Тут не мешкають зорі. Вони зникли. По ночам наче чорнила восьминога виникає темінь. Вона виривається зі своєї в'язниці. І як матір обіймає увесь твій світ. Обіймами спартанської матері. І відчай мов молоко тече по горлянці, перебиваючи крик. Ледве встигаєш ковтати. Здається, це гаряче молоко повільно повертає тебе до життя.
Кажуть, зорі мусять існувати. Бо стільки легенд не можуть бути неправдою. Дехто мовить ніби зорі — то міфологічний наратив, такий собі символічний фантазм, що має підтримувати тебе уночі. Але дорослі люди мають мати мужність жити серед мороку. Інші стверджують — ідея зірок існувала задовго до того, як про неї почали говорити. Раніше вона відкривала себе в образі філософського каменю ачи Антлантиди. Отож вічність — prima causa людства. Що я можу відповісти на це все? Я... я стою на станції.
За межами ліхтарів як за межами магічних кіл чатує невідоме. Поміж невідомого блукає вітер. Він зазирає попід мою білу сукню і, дещо розчарований, проходить повз. Я не одна — зі мною невідоме. Зазвичай воно пробуджує наші найтаємніші та найтемніші жахи. Часом я думаю, що наші найгірші страхи — то грандіозна втеча від банальності драми — за невідомим ніхто нас не очікує. Магії не існує. Тож я роблю крок за коло ліхтарного світла. І починаю йти. Дійсно, тут лише порожнеча.
Порожнеча. Сонце, тут ти нічого не знайдеш.
Я. Серйозно?
Порожнеча. Абсолютно.
Мені незручно. Ми мовчимо. Навряд чи варто питати "Як справи?", так? Анітелень. Проходить ще певний час. Ну як час — тут не існують ні час ні простір. Позаяк ми не можемо функціонувати без певних онтологічних припущень. Тож най буде хвилин десять. Так, ми мовчимо хвилин десять.
Я. Але ж я нічого не знайшла і там, звідки прийшла.
Порожнеча. Усе, що вдається сказати словами, певним чином стосується дійсності.
Я. Питання у тому яким чином.
Порожнеча. Ні, питання у тому, наскільки твої власні слова правдиві. Часом варто не питати себе чи любиш ти, а любити; не питати чи віриш ти, а вірити; не шукати, а створювати.
Я. Але, скажи мені, що ти можеш знати про це?
Порожнеча. Все.
Я. Гм. Тоді ти знаєш, що все, що будується, рештою, у решті-решт, повертається до свого лона.
Порожнеча. Як ніщо може стати чимось?
Кілька хвилин мовчання.
Я. Гадки не маю.
Мені здалося, що порожнеча зітхнула.
Порожнеча. Якщо ти не знаєш як краще ловити дичину, то тобі має допомогти більш точна термінологія?
Тепер вже я точно зітхнула.
Я. Я не розумію.
Порожнеча (роздратовано). А руці треба розуміти?
Я. Що це ще за маєвтика?
Порожнеча. Серденько, я лише хочу допомогти.
Ображена, я йду геть. Коли я повертаюся з темряви на станцію, я ніби народжуюсь з порожнечі. Але я б не з'явилась, якби вже не була. Тоді як щось виникає? Він мав рацію — дійсно, вже містичний сам факт існування. Я повернулась у темінь і знову виходжу з неї, намагаючись втямити це. Я роблю це сотні разів. Раптом виникає ідея. Я встаю рівно на межі ліхтарного кола.
Я. Невідоме, виходь — я хочу з тобою поговорити.
Невідоме. Ну і в біса тобі від мене треба?
Я. Ти не будеш виходити?
Через кілька довгих мить.
Невідоме. Серйозно?
Я. Гаразд, хоча б ти тут.
Невідоме. Де "тут"?
Я. Що не так з тобою? Ми можемо по-людськи поговорити?
Кілька довгих секунд.
Невідоме. Ти дотепна вельми я бачу.
