Глава 1: Одного разу в бібліотеці
В університетській бібліотеці працював Арсен Верес — брюнет з фіолетовими очима. Бібліотека для нього була не просто місцем роботи, але і затишним притулком, де було комфортно, як удома. Арсен уважний до дрібниць, відповідальний, по-своєму цікавий. Зараз він стояв на драбині та розставляв книги по поличкам. Аж тут тишу порушили — до бібліотеки увійшла риженька, зеленоока дівчина, у руці вона тримала блокнот і телефон. І виглядала вона наче розгубленою, але впевнено покрокувала до стійки видачі. Арсен зліз із драбини та підійшов до неї.
— Вітаю вас, — привітався він з легкою усмішкою.
— Добрий день. Я шукаю... — Вона подивилася в блокнот, — книгу про вплив соціальних мереж на стосунки між людьми.
— Цікавитеся соціологією?
— Так, пишу дипломну роботу на цю тему.
— Це цікаво, цікаво, — Арсен знав де знайти таку книгу і пішов шукати.
— Я на четвертому курсі тут навчаюся, — розповіла подробніше дівчина, вочевидь намагаючись підтримати розмову.
— І як вам?
— Все чудово, — усміхнулася вона.
Арсен знайшов потрібну книгу і простягнув її Ванессі. Їх пальці на секунду торкнулися одні до одних. Ванесса взяла книгу, яку простягнув їй Арсен, і швидко переглянула її обкладинку.
— Саме те що треба! Дякую.
— Будь ласка. Якщо хочете, можу ще книги порадити.
— Ой, була би вдячна, — кивнула Ванесса.
— Це одна з моїх улюблених тем, до речі.
— Справді? — Здивувалася вона. У її погляді загорівся інтерес. — Ви теж цікавитеся соціологією?
— Ну, більше психологією, але соціологія — теж дуже цікаво. Особливо в контексті впливу сучасних технологій, — пояснив він.
— А давно ви тут працюєте?
— Лише десь півроку. Я сам навчання нещодавно закінчив. Це місце вже як другий дім для мене.
— Мабуть, тут дуже тихо, спокійно... і можна сховатися від усього світу.
Арсен кивнув, і його погляд затримався на дівчині трохи довше, ніж зазвичай.
— Таак, добре... Можу порадити такі книги... — Він став перечисляти ті що підходили під тему і показувати їх.
— Дякую! Дайте будь ласка перші три.
Він подав їх їй і вона склала їх у свою сумку.
— Ваше прізвище, ім'я?
— Ванесса Міллер.
— Продиктуйте мені назви книг.
Вона продиктувала, Арсен всі їх записав.
— Дата повернення — 05.11. Підходить?
— Так. Ще раз дякую вам. Я ще обов’язково повернуся, може ще знадобиться ваша порада. До побачення! — Усміхнулася дівчина.
— Радий був допомогти. До побачення!
Ванесса покинула бібліотеку, а Арсен повернувся до роботи.
...
Одного дня до бібліотеки знову завітала Ванесса. Вона прийшла повернути книги.
— Добрий день! — Привіталася вона з Арсеном.
— Добрий. — Він якраз читав, поки в нього був вільний час. Але відклав книгу, коли побачив Ванессу.
— Я прийшла повернути книги.
— Ванесса, так?
— Так. А як ваше ім'я?
— Арсен. — Легенько усміхнувся він.
— Тут всі чотири. Ось, — дівчина виклала по черзі всі книги на стіл.
— Добре, як враження від книг?
— Це саме те що було потрібно. Ще раз велике дякую!
— Радо допоміг. Звертайтеся. Як просувається ваша дипломна?
— Нелегко було розібратися, але я впораюся, — рішуче усміхнулася Ванесса. — А ви що читаєте?
— Про психологію сприйняття, — Арсен показав їй обкладинку книги.
— Ви напевно дуже розбираєтеся в цьому.
— Можу і вам підібрати подібну книгу.
— Дякую, але поки що, чесно кажучи, хотілося б перепочити.
— Я знаю чудове місце для відпочинку.
— Яке?
— Недалеко від університету є кафе. Там смачні напої подають. І воно ніколи не буває переповненим, у ньому завжди спокійно.
— Хм.. Давайте туди сходимо? — З усмішкою запропонувала Ванесса. — Якщо ви звісно не проти.
— А давайте, — у голосі Арсена звучала легка грайливість. — Я теж із задоволенням розім'ю ноги після цілої доби серед книжок.
