Юрій сидів за партою, зовсім один у класі. За вікном світило сонечко. Навколо — тиша. Думки крутилися навколо одного і того ж запитання: "хто я?". Він не відчував себе ані хлопцем, ані дівчиною... Щоразу, коли хтось казав "ну ти ж не дівчина, не плач" або "ну ти ж хлопець, ти мужній" чи щось таке, всередині наче все стискалося. Бо ні... Він не хоче бути хлопцем. Він наче не в своєму тілі. І ще він був геєм. Про це теж ніхто не знав. Ні мама, ні тато, ні Ліля. Він боявся, що якщо вони дізнаються, будуть дивитися на нього інакше, не приймуть.
Одного разу вчителька основи здоров'я затримала Юру після уроків.
— Юро, все нормально? — Запитала вона. Голос її був спокійний. — Ти знову сьогодні не відповідав, не говорив ні з ким.
— Так, все нормально. — Він не думав, що хтось зверне на це увагу. Але вчителька вміла читати людей.
Наступного дня мама сказала, що Юру запишуть до шкільного психолога. "Не бійся, просто поговорите. Просто ти останнім часом сам не свій, а розповідати що сталося не хочеш, я не виню тебе, може ти просто не можеш. Ось я і подумала, може психологу розповісти зможеш? Ти як?", — сказала вона. А він кивнув, хоча відчув, як дихати стало важче.
— * * * —
Ось Юра стоїть біля входу в кабінет психолога. Серце б'ється, дихати важче, долоні спітніли. Але потрібно йти... "Що я скажу? А що як вона скаже, що просто я надто чутливий? Емоційний? І.. як пояснити те, що я сам не до кінця розумію у собі..? Я не знаю як про це навіть і говорити.. може... Піти звідси? Хоча ні... Я ж уже записаний, і треба.. Я можу просто сказати, що не можу говорити, не знаю..." Двері кабінету відчинили. Звідти вийшла дівчинка. Наступна черга — Юри... Ось він заходить у кабінет.
— Добрий день, це Юра..
— Вітаю, Юро, — спокійним голосом привіталася жіночка.
Він сів на крісло напроти неї.
— Вперше на прийомі?
— Так..
— Мене звати Лідія, — сказала вона. — Що турбує?
— Я... Не знаю..
— Я не буду тиснути, якщо не захочеш говорити. Але тут ти можеш поділитися тим що тебе засмучує останнім часом.
— Ну.. Я соромлюся відповідати на уроках. Я часто мовчу.. навіть коли й хотів би щось сказати.
— А що зупиняє?
— Ну... — Тиша на пару секунд. — боюся. Що скажу щось, може, не те... Що мене не зрозуміють.
— Можливо, тобі щось не дає змоги бути собою? — м’яко запитала Лідія.
Очі Юри стали такі розгублені. Він легенько кивнув і втупився поглядом у підлогу.
— Що ж саме?
— Суспільство очікує від мене, що я буду нормальним...
— Що значить "нормальним"?
— Ну... Як усі хлопці..
— В сенсі? А ти не відчуваєш себе хлопцем?
Юрій був у шоці. Ніби ком став у горлі. Він сам вголос цього ще ніколи не вимовляв...
— Так... — Ледь чутно прошепотів він. — Ви праві.. Я.. я не знаю хто я. — Тихо і з трудом говорив він. І не витримав, розплакався.
— Ми з тобою розберемося.
— Я хлопець, але.. я не почуваюся.. хлопцем. І.. м-мені не подобаються дівчата..
Очікував можливо почути "не вигадуй" або "ну ясно". Але почув наступне:
— Юро, з тобою все гаразд. Це нормально. І таке зізнання вимагає сміливості. — Психологиня посунула серветки ближче до Юри. Він витер сльози.
— А якщо.. батьки не зрозуміють?..
— Головне зараз — це те щоб ти сам зрозумів, що з тобою все гаразд. І ти не один. Я з тобою.
— Дякую.. я боявся, що якщо скажу щось таке, мене відправлять у дурдом.. — Голос Юри уже став трохи спокійнішим, але він все ще плакав.
— Це не хвороба. Хоча гомофоби стверджують зворотнє. Але відверто, це маячня. Кхм... Багато підлітків, як ти, бояться зізнатися у своїх почуттях.
— Слухайте.. а якщо.. я не хлопець, але й не дівчина?.. — Юра тяжко вдихнув повітря.
— І це теж буває. І це теж нормально. Це називають небінарністю, коли люди чітко не сприймають себе як "хлопець" чи "дівчина".
— І як бути з цим?..
— Для початку, дай собі час, прислухайся до себе, досліджуй себе поступово.
Юра майже заспокоївся. Він дивився на психологиню з вдячністю.