Я. Не думала, що Невідоме буде частіше за Порожнечу ображатися.
Невідоме. Леле, ну тоді я раджу тобі поспілкуватися з Ніщо. Ось воно точно не ображається.
Я. І це я вельми дотепна?
Кілька дуже коротких хвилин.
Я. Не розумію такої кількості негативу у свою адресу.
Невідоме. Ти взагалі нічого не хочеш розуміти.
Порожнеча відповідей поступово почала напружуватися — на границі з темрявою щось народжувалося.
Невідоме. Я — лише палімпсест. Тисячі мап водночас накладених одне на одну. Я існую лише у часі або лише у просторі — аніколи водночас, тож подорожній ніколи не зустріне мене. Я — ліс, вільний від вовків, а ти — мандрівниця, що плутає вітер з виттям.
Я. Але ж тоді я блукаю у лісі. Всередині тебе (простягаю руку до пітьми). А, часом, я зустрічаю ліс всередині себе (простягаю іншу руку до тієї теміні, що лежить по ту сторону кола). То, може, це я — ліс?
Невідоме. Ні, ти — виття.
Я. Що тобі не подобається?
Невідоме. Існує лише Зустріч. А не територія.
Я. Що це змінює?
Невідоме. Навіть їжу, яку ти куштує уперше, ти можеш просто проковтнути. І стати такої собі ковтачкою лісів. А можеш знайомитися з кожною травинкою й комашкою в одному й тому ж лісі усе своє життя.
Я. Як це стосується тебе?
Невідоме. Інколи мандрівники забувають, що вони — люди. Деякі з них удають, що можна їсти один і той самий лист салату усе своє життя і це все ще буде життям. Одні ковтають усе — інші жують ніщо...
Важко повірити, але я перестала слухати. Гм. Є одна річ, якої я справді не розумію...
Невідоме. ...саме так вирішується проблема відсутності мапи...
Я. Слухай... А чому я боюся Зустрічі? Точніше Зустрічей.
Невідоме. Це тобі треба питати те Невідоме, що всередині тебе. Але, до речі, воно завжди мовчить.
Я. Як змусити говорити те, що мовчить?
Невідоме. Теж мовчати. Це такий різновид спілкування.
Я. О! Це дуже допомогло! Велетенське дякую!
Невідоме. Звертайся. Тільки не забувай повертатися у правильну сторону як кликатимеш мене, бо я ж можу не почути.
Ображена, я сходжу з межі.
Світло. Як ти вважаєш — чи здатне тепло брехати?
Я. Під цим ліхтарем дещо тепліше.
Світло. Бо я покращую все, що бачу.
Я. Чому?
Світло. Без мене ти була б кротом, якого б турбувало лише вижиття посеред вузького простору підземних стін землі. Сліпі та німі у постійному острасі піднятися вище власної в'язниці. Такий світ без Світла.
Я. Коли з-під землі кроти добувають смарагди, то Світло відкриває їх красу, а не створює.
Світло. Але й побачити цю красу було б неможливо без Світла. Нема Світла — нема краси.
Я. Давай візьмемо дві крайнощі.
Світло. Ой лихо...
Я. Світло посеред космічної порожнечі. Нема світу — нема краси, лише порожнє і холодне Світло...
Світло. От як ми заговорили. Давай вгадаю. А з іншої сторони — світ, сповнений краси, якої аніхто ніколи не зможе побачити. І тоді з'явиться кротова краса; і щуряче щастя. О, саме про це ти мріяла, чи не так?
Я. Мріяти — означає бачити бажане.
Світло. Отакої, отже без мене ти не здатна і на це...
Я. Це крайнощі, протилежності і лише у їх поєднанні...
Світло. Який жах...
Я. Можлива повнота кращого.
Світло. Скажи ще, що Порожнеча здатна поєднувати протилежності. Чи що все життя і має бути постійним процесом поєднання протилежностей, який ніколи не скінчується. Мене зараз знудить фотонами.
