...Тимоха розіклав багаття, намостив під боки сухого картоплиння і знову, як під сосною, ліг, уп’явшись очима в небо. З ярка воно, мов з ями, здавалося нижчим і куцішим, а сам ярок — глибшим,
крутосхилішим.
Палажечка принесла в пелені картоплі — не дуже великої, але й не дрібної: щоб швидше спеклася.
— Ти яку любиш? — поспитала Тимоху лагідненько й заклопотано,
так, немов вони були чоловік і жінка,— червону чи білу?
Тимоха помовчав, роздумуючи над тим, яка краща, але так нічого
й не придумавши, сказав:
— Усяку. Аби тільки пісковата, а не водяна...
— А у вас заведено пекти картопельку в грубці? — невмовче
Палажечка.
— В кого це у нас? — не второпає Тимоха.
— Ну, дома...
— Ги! «Заведено»... Як нічого вечеряти, то заведено, а як є, то не
заведено…
(...)
Картопля перестала сичати. Жарок пригас. У ярку смачно запахло підпеченою скоринкою. А лопухи, почувши холодок, —
настовбурчилися, тихо зарипіли, випростовуючись, і теж запахли — низовинним, росою, ніччю...
Палажечка вигорнула з жару кілька картоплин, де дрібніших,
погралася ними, як у креймашки, щоб остудити, й тихенько
засміялася.
— Чого ти? — спитав Тимоха.
— А я тебе обдурила!..
— Як?
— А так! Бо сала в мене немає...
— А навіщо ж ти дурила?
— Так. Закортіло...
Григір Тютюнник, з оповідання «Печена картопля», 1965 рік
