Після закінчення навчання Кенді, вона запропонувала Сільверу роботу в магазині солодощів, де був директором її дідусь і вона сама працювала продавчинею. Запропонувала, бо хлопець трохи жалівся, що мати його потреби майже ігнорувала. Сільверу щоправда незручно було, що Кенді, як він боявся, умовляла довго, щоб його взяли на ту роботу. Тому він був вдячний. Робота надалі зближала Кенді та Сільвера. Вони прогулювалися після роботи разом. Одного разу вони пили чай на перерві. Кенді з'їла цукерку і запила чаєм.
— Ти колись думав, якби ти був цукеркою або іншим смаколиком у магазині діда, який смак у тебе був би?
— Що за дурня..
— Чому ж? Я от була би шоколадним печивом. А ти, мабуть... Щось з чорницею!
— Чого?
— Хм...
— Ти... Торт веселковий такий, знаєш?
— Нуу цей торт теж підходить. Ти може... Хм.. Ммм... Щось з лакриці. З начинкою чорничною. Хе-хе! М.. У мене слинка вже тече від розмов про солодощі, я хочу щось з'їсти! От би зараз пудингу.. хоча, візьму да поїм!
— Ну ти надумалася. Перерва ж скоро закінчується...
— Іноді можна поїсти!
— Ти як хочеш, а я працюватиму...
— Спробуй зі мною краще оцей пудинг!
— Хіба що швидко.
— А ти добросовісний працівник.
— Ну, як інакше?..
— Не хочеш за це пів пудинга?
— Ем... І однієї ложки вистачить.
— Тоді відкривай рота, хіхі.
— ... — Він злегка почервонів, але відкрив рота і Кенді дала йому спробувати пудинг.
— Подобається?
— Смачний.
— Можу зробити подарунок за рахунок закладу!
— Ем, ну ти що.. точно можна?
— Таак, хехе. Якщо чогось захочеться — скажи.
— ..Дякую.
— Нема за що!
— Я до роботи.
— Гараазд! Я скоро прийду!
— Не об'їдайся тільки.
— Ну, цього разу один пудинг і пару цукерок — це все, я більше не з'їм.
— Ок.
Іноді у них були розмови по душам. Кенді розповідала Сільверу:
— Ну, насправді мені буває надто навіть сумно, коли думаю, що батьки так далеко тепер.. — Засумувала вона.
— А де саме вони?
— У Німеччині. На заробітках. Я не готова до цього була.. — Вона хотіла стримуватися, але майже відразу забула про це і легко дала сльозині волю. — Я боялася навіть лишатись сама. Але.. якось пораюся! — Вона витерла ту сльозу і усміхнулася.
— Зрозуміло..
— Я сама-самісінька. Тільки дідусь у мене є. Я навіть.. ледь не злилася на батьків, що залишають мене. Але ж вони не бажали мені зла. Вони просто розраховували, що я багато чому сама ще навчуся.. але це не так! Я хоч доросла, але багато з чим ще не пораюся! І я... Я не знаю... — Кенді схлипнула і покотилась ще сльоза, і ще... Вона не витримувала. Нема з ким порадитися як розбиратися з фінансами, нема кому їй допомогти з готовкою, прибиранням... Бути поруч у потрібний момент. А дідуся постійно турбувати не хотілося. Сільв не міг отак на це просто дивитись, але й як втішити — теж не знав. Але він несміливо поклав руку їй на плече.
— Ну.. ви ж не назавжди розлучилися.
— Так, але.. батьки невідомо коли повернуться. — Вона глянула на хлопця. Вона відчувала як йому не байдуже, і ледь не обійняла його, та вчасно згадала що він до цього не звик і прибрала руки.
— Ой, хех..
Він боявся сказати щось не те, тому мовчав. А вона хотіла обіймів, та їй достатньо було просто знати, що він співчуває їй.
— Я.. розумію, як тобі... — Він тихо зітхнув, дивлячись у підлогу. — Тяжко. Я розумію.
Кенді з теплом усміхнулася. І уже тоді мріяла, що буде з ним разом. Він допоможе їй, підтримає, а вона — завжди допоможе підтримкою йому, і всім чим тільки може! Все буде добре... Так вона уявляла собі.
— Надіюсь ти адаптуєшся.
— Так. Дякую!
— І впораєшся..
— Так, дуже постараюся.. звикнути.
Одного разу Кенді та Сільвестер сиділи на сходах і розмовляли:
— От ти і влаштуватися допомогла, — казав Сільвер, — роботу дали таку що без особливих вимог, і ти відносилася до мене завжди.. добре. Але чому?
