Пазур і Капот сиділи на лавці біля хатини Дока. На ганку розташувався сам господар оселі. Псевдособака лежала осторонь, поклавши голову на лапи, і не спускала очей з парочки.
— Хто ви, хлопці? І що шукаєте?
Пазур знав про Дока і добре пам'ятав, що йому брехати не варто. Тому чесно сказав:
— Ми шукаємо Арта. І зниклий гелікоптер військових. Допоможеш, Док?
— Навіщо вам Арт?
— Попросити його допомоги в пошуках. І висловити вдячність. Я йому зобов'язаний.
Пазур був фіговим дипломатом і підбирати слова не дуже вмів. Та для Дока це не грало ролі.
— Арта ви не знайдете, поки він сам цього не захоче. Він один з тих, кого називають тінями Зони. Він не той сталкер, що тебе допитував в хаті три місяці тому. Далеко не той. І твоя вдячність йому не потрібна. Тим більше у нього інші клопоти. А щодо гелікоптера — відвідайте Лісника. Він підкаже.
— А де його шукати? — подав голос Капот.
Доктор з подивом поглянув на сталкера.
— В Зоні, сержанте. На півночі.
Пазур був, м'яко кажучи, в шоці. Як і Капот. Док бачив їх вперше, але знав про них все. Ще ця псевда... Якого дідька? Пазур подивився на собаку. Жужа ледь чутно загарчала.
— І ще одне, зелень, — сказав Док. — На цьому острівці зброя заборонена. Навіть якщо кровососів тут побачите. А ти, — перевів погляд на Пазура, — йди за мною. Рани твої гляну. Поки товариш твій дров мені нарубає і діжку води наносить.
Голос старого змусив підкоритися. Пазур пішов за ним в хатину, а Капот, закотивши рукави, взявся за роботу...
Сквад Ніндзі затримався в Барі. Бійці сиділи за столиком. Дівчата принесли їм чай і галети. Сам Ніндзя розмовляв з Інформатором.
— Шукаю Арта. Плачу 10 штук.
— Не піде, чувак. Я не знаю, де він. Але підкажу, де його востаннє бачили. 15 штук.
— За інфу, яка може бути безпонтова? Ну ти і хрущ. Добре, по руках.
Ніндзя перевів купони. Інформатор дочекався повідомлення і промовив:
— Останній раз Арт засвітився на блокпосту Фаната, між Кордоном і Смітником. Йшов на північ. Він шукає свою подружку, Ліру. Про дівчину інфа оплачується окремо. А сталкер, швидше за все, йде в Прип'ять. Але маршрут невідомий. У помічених Зоною свої стежини.
Ніндзя не відповів. Про Ліру він і сам знав. Повернувшись до своїх, сталкер промовив:
— ...От така херня, малята. Крім як до Сахарова йти, я не бачу варіантів. Дівчина — ключ до Арта, як і він до неї. А професор — останній, хто бачив її нормальною. Які ідеї?
Один з бійців відставив армійську кружку вбік і промовив ледь чутно:
— Якщо дівка в «Моноліті», та ще й потрапила туди з «Янтаря»... Як? Через Радар. З «Янтаря» найближчий шлях туди — через Рудий ліс...
— Точно, Лісник. Він сто процентів щось знає. Або хоч пораду дасть. Тож маршрут намічений: «Янтар» і Рудий ліс. Все, опричники, йдемо.
Розплатившись з Барменом, сквад вийшов з Бару в дощ. Бійці не боялися негоди. Їх костюми, оброблені якимись розчинами, не пропускали вологу і підтримували мікроклімат. Екзоскелет Ніндзі взагалі був верхівкою інженерної думки. Сквад пройшов через зламані ворота на Дику територію. Шлях був неблизький і небезпечний. Як і все в Зоні. Остання застава «Долгу» дивилася, як четверо бійців зникають в пелені густого дощу...
