Жертва Одіна
Коли Одін на дереві приносить себе собі ж у жертву — як це можливо? Як сприйняти ці слова так, щоб вони не стали безглуздими? Бо якщо Одін цілковито самоусунувся, тоді хто приймає жертву? Отже, якийсь Одін має залишитися. Залишитися у вигляді певного принципу, який перебуває над божеством (як то індуїстська карма, давньогрецький фатум чи каппадокійська тріадологія). Наприклад, логіка — божество здатне зробити усе, що не містить протиріччя: “Чи здатне (не-тілесне) божество створити (матеріальний) камінь, яке воно не зможе підняти?” — це не парадокс — питання просто не маю сенсу. Звідси й ерос до істини, оскільки вона має привести до чогось більшого за весь світ — того, що собою його охоплює та проясняє. Так людину призвичаюють до всесвітнього голоду, постійної нестабільної екзистенційної прірви, оскільки відтепер їй мало будь-чого, що ледь менше за “усе”. Але що як божество дійсно вийде на цей над-рівень чи, ба більше, від початку його займає — воно επέκεινα νου και νοήσεως (по той бік думки та пізнання) як про це пише Плотін [1]? Воно здатне бувше зробити не-бувшим. Це тертуліанівське повернення з Афін до Єрусалиму в дійсності обертається стрибком віри прямо у ніщо. К'єркегор у роботі “Страх і тремтіння” описує свою ідею лицаря абсурду через Авраама. Він не мав дітей, але Яхве дав йому, Авраму (батьку великому), дитину, пообіцявши, що через нього, Авраама (батька багатьох), постане цілий народ. А після сказав принести свого сина собі у жертву. Що Авраам і робить. (Мені подобається робота Караваджо — він майстерно, на відміну від Рембрандта, передав усю гамму почуттів, через яку має пройти людина, аби це зробити.) Вбивати дитину, через яку тобі пообіцяли дати онуків, не зовсім логічно. Алогічно. Тому й він і є лицарем абсурду, який пройшов через повне безглуздя, витримавши удар. Про тих, хто удар не витримав, нам не розповідають. Чому? Бо абсурд Авраама є порядком Небес і саме тому він перемагає. Але якщо самі Небеса сповненні свавілля, то абсурд і на землі як на небі. Далі можна просто перебирати можливі трагічні сценарії. Як то: після героїчної смерті лицар опиняється в полоні темного гностичного бога Іалдабаофа чи Яхве (чиї “абсолютні моральні стандарти” (Вільям Крейґ) простягаються від ханаанського геноциду до “віддай одяг і підстав щоку” (Мт5:38-42) і залежать, певно, від його настрою) передумав і тепер усім грішникам рай, а усім праведникам — ні. Тому, якщо ми зробимо крок назад від даної патетики, виявиться, що Одін не Бог, трансцендентний над творінням, не Бог-творець, не єдиний монотеїстичний Бог, і це нас рятує, оскільки Одін не розчиняється за горизонтом.