Кенді повернула голову до нього, вдихнула і запросто, з усмішкою та радісною інтонацією, зізналася:
— Все просто: люблю тебе! Ось так.
— Але... За що?
— Що, не можна любити людину за просто так?
— Я.. цього не розумію. — Він закрив обличчя рукою.
— Н.. не розумію. Я був звичайним лівим хлопцем, коли ми познайомилися..
— Просто зрозумій: кохаю тебе.
— Кенді… реально кохаєш?
— Так!
— Щось я.. не знаю що і сказати.. спонтанно ти зізналася.
— Ти дійсно хороший! Не можеш лишатися в стороні, якщо комусь може бути погано...
— За це ти.. мене кохаєш..?
— Не тільки. І не страшно, якщо це не взаємно: я ж не помру від цього!
Брехня. Їй ДУЖЕ хотілося взаємного кохання.
— ...
— Можна обійму?
— Так..
Вона зробила це і проговорила:
— Якщо потрібно — я поруч, лише.. кажи що на душі, — тоді відпустила.
— Нащо безтурботній дівчині так багато моїх проблем? Ну…
— Да дружба в тому і полягає, що ми підтримуємо один одного. Ти ж теж мене підтримуєш!~
— Так.. Дякую.. Кенді.. — Він подумав чи кохає її: "бл@... Ні.. Ні. Я не зможу ж бути хорошим партнером. Вона тільки такого ж заслуговує. Їй потрібен хтось.. романтичніший, чи як. Вона достойна кращого...”. Хоч він не думав ставати більше, ніж друзі, насправді теж мав симпатію. Він думав, що ухилиться від любовної стріли Кенді, що цілила у його серце. Але насправді… Він ще не зрозумів, що вона у нього потрапила.
... Якось одного разу...
— Може.. підемо до мене посидіти?— Запитувала Кенді. — Або до тебе?
— До мене.. не варто. Взагалі, я не знаю чи дозволили б навіть. Якщо не проти, краще до тебе...
— Ураа, я покажу тобі свою квартиру!
— Свою?... На тебе переписали, чи що?
— Та ні. Просто сама живу!
— От мені б так. А мені з батьками... некомфортно.
— Некомфортно..?
— Ем.. зараз не про це...
— Хочеш — давай про це. І пішли, — вони почали йти до Кенді додому.
— Ну... Вриваються у кімнату коли хочуть, без стуку. І трохи дратує, що за мене вирішували що де має стояти. Звичка у них така..
— Мм..
— У шухлядах копалася мати, ще й без дозволу. Да ладно, проїхали. Не хочу багато про це.
— Нуу у мене такого ніколи не бувало.
— А тобі як живеться?
— Нудно! І сумую. Хочеш — переїзжай до мене, — у жарт запропонувала вона.
— Та ні, нащо так...
— Ну, хех.. знаєш, справді сумно самій. Але так уже ж склалося. Батьки уїхали.
Коли вони зайшли в квартиру, роззулися у передпокої.
— Ось тут моя кімната. Зараз покажу! Щоправда, тут трошки.. — Посміхаючись, вона почухала пальцем щоку, — навалено всього. — І відчинила двері в свою кімнату. Пів ліжка було завалено м'якими іграшками: плюшевий авокадо, плюшеві собачки, восьминіжки, ведмедики, хелоу кітті, пінгвін, кілька подушок квіточок, — все на світі. — Ось про що я! За те як затишно тут лежати!... — Кенді взяла Сільвестера за рукав і, щоб не стояв на місці, провела до ліжка — в цей затишний куточок кімнати, і усадила його там і сама сіла серед купи іграшок. Хлопець роздивлявся кімнату, у ній був салатовий ковролін, лілові шпалери з рожевими метеликами. Зліва стояло ліжко, біля нього — тумба, на ній лежав пакет цукерок; праворуч від ліжка — великий стіл, на якому стояли ваза з квітами, ноутбук з мишкою у вигляді хом'ячка; над столом була полиця з підручниками, а ще з якимись збірками казкок, якась фігурка жабки, міні-фігурка вокалоїда Міку, яку Сільвер не міг не впізнати... Багато всього. Сільвер не був певен що за раз все роздивиться навіть. Він у хорошому сенсі заздрив, що у неї стільки простору. І трішки нервував, що вона так бажала показати йому свою кімнату.
— Ну як тобі? — Запитала вона з нетерпінням. Вона усміхалася, а очі майже сяяли.
— Гарно. Думаю тобі дуже комфортно живеться.
— Так, хіхі! Якщо хочеш, можемо і тебе іграшками засипати.