— Чудово!
Вони попрямували до кафе, і обидва відчували, що ця прогулянка може бути початком чогось нового.
Вони увійшли до кафе. Там дійсно було тихо й затишно.
— Сядемо за той столик, біля вікна, — сказав Арсен. І вони сіли. — Що замовите?
— Хмм... Гарячий шоколад.
— А я чай. — Він покликав офіціанта. — Добрий вечір. Чорний чай, міцний, будь ласка.
— І гарячий шоколад.
Офіціант записав і сказав:
— Добре. Очікуйте.
— А яка ваша улюблена книга? — Запитала Ванесса.
— Мабуть, "Портрет Доріана Грея". Да і "1984" Орвелла. А ваша?
— "Гордість і упередження"!
— Хм. Про що вона?
— Це роман про кохання. Можете прочитати, якщо хочете! А взагалі.. може перейдемо на "ти"? — Усміхнулася дівчина. Хоча трохи хвилювалася у душі.
— Гаразд. "Гордість і упередження"... Треба запам'ятати.
Їхня розмова неспішно тривала, коли офіціант приніс замовлення. Гарячий шоколад наповнив повітря солодким ароматом. А Арсен додав у свій чай цукор.
— Здається, з тобою можна говорити про все-про все! — Сказала Ванесса.
— Це взаємо, — усміхнувся Арсен.
Вони мовчки попивали свої напої. Здавалося, що час ніби зупинився.
— Що плануєш робити після випуску з університету?
— Я ще не вирішила, але хотілося б пов'язати своє життя з соціологією... А ти? Щось плануєш на майбутнє?
— Можливо, працюватиму за першою спеціальністю. Хто знає.
— У тебе дві освіти?
— Так, філолог молодший бакалавр і бібліотекар бакалавр. Це були цікаві роки, коли я навчався...
— Класно! А чому вирішив обрати філологію і потім вже — бібліотечну справу? — Запитала Ванесса, уважно дивлячись на Арсена. А він замислився.
— Філологія приваблювала мене ще зі школи. Мене завжди цікавили мови, література, історії, які... А після закінчення коледжу я подумав, чом би й не піти на бібліотечну справу? У бібліотеці працювати затишно, у тиші, серед книг... До того ж, це вища освіта, а це престижно.
— Зрозуміло!
— А чим тебе приваблює соціологія?
— Я давно хотіла розуміти людей. Чому вони поводяться так, а не інакше, і все таке інше...
— Це справді цікава тема. Люди — складні істоти, і спроби зрозуміти їх можуть займати все життя...
Вони ще довго сиділи та обговорювали свої інтереси та інше.
Час пройшов непомітно. Ось уже вечоріло... Арсену здалося, що він давно не мав такої живої та щирої розмови.
— Дякую за компанію! — сказала Ванесса, коли вони вийшли з кафе.
— Це тобі дякую, — усміхнувся Арсен.
— Обміняємося номерами телефонів?
— Так, звісно.
Вони обмінялися.
— Я рада, що ми познайомилися, Арсене, — усміхнулася Ванесса.
— Взаємно.
Арсен провів Ванессу до зупинки, і коли вона сіла в маршрутку, попрямував до бібліотеки. Тепер його думки були зайняті Ванессою і тим, що вони могли б ще обговорити. Тем для розмов було тисячі... Він пошукав роман, який радила йому Ванесса, і сів почитати, хоча й йому не завадило би відпочити.
…
Глава 2. Втома і допомога.
Час: 15:23. Ванесса сиділа у своїй кімнаті і намагалася продовжити написання дипломної роботи. Але вже другий день у неї нічого не виходило. Слова у книзі перед нею вже починали розпливатися. Мозок вже не хотів сприймати новий матеріал, а дедлайн був все ближче і ближче. "Боже, ну чому все здається таким складним? Чому інші, здається, пораються краще за мене?..", — думала Ванесса, закриваючи руками лице. Вона була розчарована і невпевнена... Хто міг би їй допомогти? Одногрупники мали свої клопоти з курсовими, до наукового керівника якось не хотілося звертатися поки що... Аж тут Ванесса згадала про Арсена, того самого бібліотекаря. "Може він щось може порадити?", — подумала вона і вирішила йому написати. Вона декілька разів переписувала текст, була невпевнена як попросити про допомогу. Врешті решт, вона написала так:
— Привіт, Арсене. Можна дещо тебе спитати?