Шакал і його люди підходили до «Янтаря». В них майже закінчилися боєприпаси. Вони майже добу просиділи в якійсь печері, куди їх загнала просто неймовірно величезна зграя собак. В саму печеру пси чомусь не лізли. Наймити по черзі одиночними пострілами вкоротили чисельність сліпих тварюк, але все одно боєзапас був на дні. Вони сподівалися добратися до бункера. Там можна закупитися. Як у колишніх бійців Синдикату, з купонами проблем не було. Проблеми були з репутацією. Але Шакал розраховував на факт співпраці з армією. Його сквад обережно йшов через отруйне озеро. На групу стрибнув самотній снорк. Один з його бійців зреагував, сковзнув убік і довгим ножем точно ударив мутанта в шию. Снорк сіпнувся і завмер.
— Зрубай йому стопи, — Шакал знав про цікавість Сахарова до такої гидоти, — буде предмет торгу з професором.
Троє бійців прикрили четвертого. Той досить спритно відітнув стопи. Видно, не вперше. Сквад перешикувався. Шакал написав повідомлення Сахарову:
«Сквад на підході до бункера. Просимо не стріляти. Ми вже одинаки. Хочемо поторгувати».
Відповідь прийшла за хвилину:
«Підходьте. Зброю здати у Арбалета».
— Підійдемо, всі стволи за спину. Не провокуємо. Бо бажаючих випустити нам кишки не бракує.
Сквад підійшов до воріт. На них дивилися вісім стволів, з яких два снайперських і два кулеметних. Арбалет показав на довгий ящик:
— Зброю туди. Всю! Ножі теж.
Своїм виглядом начальник охорони показував, що їм тут не раді. Шакал і наймити слухняно склали зброю в ящик. Арбалет продовжив:
— До професора піде один з вас у супроводі моїх людей. Решту — ласкаво просимо.
Він показав на вагончик з товстими дверми і гратами на вікнах. Шакал кивнув. Троє наймитів слухняно зайшли в камеру. Шакал у супроводі двох бійців пішов до професора. Сахаров люб'язничати не став. Купив стопи за копійки.
Шакал на гостинність і не розраховував. Він все зрозумів.
— Професоре, боєприпасів продасте? Нам далі йти, а майже порожні. Ми працюємо на замовлення військових.
Професор зацікавлено запитав:
— Хто ставив завдання?
— Майор Маренич. Переговори вів він. Завдання було у відкритий канал. Певно, від Музиченка.
— Маренич, кажете... — протягнув професор. Він знав, хто це. Але варто було перевірити. Він продовжив: — За кілька годин буде викид. Ви залишитесь в місці, що показав вам начальник охорони. Після викиду ми визначимось, чи продам я вам боєприпаси, чи ні. Ви вільні.
Професор демонстративно відвернувся до мікроскопа. Шакал мовчки встав і вийшов. Він зрозумів, що буде перевірка його слів. І дійсно, професор викликав Арбалета.
— Наймит попросив продати боєприпасів. Нібито працює з військовими.
Арбалет і бровою не повів. Бойовий офіцер майже нічому не дивувався. А знаючи Музиченка — тим більше. Той використає все і всіх, щоб тільки не ризикувати своїми людьми.
— Хто ставив завдання? — голос Арбалета звучав буденно і спокійно.
— З його слів — майор Маренич. Перевірте його слова, і якщо це правда — після викиду можете продати їм трохи боєкомплекту. Ціну виставляйте самі.
Арбалет кивнув і вийшов. Він з професором не сперечався, хоч напряму йому і не підпорядковувався. В своєму боксі начальник охорони зв'язався з Мареничем і Музиченком. Обидва підтвердили слова Шакала. «От і добре, — подумав Арбалет, — витряхнемо купонів з недобитків Синдикату».
Почався викид. Зона гриміла і трясла все, що можна. Рожеве небо змінювало колір до криваво-червоного. Бідолага, що не добіг до у
криття біля заводу, бився в конвульсіях... Його смерть була страшна. Страшніша, ніж від мутантів...