— У тебе так багато всього..
— Я колекціоную такі іграшки. О! До речі, ще люстру не показувала. Подай-но пульт, він на столі.
Сільвер взяв і передав.
— І можеш подати шоколадну цукерку? І теж пригощайся!
— Дякую.. — Він взяв дві, одну дав Кенді, другу сам розгорнув. Він таких ще не куштував.
— Угу! — Вона теж розгорнула і поклала до рота. — Я спеціально відклала, щоб по приходу з'їсти.
— Хех..
— Так, і про лампу. Диви яка! — Вона клацала пультом і лампа міняла кольори. — Ось!
— Красива.. — Сільв посунувся до Кенді ближче.
— Все. — Кенді увімкнула звичайне світло і поглянула з усмішкою на хлопця. — А ти як уявляв мою кімнату?
— Ну.. все у рожевих тонах уявляв. А оцього, — він дивився на іграшки, — не зовсім очікував.. хех. Ти чомусь не згадувала, що колекціонуєш іграшки так багато. А є улюблені з них усіх?
— Ну, ця собака, що біля тебе. Хаскі. І ця. — Вона взяла їх у руки. — А взагалі вони всі красиві.
— Любиш собак?
— Так! А ти?
— Теж.. Хаскі класні.
— У тебе очі як у них!
— Га?..
— Собаки — вони і вірні, і.. охоронці, в образу не дадуть, і гладити їх люблю. І погратися з ними можна. Яка у тебе улюблена порода??
— Англійський тер'єр, вівчарка... Щось таке. У Коулет до речі англійський тер'єр.
— А я люблю всіх. Особливо цуценят.
Сільвестер загуглив через мобільний інтернет породу пітбуль.
— Навіть таких?
— Ну, вони агресивні, мабуть.. Таких побоююся. А покажи добермана. — Кенді сперлася щокою на його плече, поки він шукав. — Хіхі.~ — Сільвер трішки напрягся, але було навіть приємно. — А знаєш що? — Запитала вона, одночасно дивлячись у телефон. — Давай приляжемо.
— ..Добре.
І вони лягли на інший бік ліжка, головою на іграшки. Кенді лягла ближче до хлопця, і хотіла продовжити минулу тему, але згадала дещо:
— Давай я тобі пароль від вай-фая дам.
— Давай. — Він дав їй у руки телефон, і розглянув у цей момент ніжні такі браслети на її руці, та подумав про те як вона близько... Він ще ні з ким так близько не був. І він думав, як би заговорити про дещо... Він кохав її. Тож прирвав тишу, поки Кенді перша не заговорила, коли віддала телефон.
— Хочу сказати дещо.
— Так?
— Мені добре з тобою.. І таке відчуття трохи незвичне...
— Ти нервуєш?
— ...Вибач. Та не зважай.. — Він встав і сів зкраю ліжка. Він думав про стосунки, але все також боявся почати розвивати їх на іншому рівні. Хоча починало хотітися.
— Не вибачайся!
— Просто.. хотів сказати, ти така добра зі мною.
— Так, — Кенді сіла поруч зкраю. — Вона вдихнула і сказала це. — ..Бо я кохаю тебе! Так хотіла це ще раз сказати!!
— Я теж... покохав. — Зізнався він нарешті.
— Оввв!!!! — Вона умилялася.
— Так.. — Всередині все стискалося, він боявся ставати більше ніж друзі: ніколи не мав досвіду і боявся розчарувати, не виправдати очікування... Та він намагався заспокоїти себе.
— Поцілуєш..?
Та те як розвивались події чомусь тривожило.
— Я... як?
— У щічку!
— ..Добре.
Він заплющив очі.. і обережно, не торкаючись нічого, окрім щоки, він її поцілував. Серце билося швидше. Тоді Кенді поцілувала у відповідь, теж у щоку.
— Таке відчуття.. дивне. Всередині все... на секунду залоскоталося наче.. що ти зі мною зробила? — Трохи посміявся він.
Вона поклала руку на його плече.
— Я? Сам почав!~
— Жартую..
— Я теж, хех! Розслабся.
— Хех.. можеш сказати ще раз...?
— "Я тебе кохаю"?
— Так.
— Кохаю тебе. <З
— Таке відчуття, що зараз, як завжди, заплачу. З цими почуттями.. важко розібратись. Я маю на увазі, це приємно, та не знаю навіть, що далі робити.. Просто все так добре наче складається.. зі мною таке вперше. Але.. думаю чи потрібен тобі такий... я.
— Я дуже тебе люблю.. не хочу щоб ти думав що з тобою щось не так, це ж не так.