Ілюзіонізм створює магію за допомоги невидимості маніпуляцій майстра ілюзій. Майстер Екгарт стверджує: “Бог є нічим... Коли бачиш щось або щось потрапляє до твого пізнання — це не Бог. Адже Бог не є ні тим, ні іншим” [2]. Бо якщо ви помічаєте як створюється фокус — бог зникає. Але божества і не потребували див і фокусів [3], оскільки одна з функцій міфу, як на мене — першочергова, полягає у прояснені сенсовних зв'язків речей і явищ [4]. Однак, наприклад, Діонісій Ареопагіт пише (Послання до Тимотея, V), що Яхве не є ні душею ані розумом, ні буттям ані небуттям, ні істиною ані духом, ні світлом ані темрявою, навіть не є божеством — він є (і не є) чимось тим з-за горизонту, що й створює усі ці поняття, тож стоїть над і поза ними усіма. Так само у Миколи Кузанського в роботі “Про прихованого бога” (“De Deo abscondito”) є діалог християнина та язичника, у якому перший доводить більшу “крутість” свого божества пасажами такого штибу: “Він не ніщо, ні не ніщо, він і ні ніщо і не ніщо разом, він — джерело та походження всіх початків буття та небуття”. Тобто бог для них є буттям з-за горизонту буття [A]. Коли стверджується, що існує колір, відмінний від усіх кольорів, який неможливо побачити, то для очей він жодним нічим не відрізняється від білої плями terra incognita на мапі [5], від сумнозвісного ніщо із семантичним самовказом [6]. Наслідки використання абстрактної порожнечі у якості первісного елементу конституювання моделі світу будуть розглянуті нижче. Тут же варто завважити, що психологічно пошуки такого бога не відрізняються від пошуків смерті. Мортідо є фундаментальним драйвером монотеїзму (та й більшості монізмів взагалі; окрім нейтрального гадаю), який і формує відповідні сотеріологію, пневматологію, онтологію тощо. Містицизм полягає у практиці самоусунення.
Отже, Бог як ніщо виступає у ролі суто уніфікувального принципу, тобто об'єднувального та огортувального собою — все зводиться до нього: “Усе від Тебе, Тобою та до Тебе” (Рим11:36) [Б]. Було б зручно прийняти тезу про когнітивні корені божественного як бога білих плям і завершити на цьому, так само, як пізніше буде легко піддатися елімінативістському імпульсу й відмовитися від рефлексії науки як бога чорних плям. З точки зору сильного соціального конструктивізму наука не продукує знання про світ — сам світ їй не особливо потрібен — вона створює прийнятні для наукового товариства, які інституалізовано пов'язані між собою (особливо грантами та індексом хірша), матеріали. Як доводить Феєрабенд якби ми продовжували притримуватись панівного уніфікувального принципу своєї епохи (тогочасного методу пізнання), то чорні плями наших знань — ті території, які ми ще не відкрили, але у яких впевнені, що впораємося, — так би і надалі залишалися чорними, а філософи й теологи доводили б, що це — білі плямі, принципові діри, яких нам ніколи не заповнити, відповіді, яких нам ніколи не дізнатися. В той час як щоразу який-небудь Коперник чи Айнштайн слідує ідеям епістемологічного анархізму й запускає виток пошуку нового методу, оскільки перетворена, як казав Мах, на церкву наука, перестала мати змогу рухатись далі. Також достатньо очевидно, що езистенційно монотеїстична уніфікація діє як слиз, який заповнює своєю липкою масою будь-які рефлексивні лакуни, включно з, авжеж, т.з. вічними запитаннями, — Бог не дає відповідей — Він і є відповіддю [7]. Ніщо так добре не відповідає на таємниці буття як ніщо божественне. Однак, скільки б причин даного феномену ми не перераховували, його модус мортідо однаково веде до наступних наслідків:
Наслідки монотеїзму
Наслідки. Weltschmerz
— Weltschmerz. У контексті практикуму уніфікації проблема страждання полягає в ототожненні онтичного й онтологічного. Іншими словами operari sequitur esse. Приклади. 1. Гностики. Після прочитання Танаху, де весь світ був створений одним богом, який карає потопом власностворенних істот із вільною волею за вільний вибір чи коли Бог-ревнитель (Повт6:15) “виховує” свій народ за допомогою геноциду (Іс1:9) та вавилонського полону, вони аналізують т.з. natural religion, — тобто що можна сказати про божество, аналізуючи його творіння, — де світ сповнений неморального зла на кшталт хвороб, катаклізмів, днк плутанини, випадковостей на кшталт цеглини, що впала на голову, тощо і доходять до логічного висновку — злий світ був створений злим богом (правда потім вони намагаються знайти вихід у тому, що це цей локальний всесвіт був створений злим деміургом, в той час як метавсесвіт...). Що з цього випливає? Що сома — сема, тіло є в'язницею, злом, від якого потрібно втекти, позбавитися, починається самозаперечення. Тепер зубний біль є свідченням weltschmerz — світової скорботи, безвихідного нескінченного смутку та безсилля супроти злого всесвіту. 2. Шопенгауер. Починаючи з ідеї, що інтенціональність полягає у волінні, він вбачає наявність волі у кожній живій істоті та рослині (про що говорив ще Арістотель). Піднімаючись по ієрархії сущого він доходить і до самого цілого світу й, подібно грекам з ідеєю світової душі, вбачає у нього існування воління, а, отже, й існування т.з. світової волі. Однак, оскільки світ сповнений страждань, то ця світова воля має бути або по-гностичному злою або... сліпою, безособовою. Світ керується величезним несвідомим, яке не знає ні добра ні зла ані замислу, і яке стохастично то створює то нищить. Тож відтепер кожна радість — то лише невідворотня трагічна засторога, що це ненадовго, що це обов'язково закінчиться болем, який раптово прийде їй на зміну.