Я. Що за фотоцентризм? Тобі так важливо, аби тебе визнавали поперед усіх інших? Невже тобі так до вподоби ієрархії домінування?
Світло. Семантика, кошенятко. Істина за визначенням може бути лише одна.
Я. Істина — шльондра, яка спить задарма з кожною Річчю у Події, але хіхікає й тікає, щойно ти наближуєшся до неї. Тому деякі імітують її і починають кохатися з Речами, вважаючи, що так вони уподібнюються, наближаються до Істини.
Нанохвилі линули річкою наносекунд.
Я. Що існує на межі?
Світло. Ніц.
Я. Але ж нас лякає саме межа.
Світло. Просто її треба освітити.
Я. Лякатиме завжди те, що лишатиметься. Цей страх має негативну природу.
Світло. Треба освітите все. Як сонце з легенд.
Я. Завжди щось принципово залишатиметься поза нашою владою — як наші тіні, як простір за межами стін освіченої кімнати.
Світло. Немає причин вважати, що за межами кімнати щось існує.
Я. Немає причин вважати, що за межами кімнати анічого не існує.
Світло. Це не раціонально.
Я. Бісиш.
Світло. Простий підрахунок імовірності існування метафізичного значно покращує настрій.
Я. Підрахунку? Метафізичного? Угу?
Світло. Ага.
Я. А, може, на межі існує Ніщо? Давай підрахуємо?
Світло. Гм, треба подумати. Угу, угу, мг, хм, ммм... Десь, думаю, 42%, так.
Я. Овва, це ж велике число, чи не так?
Світло. Велике у якій системі координат?
Я. Закон великих чисел стверджує, що при нескінченно великому проміжку часу навіть найменша вірогідність нескінченно наближується до свого фактичного втілення. А отже світ може з'явитися знову і з'явитися знову таким самим, а тому ми знову опинимося у тих самих проблемах. Це може змінити ставлення до речей — наприклад самогубство є лише відкладеною на наступне переродження світу проблемою. Що скажеш?
Світло. Знаєш, навіть якби ти почала говорити, що суїцид табуюється задля вигоди економічної системи, ти б все одно здавалася мені більш адекватною.
Я. Адекватною? Он як. Скажи, а що раціонального у блуканні лісом?
Світло. Я не розумію.
Я (тицяю рукою). Темрява.
Світло. Для мене існує лиш те, що я можу освітити. Темряви не існує — є лише нестача світла.
Я. Ліс існував і до світла.
Світло. Без світла його нема.
Я. Він існує навіть попри наявність світла.
Світло. Це типова мовна гра. Існує лише те, що можна осягнути — лише як осягнене воно починає існувати.
Я. У мене можуть бути неосягненні бажання...
Світло. Але тоді існуєш лише ти, а твої ба...
Я. Леле, ні-ні, це вже зовсім не має сенсу.
Світло. Я і кажу про лише про те, що має сенс. А ти постійно заходиш за його межу.
Я почала вдивлятися собі під ноги.
Я. На межі між Світлом і Невідомим є Порожнеча. Це не місце — це умова Зустрічі. Але як вважати, що все освітлено, то не знайдеться місця Порожнечі.
Світло. І ти зробила це знову.
Я. Надто яскраве світло дратує — починаєш бачити на стелі тріщини. Навіть Сонце, кажуть, могло перетворити життя на пустелю, коли його було забагато. То може й світла треба небагато? А, враховуючи, як ти так наполягаєш на своїй значущості — тріщини то твоїх рук справа? Зізнавайся.
Світло. Давай ще обговоримо чи здатне тепло “брехати”. Повторюю. Розмовляю лише про те, що має сенс.
Я. А про що мовчить Темрява і говорить Світло?
Тоді Світло замовкло. І почала говорити Темрява.
Темрява. Отже тепло.
Світло. О, зараз мені розкажуть, що фотони здатні помилятися.