— Дякую вам.
— Хочеш, проведемо ще одну таку зустріч?
— Так..
— Тоді можеш приходити до мене по середах або п'ятницях після уроків.
— Добре. До побачення.
— Всього доброго.
— * * * —
Дорогою додому Юрій почувався вже інакше, ніби дихати стало легше... "Я сказав. Я справді сказав..." — думав він, наче не вірив у це. Серце все ще билося швидко. "Я не сам. Я не дивний. Просто... я інший. І це нормально?" Уперше у нього з'явилася думка: "Можливо, я справді зможу жити з тим собою, який я є.. колись." Але були і сумніви. "А може... це пройде? Може.. я щось вигадую собі? Чи ні?.."
Зайшовши в тамбур, Юра глянув на себе у дзеркало. І вперше він подивився на себе інакше.. Очі були втомлені, темні. Йому раптом згадалося, як він уявляв себе в одязі, який справді подобається: у м'якенькому світшоті, у речах лавандових, рожевих, ніжних кольорів, у довгій темній спідниці... Він знов на секунду уявив на собі ці речі, які подобалися.
— Ліль, я вдома! — Гукнув він сестрі і роззувся, зайшов у передпокій, зачинив за собою двері. І пішов у їхню з Лілі кімнату.
— Ну що, до психолога ходив? — Нахиливши голову вбік, з інтересом запитала Лілі.
— Так.
— Про що говорили? Ну, якщо в двох словах?
— Про те як мені перестати бути замкненим.
— Окей. Не страшно було?
— Трохи страшно.
— Зрозуміло.
— * * * —
У п'ятницю Юра знову прийшов до психологині.
— Добрий день.
— Добрий, заходь, Юрчику, — усміхнулася Лідія. — Як почувався після минулої зустрічі?
— Мені стало трохи легше. — Юрій сів навпроти Лідії на м'якеньке крісло.
— Це чудово. Про що поговоримо сьогодні?
— Ну.. я довго думав хто я. І все ж я і не хлопець, і не дівчина. Я — просто я. Але ж ніхто цього не бачить..
— А ти сам бачиш?
— Починаю. Іноді я уявляю себе у речах, які мені подобаються. У спідниці, у кольорах, які я люблю.
— Коли ти уявляєш себе таким, яким хочеш, — що ти тоді відчуваєш?
— Тепло. І спокій.
— Це дуже важливо.
— Так.. Я ще хочу спробувати приміряти речі сестри. Але я боюся. Раптом хтось побачить.
— Страх — це нормально. Тобі не обов'язково бути чесним з іншими відразу. Головне — бути чесним із собою.
Юрій кивнув. У грудях стало тепліше.
— * * * —
Юрій пішов додому. Раніше він ішов, похиливши голову, стискаючи плечі, — тепер же ні. Він уже виглядав впевненішим.
— * * * —
Юрій прийшов додому.
— Ліля, я прийшов! — Гукнув він.
Але коли він зайшов, виявив, що вдома нікого немає. Значить сестра ще на уроках, батьки — на роботі, і можна трохи спробувати поекспериментувати... Він дістав палетку тіней сестри і почав пальцем наносити тіні на очі. Наступною він узяв рожеву туш, нафарбував вії. Він робив це вперше в житті, звичайно, але йому подобалося. Він відкрив шафу сестри, дістав ніжний в'язаний светр з відкритими плечима і просунувся у нього. Він був трохи маленький за розміром, але Юрі він подобався. Він дивився що ще можна приміряти, аж тут... Вхідні двері відчинилися. Прийшла сестра. Серце Юри забилося як скажене, він бігом почав знімати светр. Але не встиг нічого сховати. Лілі, наспівуючи якусь мелодію собі під носа, зайшла до їхньої кімнати і її очі стали як по п'ять копійок від побаченого. Юра заховався за штору.
— А що ти робиш? — Запитала Лілі.
— Та так...
— Ти брав мій светр?
— Ну... так.
— І косметику?
— Так....
— Що це за прикол? Оце здивував... Юр, ану покажися. Ти нафарбований?
На тремтячих ногах він відійшов від шторки.
— Ого...
— Ліль. Вибач, я...
Юра заплакав. Він боявся, що сестра відвернеться від нього, якщо зрозуміє правду.
— Ююр.. Чого ти? — Лілі підійшла ближче. — Що відбувається?
— Вибач.
— Ти ж не зробив нічого поганого!
— Ти... не засуджуєш мене?..
— Ні. Зовсім ні. За що?
— Я не знаю, що зі мною не так.. просто... н-не відчуваю себе хлопцем.. і дівчиною теж.. я небінарні, Ліль..
Лілі пару секунд просто мовчала, але потім підійшла до брата та обійняла його.