Її серце чомусь забилося швидше. Вона чекала на відповідь, та через пару хвилин отримала її:
— Привіт, щось трапилося?
— Можеш зараз говорити?
— Так.
Він зателефонував їй.
— Привіт ще раз, — сказала Ванесса.
— Слухаю уважно.
— У мене... Застій з дипломною роботою. Я не знаю що робити... А дедлайни все ближче і ближче.
— Ох, розумію, — із співчуттям сказав Арсен. — Це виснажує, коли не виходить просунутися вперед.
— Я намагалася все розпланувати.. — Ванесса сильніше стиснула телефон у руці, — але... Щоразу як сідаю писати, відчуваю, наче переді мною величезна перешкода.
— А що зараз тобі здається найскладнішим?
— ..Все. Стільки інформації... Я не можу з нею розібратися.
— Зрозуміло... Що ж, — говорив він впевнено, — якщо хочеш, можу глянути твої матеріали. Разом придумаємо, як їх структурувати.
— Справді?! — Ледь не розплакалася Ванесса.
— Так. Коли тобі зручно зустрітися?
— Сьогодні ввечері. О шостій?
— Гаразд. Зустрінемося тоді в бібліотеці?
— Так! Дякую велике!
— Будь ласка. Все буде добре, не переживай. — Усміхнувся Арсен.
Ванесса все таки заплакала, коли поклала трубку. Вона з нетерпінням чекала вечора.
...
Ось уже вечір. Ванесса під'їхала на маршрутці до університету соціології і увійшла всередину. Вона заздалегідь підготувала матеріали: роздруківки, чернетки, блокнот із хаотичними нотатками. Вона хвилювалася. Чи дійсно Арсен зможе допомогти?.. Увійшовши до бібліотеки, вона побачила Арсена, який уже чекав на неї з кількома книгами та ноутбуком. Він усміхнувся й запросив її до столу.
...
Минуло півтори години. Арсен за цей час дійсно дуже допоміг Ванессі.
— Божечки, дякую, Арсене! — Нарешті в неї наче камінь з душі звалився. Тепер вона точно знала з чого почати роботу.
— Радо допоміг, — усміхнувся Арсен.
Ванесса обійняла його.
— Я така вдячна...
Він трохи здивувався, але обережно обійняв у відповідь.
...
Вони вийшли з бібліотеки.
— Знаєш, — почала Ванесса, — я не думала, що комусь із бібліотеки може бути цікаво допомагати студентам із дипломами.
— Насправді мені подобається бачити, як хтось долає труднощі. Це надихає, — усміхнувся Арсен. — Да і я сам люблю, так би мовити, наводити порядок у хаосі.
— Тобі це точно вдається.
— Так.
— Арсене, ти завжди такий впевнений.
— Ну, у мене теж частенько бувають моменти, коли я гублюся. Просто з часом вчишся приймати це як частину процесу. Головне — не дозволяти цьому зупиняти тебе.
...
На наступний день Ванесса сиділа за столом з чашкою кави і працювала над своєю дипломною роботою. Вона несподівано отримала повідомлення від Арсена:
— Привіт. Ну як ти, справляєшся?
— Привіт, так. Ще раз велике дякую. Мені настільки легше стало після твоєї допомоги.
— Я радий. Якщо що — пиши.
Вона затримала погляд на його повідомленні і задумалася як же одна зустріч могла багато чого змінити.
...
Нарешті Ванесса дописала висновки і оформила список використаної літератури і тепер могла бути вільною! Нарешті її дипломна робота була завершена! Перед захистом дипломних ще залишався час відпочити. Дівчина видихнула. І вирішила написати Арсену:
— Привіт! Я нарешті закінчила написання дипломної роботи!
— Вітаю! — Відповів він. — Що тепер плануєш робити?
— Може прогуляємось? Я тепер твоя боржниця за твою допомогу.
— Не боржниця. Можна і прогулятись.) Куди підемо?
— Довірюсь твоєму вибору.
— Добре. Зустрінемося о 13:30 у парку.
— Добре! Тоді до зустрічі.
Ванесса так зраділа, що притиснула до себе телефон і усміхнулася. Компанія Арсена їй настільки подобалася...
...
Ось вони вже зустрілися. Ванесса обійняла Арсена.
— Ну що, ходімо! — Усміхнулася вона.
— Ходімо. Я знаю одне місце.
— Хмм. Куди саме ми йдемо?