Темрява. Ні, говоритиму твоєю мовою.
Світло. Краще вбийте мене одразу. До речі, фотони завжди знаходять найкоротший шлях, завжди сягають мети. І не пропонують аніяких деконструкцій, які не є ні критикою, ні аналізом, ані методом — казна що...
Темрява. Коли істоти гріються, вони відчувають на собі рух енергії. Так само, коли істота, подібно фотону, рухається до мети, хоч вона й витрачає енергію, водночас, всередині вона відчуває як валує вже внутрішня енергія.
Світло. Це аніяк не стосується тієї нісенітниці, що…
Темрява. Очевидно, що гнів, наприклад, інколи являється тією самою внутрішньою енергією, що оманює тебе, зіштовхуючи зі шляху до мети. Також заздрість. Чи навпаки — найлегшим шляхом є..
Світло. Очевидно?!
Темрява. Семантика, кошенятко.
Звук закочених очей.
Темрява. Як ти ставишся до парадоксів?
Світло (цокає світловим язиком). Скептично.
Темрява. Я також. Вони...
Світло. Дитячі ігри?
Темрява. ...недостатньо торкаються межі. Справжньої межі. У тебе торгівельний корабель на 8 гребців? А став на 6? Ну ось — це вже інший корабель. Ніякий це не “парадокс”.
Світло. Непогано.
Темрява. Інша річ — чому людина прагне позбутися тих страхів, які її і роблять тією, ким вона є? Чи навіть так — які страхи необхідно обрати, або стати іншою?
Світло. Зачекай, це ж просто...
Темрява. Чому людина ніколи не мріє про “зараз”? “Колись нарешті”... “ось стану”... “ось зійдуться у точці омега”... наче час — це в`язниця і треба лише дочекатися свободи. Чи навпаки — усе найкраще сховано у підземеллі, входу до його вже ніколи не віднайти. Або ще краще — зосередь усі бажання й сили на образі власної... могили. Певно аби і весь світ передчасно поховати разом зі страхом цього простого... зараз.
Світло. Жодного “зараз” не існує — є лише минулі причини і...
Темрява. Для чого виправдовувати страждання, якщо життя прекрасне? Якщо прекрасного очевидно більше? Чи не є сам факт теодицеї доказом рівноправності, а той первинності болю? Чи не важить сам факт присутності сумніву набагато більше самого його змісту? Сам початок боротьби вже означає визнання суперника. Далі вже неважливо — це буде Герострат, деміург чи безглуздість життя — усі вони продовжуватимуть жити у самого їхньому запереченні.
Світло. “Зараз” може бути екстремумом болю та цікавості...
Темрява. Обожнюю тему ескапізму. Втеча від себе на вечірки — не втеча, а соціалізація. Втеча від тиші на атракціони — це розвага від нудьги. Втеча від самостійного аналізу — пошук мудрості. Втеча від самотності, втеча від щирості, втеча від можливостей, втеча від ненависті, втеча, втеча, втеча — це все втечі від страху смерті. Втеча від ницості світу, від його неминучої амбівалентності, від зла, старості, занепаду, від вірусу свободи — ні батьки, ні царі, ані космос — ніхто не візьме за тебе тягар абсолютної свободи. Люди, що купують пов'язки для очей, аби не бачити свою наготу, звинувачують інших у втечі, коли у тих вистачає духу розмалювати себе, увійти крізь дзеркало в інший вимір, розлити замкнений океан самослабкості у потоці літер і фарб, дати своїм шрамам дихати у вібрації струн. А найбільше за все я полюбляю ескапізм цинізму — втеча від правди за допомогою правди. Цікаво, який йолоп вигадав це слово?
Світло. Мггмгм...
Освітленість не змінилася, але здавалося, що ліхтар як маяк бореться з лихими силами височенних хвиль і туману.
Темрява. ...люди бояться втратити своє “я”, але хіба немовля боїться обіймів, у яких воно розчинено?