Що об'єднує ці приклади? Архе — єдиний принцип і першопочаток буття. Попри увесь свій скепсис і приналежність кантівському трансценденталізму (тобто агностицизму) Шопенгауер впадає у ту саму ідеалістичну метафізику, яку він так нещадно критикує у всій тогочасній (класичній для нас пізніше) німецькій філософії. Чому? Можна посилатися на Ніцше, який певний час захоплювався ним, а потім різко відмежовувався, і його думку, що навіть після смерті бога будуть ще довго “показувати його тінь у печері”. Це наслідок суто моністичного мислення. Взяти для прикладу Дао. Що це? “Дао-Де-Цзін” відкривається такими словами: “Не можна назвати людським ім’ям те Начало неба і землі, Що є Матір’ю всього... Утім, і те і інше є за суттю Одне, але має різні назви. Обидва вони — сокровенні. Причому той перехід, що існує між ними, є дверима до всього істинно чарівного”. Це буквально все. Тобто є Щось і пізнання цього Щось веде до розуміння власного шляху. На усі питання щодо уточнення метафізики й побудування системи уніфікації ви отримаєте лише мовчання. Те саме благородне буддівське мовчання. Що є шуньятою чи яка ж реальність перебуває поза ілюзорної маєю? Якою істина природа Гіннунгагапу? Мовчання. Як казав Вітгенштайн: “Навіть якби на всі можливі питання знайшлася відповідь, життєві питання навіть не були б порушені. Звісно, тоді б не залишилося жодних запитань, і саме це і є відповіддю” [8а]. Теодицея як виправдання божества перед проблемою існування зла (наприклад Василь Великий “розв'язує” цю проблему тим... що зла не існує, бо це “нестача добра”; певно з діалектикою та сумлінням у нього було не дуже) не є необхідною там, де нема уніфікації. А тому там і відсутня світова скорбота. Гаразд, а що тоді з моно-но аваре, наприклад? Візьмемо сумнозвісну тезу Дастаєвскава, що “Якщо бога нема, то все дозволено”. Ні, жижевська пропозиція “якщо бога нема, то все заборонено” у дійсності не працює з самою суттю проблеми. Річ у тому, що це типовий weltschmerz, де негація уніфікувального архе як точки перетину усіх площин буття веде до повного розпаду цих площин (у ситуації зникнення цього вузлу) і їх повної ізоляції одне від одної, звідки і випливає “вседозволеність”. Гаразд, наприклад Зевсу не існує — чи перестане грецький поліс за допомоги процедури остракізму витісняти зі свого соціуму неприйнятних для себе суб'єктів? Ні, все так само. Чи перестануть діяти римські закони якщо б його жителі відмовилися від поточного пантеону? Чому? Де ж вседозволеність? Таке безглузде поняття як моральний нігілізм є монотеогенечним симптомом. Оскільки феноменологія буття політеїзму полягає у фрагментації, — кожен бог відповідає за свою вузьку ділянку — один відповідальний за сівбу, інший за ріст злаків, третій за жнива, — то Боги як пікселі — картинка не перестає існувати коли зникає декілька з них; та коли усі пікселі уніфіковані, зведені до одного бога і він вмирає — ми отримуємо повну темінь. Для політеїста, як каже Бусідо, нема мети — є тільки шлях. Феноменологія буття залишається, чекаючи рекомбінації сакральних елементів. У монотеїзмі знімається сама суб'єктність світу, а з нею і самість. У суперечці Парменіда з Гераклітом перший веде логос до тих гайдеггеріанських нетрів скорботи, з якими стикається сучасна людина, гублячись у нескінченній випадковості світу, бо це і не є світ. Про це добре писав Сьоран:
