Зазвичай песимізм та оптимізм розуміють як два методи виключення фактів з картини світу. Саме тому в психології популярні щоденники біхевіоральних експериментів — людина має записати свої очікування, страхи тощо щодо майбутньої ситуації, те, як конкретно вона відбувалася, що було після неї та порівняти — так би мовити “вбгати факти назад у реальність”. Хіба це не “акт реалізму”? Коли песиміст - у намаганні по-оптимістськи не прогавити факти — їх “перенабирає”, а оптиміст відверто ігнорує наявні ймовірності в ідефіксному пориві сягти бажаної мети, реаліст перебуває в рівновазі та адекватно сприймає стан речей. Такий міф, оскільки:
“Усі факти належать тільки до завдання, а не до його розв'язання.” [1]
Інтерпретації містять емоційні коефіцієнти різної інтенсивності. При деяких пошкодженнях мозку — як-то дифузні аксональні або ураження лобових часток — людина втрачає здатність (або вона знижується) здійснювати вибір, оскільки будь-які варіанти - в тому числі раціональні — стають по-справжньому нейтральними, а тому байдужими. Тобто факти позбавлені можливості їхньої інтерпретації втрачають зв’язок з життєвим простором людини (її mitsein), оскільки анічого не повідомляють їй про її світ. Але ті, хто називає себе реалістами, не перебувають у стані постійного ступору неможливості прийняття рішення. Це негативно говорить, що присутні емоційні коефіцієнти, а отже інтерпретації. Така самоомана і є пасткою - як казав Юнг: “Until you make the unconscious conscious, it will direct your life and you will call it fate”
Самосвідомість перебуває на роздоріжжі і кожен з пластів не в змозі ігнорувати. На нас впливає наше біологічне минуле — за замовчуванням навіть менш імовірна негативна подія викликатиме більше переживань, аніж більш імовірна позитивна, оскільки від цього залежить наше виживання. Анічого дивного, що людина, яка набере негативних фактів, які мають вищий емоційний коефіцієнт впливу, відчуватиме планетарний сум і втратить потяг до дій. Когнітивно погляди та оцінки, які ми обираємо, вже самі впливають на нас — сперше ми відмовляємося від існування, наприклад, певних вакансій, а згодом уже сама увага конституюється так, що з неї виключаються об’яви на паркані, реклама в інтернеті, розмови у міському транспорті, де говорили б про цю саму вакансію; якщо ж налаштуватися на пошук бруду (у під’їзді, вдома, на одязі людей, птахах тощо), то дуже швидко усе стане набагато бруднішим. Як казав Гюго: “When you get an idea into your head you find it in everything”. Візьмемо, наприклад, цей уривок:
“Спочатку Коперник довів, що Земля крутиться навколо Сонця, і в такий спосіб позбавив нас, людський створінь, центрального місця у Всесвіті. Тоді Дарвін продемонстрував, що ми є результатом сліпого процесу еволюції, відібравши в нас привілейоване місце серед інших живих істот. Нарешті, коли сам Фройд відкрив домінантну роль несвідомого в психічних процесах, виявилося, що наше его не є господарем навіть у власному домі.” [2]
Людина не думатиме “Піду куплю булочку, а ні, стоп, не я піду, а моє підсвідоме мене підштовхує до цього, тож це підсвідоме йтиме”. Через деякий час це просто остогидне, оскільки ці “виправлення” нічого не змінюють. Бо феноменологічно людина стикається лише з бажанням булочки — усі інші пояснення редукуватимуться у загальний емоційний фон. Сьюзан Блекмор у розмові з Джорданом Пітерсоном говорить, що життя не має сенсу, а потім вона описує як вставала вмитися, пішла готувати сніданок і сіла писати книгу про безсенсовість життя і якось “воно йде”. Тобто, її претензія на реалізм є лише словами, які в дійсності по-цапффеськи [3] витісняються через емоційно заряджені дії. Як же тоді працює цей “розрив”?
“Світ - це сенс, який має значення, та нічого більше.” [4]
Попри розмови про аналітичний вимір оптимізму та песимізму (розрахунок імовірностей та перерахунок фактів), являється вільним поле інтерпретацій, яке не є фактологічним, а тому залишається завжди на вибір суб’єкта. Тому доречно говорити про езистенційні оптимізм і песимізм. Людина владна як берегти свій сум навіть коли все по її власним міркам добре, так і всупереч надії сподіватися навіть коли вибухатиме сонце. До мети доходить подекуди не сильний, не пристосований, не той, хто мав більше шансів, а хто продовжував торувати — бути unstoppable (як співають For the fallen dreams). Це не виключає аналізу фактів. Це про те, що оптимізм - то “воля до майбутнього, навіть як сто раз помиляєшся” [5], це вільне рішення куди йти і як ставитися не всупереч фактам, а поза фактами, бо вони не мають цієї сили
Додаток:
[1]. “Логіко-філософський трактат”, 6.4321. Людвіг Вітгенштайн.
[2]. “Як читати Лакана”. Славой Жижек.
[3]. “Останній месія”. Петер Цапффе.
[4]. “Die Lebenswelt. Auslegungen der vorgegebenen Welt und ihrer Konstitution. Texte aus dem Nachlass (1916–1937)”, Dordrecht: Kluwer Academic Publishers, 2008 (Hua XXXIX), S.725. Edmund Husserl.
[5]. “Спротив і покора. Листи і нотатки з-за ґрат”, 10 років потому. Дитрих Бонхеффер