Я. Ну... наприклад, розчинення. Після нього завжди — у кожному віці, при виході з будь-якої кризи — починається етап перезбирання. Тобто цілісність...
Темрява. Тоді не є проблемою побути аморфною?
Я. Але ж...
Темрява. Невідоме вже казало тобі, що його нема?
Я. Світло, ти ж...
Світло. На подив, я погоджуся — Невідомого дійсно не існує.
Як я тоді з ним розмовляла?
Я. Але... Не...
Темрява. Несвідоме?
Я. Н... Ніщо.
Темрява. Га?
Я. Ніщо чи внутрішнє Невідоме — хто говірливіший?
Світло. І що на це взагалі можна відповісти?
Темрява. А треба? Друге.
Світло. Це людська потреба! До того ж, якщо запитання вийшло сформувати, то вийде й дати відповідь!
Темрява. А, можливо, сама потреба задавати питання — це хвороба? Симптом?
Я. Отже... Ніщо краще заспокоює?
Темрява. Розумієш, Ніщо... ну, воно таке... гм... ніяке. Коли ти з-за вікна спостерігаєш за лавиною і відчуваєш внутрішню сніжну пустелю спокою та безтривожності — це якраз про внутрішнє Невідоме, про вашу взаємодію, про ваш діалог.
Я. Діалог?
Темрява. Так, бо різні символічні формули — то лише прозорі літери на тілі Ніщо. Але поезія мовчання — зовсім інша справа.
Світло. Прозорість, криштальна чистота — все це синоніми досконалості.
Темрява. Знаєш який ґрунт є досконало чистим, власне, стерильним? Мертвий. Знаєш як його роблять родючим? За допомогою добрив. Сподіваюсь не потрібно роз'яснювати що вони собою являють?
Світло. Ооох, ти мене не чуєш — ми говоримо про зовсім різні речі.
Темрява. Ти хочеш зробити усе зрозумілим, однозначним, складне — простим у своїй складності. Знаєш, кажуть, абсолют світла — сонце — знищило Ікара. Віск, з якого створено людино, не піддається аналізу.
Світло. Аналізу підлягає усе. Усе можна описати. Завжди можна створити орієнтири, аби наближатися в аналізі ближче й ближче до сутності речей.
Темрява. Людина — смеркова тварина. І їй вже давно час повернутися додому. До пітьми. Її спиняє лише страх втрати контролю.
Світло. Та невже? Навіщо ж тоді серед абсолютної ночі з'явився Прометей?
Темрява. Люди вийшли з пітьми, аби повернутися зі своїм світлом і побудувати свій олімп.
Світло. Проблема богів у тому, що їм властиво помирати. Навіть найабсолютнішим із них.
Темрява. Смолоскип не витурює тіней. Вогні полум'я дають надію, бо розчиняються у відкритому просторі ночі. Просторі, який завжди манить та обіцяє дати торкнутися загадки життя. А що обіцяє стерильна клінічна палата?
Світло. Стерильна? Клінічна? Очевидно, життя не в авгієвих стайнях і лікування головного болю не розколюванням голови. Що, складно уявити?
Темрява. Серед механізмів людина втратить свою сутність.
Світло. Серед механізмів людина вперше отримає можливість цю сутність реалізувати, ні, можливо, навіть вперше розпізнати, а не займатися постійним виживанням. Уся людська історія — це історія залежностей. Досить. Необхідно навчитися незалежності.
Темрява. То ти знаєш вихід?
Світло. Я не кажу, що все знаю. Але мене нудить від балачок на кшталт “своїм стражданням вона сплатила ціну безсмертя” чи “щастя людини у тому, аби вистояти, витримати життєві виклики”. Вони отримали вогонь, їм показали світ, а вони розмалюють вугіллям стіни минулої домівки свого неповноліття, промовляючи, що ніхто з них і донині не полишив печери якогось давнього мудрагела.