— Я приймаю тебе таким, який ти є! І люблю тебе.
Юра ледь не тремтів, але вже не від страху. Він не вірив, що вона справді це сказала.
— Д-дякую... Я теж люблю тебе.
— До речі тіні краще пензликом наносити. І якщо хочеш, я можу домалювати тобі стрілки!
— Справді? Давай..
Юра витер сльози. Туш розтерлася.
— Давай витремо і нафарбуємо по-новому.
Так вона і зробила. І намалювала Юрі стрілки. Він глянув у дзеркало.
— Тобі подобається?
— Так, дуже..
— Я їх сто років вчилася малювати! Все ніяк не виходило.
— Гарні вийшли. — Юрі з теплою усмішкою глянув на сестру. — Дякую, Ліль.
— Будь ласка! Я завжди буду підтримувати тебе!
Юра пустив сльозу. Цього разу від радості. На душі було спокійно, бо він знав: найближча людина його прийняла.
— * * * —
Через декілька днів Юра знову пішов до психологині. Зараз він сидить у вже добре знайомому кабінеті. Психологиня запитує:
— Як у тебе справи, Юро?
— Ну, я відкрився сестрі.. вона мене прийняла. Але мені все ще страшно. Я все більше думаю про майбутнє. Що як мене ніколи не приймуть батьки і інші?.. Як тоді жити?
— На жаль, багато людей ЛГБТ+ справді стикаються з неприйняттям. Але те, що інші можуть не зрозуміти тебе — не означає, що з тобою щось не так. А те що тебе прийняла сестра — це чудово!
— Набагато простіше було б бути... Звичайним. Як всі.. — Юра заговорив тихіше.
— Те, ким ти є, не робить тебе неправильним.
— І як бути собою, якщо я не впевнений, хто я?
— Це нормально. Ти пізнаватимеш себе, і з часом зрозумієш.
— А може.. я змінюся раптом?
— Це теж нормально.
— А якщо люди думатимуть, що я про небінарність все це вигадую?
— Люди можуть думати що завгодно... Але це не скасовує те, що ти переживаєш.
— * * * —
Юра лежав у ліжку з телефоном в руках. Він подумав пошукати анонімний чат з людьми, які мають схожі проблеми, як у нього. І ввів у пошук: "чат для ЛГБТ+ підлітків анонімно". Довго вагався. Але через пару хвилин подумав і придумав собі псевдонім: Юрі. Його співрозмовниця, Нілла, написала у чаті:
Нілла: Привіт, Юрі)
Юрі: Привіт.
Нілла: Я бі, 17, а ти?
Юрі: Гей і мабуть небінарні. Мені 16.
Юрій вперше сказав це комусь без страху.
Юрі: Тобто, я не впевнений ще щодо небінарності.
Нілла: А я не знаю бі я чи лесбі. Колись подобалися хлопці, зараз — не впевнена.
Юрі: А твої батьки не знають про це?
Нілла: У мене був камінг-аут. Вони прийняли, але не відразу. А ти комусь розказував про свою орієнтацію?
Юрі: Тільки сестра знає. Нещодавно зізнався. Вона підтримала мене. І психологиня підтримує..
Нілла: До тебе може як до "їх/вони" краще звертатися?
Юрі: Їх/вони? Це як, у множині?
Нілла: Ні. Це займенник гендерно-нейтральний. Наприклад: "Юрі зробили", "Юрі бачили їх сьогодні", "їхній простір"
Юрі: А, зрозумів... Я подумаю чи комфортно мені так.
Нілла: До речі, ім'я тобі підходить, воно гендерно-нейтральне.
Юрі: Насправді мене звати Юра.
Нілла: Ти можеш бути і Юрі, якщо хочеш.
Юрі: Я подумаю. А у школі хтось знає, що ти бі?
Нілла: Я розказала одному хлопцю, він сприйняв це як прикол і пішли слухи про це у класі. Але мені байдуже. У мене є найкраща подруга, і я в неї закохалась, і ніхто не знає.
Юрі: А ти ніколи не думала "що зі мною не так"?
Нілла: Думала, але знаєш... Не з нами щось не так, а з людьми, які не вміють відноситися до нас толерантно.
Юрі: Точно.. І це несправедливо, що вони не приймають нас. Ми просто хочемо бути собою..
Нілла: Але ми варті любові, як і всі інші. І ти не сам. Є такі як ти.
Юрі: Дякую, що написала це. Ніколи б не подумав, що мені може стати спокійніше від розмови з незна
йомкою.
Нілла: Якщо що — пиши! Ну а зараз не можу говорити, мама кличе.
Юрі: Дякую. Ти чудова.
Нілла: І ти. Гарного вечора, Юрі.
Юрі: І тобі. Дякую.
