пам’яті Баранівського фарфорового заводу.
Історія заводу має не одну версію походження, існування та закриття. “Порцелянова епоха” увійшла у життєві шляхи багатьох людей, тому кожен трактує і знає свою версію подій. У статті подано історію, яку вдалося виділити у процесі аналізу наукових джерел, архівних даних та під час спілкування з людьми. Скільки доль – стільки й історій заводу. Кожна унікальна, неповторна та загадкова.
Шлях “порцелянової епохи” міста Баранівка є унікальним, але не єдиним, оскільки в Україні є не одне місто, село, де було зруйновано пам’ятні місця. Одні знаходили вирішення і привертали увагу світу, а інші опускали руки та залишаються непоміченими. Яким шляхом піде Баранівка?
Слово авторки:
Пам'яті мого покійного дідуся Зубара Анатолія Васильовича присвячується. Він до останніх днів згадував з болем про історію закриття заводу, і не міг змиритися, що епоха зникла. Роблю спробу здійснити його мрію - відродити пам’ять, дати новий подих заводу в новому вигляді, в історіях людей, в діях сучасників. “Махіна”, як він казав, не зникла, і це можна довести.
У процесі написання статті було використано архівні матеріали Баранівського історико-краєзнавчого музею Баранівської міської ради.
Проведено аналіз літератури для отримання історичних даних про Баранівський фарфоровий завод. До списку використаних джерел належать книги:
І. А. Харченко “Фарфор Полісся” (або Харченко І. А. “Фарфор Полісся” / Іван Афанасійович Харченко. – Київ: Техніка, 1984.)
Ф. С. Петрякова “Український художній фарфор (Кінець ХVIII - початок XX)” (або Петрякова Ф. С. “Український художній фарфор (Кінець ХVIII - початок XX)” / Ф. С. Петрякова. – Київ: Наукова думка, 1985. )