Темрява. До речі про давнє. Коли Слово породило з Мороку Світло, Світло собою породило Темряву — іншу, таку, що вже народжується Світлом.
Світло. Просто з'явилося слово “темрява”. До чого уся ця драма...
Темрява. Ні, воно вже було — було приховано — у слові “світло”. Раніше ж слів взагалі не було — лише темінь серед теміні. І не було ні добра ані зла — тож, можливо, усе це і не було кроком вперед?
Світло. Слухай, пиріжечку, просто не сходь з цього кола і ти не станеш схожою на неї.
Темрява. Але якщо світло народилося з темряви, то межа ще уявніша, ніж зазвичай про це прийнято говорити. Але звідки тоді це непозбувна метафізична бентега? Можливо річ в тому, що люди надто зосередилася на другому акті, на другій темряві? Їм не вистачає Мороку? Усвідомлення, що їхні переконання — це, від початку, афекти, які пізніше рац...
Світло. Немає межі! Вона не тонка — її просто немає! А бентега породжена нерозумінням....
Темрява. До речі. Тоді навіть Порожнеча не є просто порожнечею. Це морок порожнечі, що пройшов крізь світло. Світло взагалі є тією стороною, межею негативної діалектики, яка нічого собою не породжує — лише спотворює й унеможливлює первісне...
Світло. Мовчи. Це твої ліки від сліпомору? Ти завжди переходиш на поезію, коли не маєш, що сказати.
Темрява. Мм, сліпомор. Моріння сліпотою, неможливістю побачити бажане, взріти відповідь, розгледіти майбутнє. Хіба це взагалі є проблемою?
Світло. Лишенько, певно краще потеревенити про “велике повернення”? Ми запалюємо смолоскип і дивимось у дзеркало, аби... залишити це все позаду і знов зануритись у темінь. Логічно. Дійсно, ніяких проблем.
Темрява. Ти боїшся, що як не стане проблем, то станеш непотрібним?
Світло. А, знаєш, я теж можу у поезію. Логос — це є ключ від теміні темряви, двері до соляронавтики...
Темрява. Але що таке іскра в безодні? Чи варто було...
Порожнеча. Він прибуває.
Я. Хто?
Порожнеча. Потяг.
Раптом все зникло. Змовкло. Я наче падала в тунель, але стояла на місці. Народжене з темряви світло заполонило весь простір. Я замружилася. Світло продовжувало нахабно заявлятися навіть крізь закриті повіки. Мене захистили долоні. Нарешті потяг зупинився. Відкрилися двері.
Хтось. Вибач, що спізнилася.
Нарешті я відкрила очі. Станція виглядала по-старому. Ліхтар, коло, темрява — усе на своїх місцях. Тоді я повернулася до неї.
Смерть. Привіт, солоденька.
Я. Ми знайомі?
Смерть. Ой, не хвилюйся, ми зустрічаємося постійно.
Я. Але...
Смерть. Сказати життю “так” означає сказати “ні” смерті, сказати смерті “так” означає сказати “ні” життю.
Я. Це не дуже ввічливо тоді виходить...
Смерть. Еге ж, але й інакше не вийде.
Я. Можна дещо спитати?
Смерть. Даремно в мені шукати відповідей життя, чи не так? Краще я почну ставити питання разом з тобою. Тоді буде веселіше.
Я. Проте люди...
Смерть. О, вони часто бовдури. Кажуть, що треба постійно про мене пам'ятати, так? Це, звісно, побрехеньки. Так вони лише нагадують собі про життя. Їхнє моменто морі — лише чудернацький спосіб ствердити карпе дієм. Знаєш, якщо хтось готовий померти, то це ще не означає, що він готовий жити. Ти не змерзла? Ходімо всередину — там тепліше. Нам ще багато чого належить побачити разом.
Конус ліхтарного світла продовжував стояти на місці ніби приховуючи щось. Наче варто підняти цього капелюха і можна віднайти щось цікаве. Можливо причину. Причину того, чому він продовжував сяяти.