— Оце так звалилося на тебе таке щастя, — намагався пожартувати він, і сам над собою посміятися, — зі мною возитись.
— Не хвилюйся щодо цього.
Вона міцно обійняла його, та раптом по її шиї потекла його сльоза. Кенді поглянула на нього, а він плакав і легенько усміхався. І потихеньку обійняв її сам. Так обережно.
— Все добре. Дякую.. дуже.
Він і плакав, і посміхався, витирав сльози рукавом.
— ..Може є серветки?
— Так, зараз. — Кенді відійшла за ними. — Я завжди хотіла знайти хлопця як ти! Тому.. я рада.
— Що саме подобається тобі.. в мені..?
— Ти хоч таким серйозним з виду завжди був, але у душі... Ну дуже хороший! І мені приємно піклуватися про тебе. А ще ти красивий.
Він знов плакав, поки дослухував.
— ..Я навіть стримуватися не можу. Це дійсно приємно, але... не знаю що й сказати.
— Все нормально.
— Зараз заспокоюся..
Він глибоко вдихав та за декілька хвилин і заспокоївся.
— Нуу то ми тепер офіційно зустрічаємося? — Запитала Кенді.
— Тож.. ти тепер моя дівчина?
— Так! Я так рада.
— Хех. А коли.. закохалася?
— Зі школи!
— А, дійсно? Я і не думав.
— І більше дізнатися хотіла про тебе після того як ти мені допоміг. О, до речі, я не казала, але ще, коли ти перейшов у наш клас...
— А?
— Отримав звання одного з найгарніших хлопців у класі.
— Десь у інстаграмі щось обговорювали, пам'ятаю.. я думав ви жартуєте.
— А, так? Ми думали ти не заходив у бесіду.
— Та то я так, побачив своє ім'я раз і прочитав.. А так-то я туди не заходив ніколи і дійсно.
— І це ж не тільки я так вважала, що ти гарний!
— А х-хто ще?
— Мар'яна, наприклад!
— Пфф.. — Він почервонів.
— Мені взагалі здається, що вона обрала Едуарда лише тому що він перший до неї заговорив. Так би це теоретично міг бути ти. Але пощастило мені! — Вона поклала руку на його руку, і його плече трохи смикнулося, вона злякалась трохи, і прибрала руку, — що ж ти так?
— Вибач.. Не звик.
— Можеш дати мені руку?
Він простягнув їй її долонею вниз. Вона взяла її знизу, їхні долоні були одна на одній.
— Пальці такі тонкі, — роздивлялася Кенді. На його руці ще також був невеличкий шрам.
І Сільв теж тримав руку Кенді. Вона трохи усміхалася. — І довгі. Естетичненько. — Сільв так само усміхнувся.
— Ага.
Вони сиділи разом аж до вечора.
Одного разу Сільвер був в гостях у Коулет...
— Я ж не казав, у мене, до речі.. дівчина з'явилася, — сказав він.
— Чо серйозно...?
— Ага.. працюю з нею.
— Ну ніх... Фіга собі.
Сільв чуть засміявся на секунду з її реакції, і продовжив розповідати:
— Не знаю, чому вона так, ну, полюбила мене...
— Хто вона??
— ...Кенді.
— Ого...
— Так..
— Чесне слово, як тобі повезло.
— Це так.. ще це вона мені цю роботу запропонувала. Вона настільки добра... Мені дивно навіть було це все. І.. я боюся, що не підходжу для стосунків...
— А ти не боїсь! Що може піти не так?
— Я.. я не знаю... Але ж у мене досвіду толком нема в цьому всьому... Це.. жах. Ледь не трясе, коли згадую.
— Співчуваю. Взагалі в тебе впевненості нема.
— Ну а звідки їй взятися.. я у стосунках не тямлю...
— Та що ти боїшся всього нового? Просто роби як відчуваєш. Нічого в цьому складного нема.
— Чому вона саме мене кохає, не розумію..
— Не накручуй себе.
— Я маю хоча б щось робити для неї..
— Ну нічого, зробиш. Заспокойся. Все буде норм.
— Надіюся..
Пауза. Тоді Коулет запропонувала:
— Давай краще може ютуб подивимся.
— Ага.
— Не загоняй себе так сильно. Ти нормальний пацан. Норм друг.. все в тобі нормально, правда.. не знаю шо ще додати.
— Дяка..
— Якось складеться. Стався до цього простіше.
Кінець 4 частини.
Всі 4 частини ізначально включали 137 сторінок і створення одного з файлів було 31 липня 23 р.