— Зараз побачиш.
Арсен відвів Ванессу в "Кулиничі" — маленьке місце, де можна було посидіти, взяти випічку, наприклад слойку, круасани, і перекусити... Або попити каву або чай за стійкою.
— Що замовиш? Я оплачу.
— Ой, а це несподівано! — Ванесса вперше була у "Кулиничах" і дивилася що у них є.
— Тут є багато десертів, може тортика поїмо?
— Давай!
— Хочеш лимонне тістечко?
— Так, звучить смачно.
— Два шматочки лимонних тістечок, будь ласка, і... Будеш каву чи чай?
— Можна чай?
— Чай і капучино, будь ласка.
— Добре.
— Дякую..! — Усміхнулася Ванесса.
Вони сіли за стійку біля вікна, і неспішно почалася їх розмова:
— А як ти сам писав дипломну роботу? — Запитала дівчина.
— Оу, спочатку я думав, що все буде не так складно: напишу план, буду слідувати йому... Але знаєш яка була моя найбільша помилка?
— Яка?
— Я зібрав матеріали, намагався вивчити їх всі й одразу... Тема була "Роль бібліотек у збереженні культурної спадщини: історичний та сучасний аспекти". Цікава, але складна. Я затонув у тих матеріалах.
— Тема звучить... Масштабно.
— Коли нічого не виходило, я захотів кинути все. Але потім мій науковий керівник сказав мені одну річ: "твоя задача не в тому, щоб розповісти про все. Ти повинен обрати найважливіше і зробити це зрозумілим для читача". Ще він порадив робити мені по сторінці в день. І так я і почав працювати. Уже знав з чого почати.
— Цікаво...
...Вони ще трохи поговорили про дипломну. А потім Ванесса сказала:
— Знаєш, ти здаєшся таким.. впевненим у собі, — і усміхнулася, — і ти не даєш труднощам себе зламати. Мені це так подобається.. Це.. надихає.
Арсен злегка здивувався, але тут же усміхнувся.
— Дякую, Ванессо, це приємно чути. Але я теж не без проблем. Теж не ідеальний.
— Ну а хто ж ідеальний? — Хіхікнула дівчина. — Але ти дійсно вмієш справлятися з труднощами. Це не може не вражати.
....
Коли Ванесса прийшла додому, не могла викинути з думок Арсена. Вона зрозуміла, що закохалася в нього. Давно вона такого не відчувала... Остання її закоханість була на першому курсі. Але тоді вона була дівчиною замкненою і не могла зізнатись у своїх почуттях Максиму, так звали того хлопця. А Арсену... Вона відчувала, що має обов'язково сказати при наступній їх зустрічі.
...
У Ванесси через три дні пройшов захист дипломної роботи. Вона була впевненою і нічого не боялася. Так що вона могла пишатися собою! Вона впевнено відповіла на всі запитання членів комісії. Після захисту вона подзвонила своїм рідним і зі сльозами радості на очах розповіла їм як все пройшло. І потім подзвонила Арсену, так само емоційно все розповіла. Він був дуже радий за неї. Ввечорі вона вирішила запросити його на зустріч, посидіти в парку, поговорити.
...
Коли вони зустрілися, серце Ванесси билося швидше, вона хвилювалася, тому що планувала зізнатися у своїх почуттях до Арсена. Вони сіли на лавочці.
— Ти знаєш, я маю дещо сказати, — почала вона, нервуючи.
— Так?
— Я... — Ванесса опустила очі, нервово погладжуючи себе за руку. Їй здавалося, що серце зараз вистрибне з грудей. — Ну, думаю, ти давно це помітив, але я не байдужа до тебе. Тобто.. мені подобається який ти впевнений, як уважно вмієш слухати... І твоя наполегливість... — Ванесса знову поглянула йому в очі. — Я.. закохалася в тебе.
— Ванессо... Я радий, що ти сказала це. — На його обличчі спочатку на мить читалася розгубленість, але тепер він тепло усміхався. — Я теж.. кохаю тебе.
— Справді?! — Вона не витримала, на її очах виступили сльози.
— Справді.. — Він поклав свою руку на її. — Ти смілива. Я б не наважився признатися першим, насправді.
— Ох, Арсене... — Вона обійняла його. — Чомусь не думала, що ти так скажеш.. я така рада...
Він обійняв її у відповідь. Вони ще довго так сиділи, насолоджуючись моментом і тишею парку... Нарешті вони разом.🩷