“Вчення про божественне втілення — найнебезпечніша спокуса, яку ми коли-небудь зазнавали. Воно нагородило нас надто значущим, таким, що не відповідає нашим справжнім масштабам, статусом. Піднявши людський фарс до рівня космічної драми, християнство обдурило нас, нікчемних, ввело в оману, вселило нездоровий оптимізм, який, попри очевидність, ототожнює прогрес з апофеозом. Язичницька античність з більшою тверезістю відводила людині його справжнє місце. Замислюючись над тим, що керує подіями: одвічні закони чи воля випадку, Тацит не дає відповіді, він залишає питання відкритим, і ця невпевненість виражає загальний погляд усієї епохи... Ідея… що майбутнє нічого не додасть до існуючого нині, — цією прекрасною ідею більше послуговуються, а все тому, що саме з майбутнім пов'язані всі наші надії та страхи, саме воно є тим місцем, де ми перебуваємо: ми живемо в ньому, воно для нас є усім. Одержимість майбутнім, якою ми зобов'язані християнству, переводить час виключно в регістр невідворотного і можливого, в результаті ми не здатні сприймати справжнє як щось міцне, самодостатнє, вилучене з нескінченної перспективи. Навіть позбавлене найменшого змісту, очікування є порожнечею, яка нас тішить, тривогою, яка заспокоює, настільки ми непридатні для статичного погляду на світ... Віра в Страшний суд створила психологічні умови для віри в сенс історії, більше того: вся філософія історії є похідною від ідеї Страшного суду. Скільки б ми не вигадували гіпотез циклічного розвитку, вони залишаються для нас абстрактними; насправді ж ми поводимося так, ніби історія рухається по прямій і цивілізації, що змінюють одна одну, — лише етапи, в яких проявляється і розкривається якийсь промисел, що називається по-своєму у кожній конфесії та ідеології.” [9]
Наслідки. Самознищення
— Самознищення. Коли атеїст каже, що він лише не вірить на одного бога більше, це є правдою — невіра являється систематичним християнським впровадженням. У той час як греки, вивчаючи єгипетський богів, вишукували серед них свої аналоги, християнські апологети вчилися критикувати й висміювати усі інші релігії, оскільки Ісус сказав, що лише “Я є Шлях, Істина й Життя. І ніхто не прийде до Отця інакше, як через Мене” (Ін15:6-7). Тож коли Дідро висміював християнство, він лише... вів себе по-християнські. Коли усі божества висміяні, залишається останній логічний крок — висміяти й останнього бога. Наступає день, коли апологетична навичка критики усіх релігій на автоматі спрацьовує при погляді у дзеркало. Просвітництво, яке відступає від релігії спершу у деїзм (“Метафізичний трактат” того ж Вольтера), а згодом в атеїзм (Гольбах), стає можливим як проєкт Епохи Розуму. Але як і чому саме розум? Звісно, цьому передувала схоластика — Абеляр та Аквінат ствердили розум як необхідну складову синтезу теології та філософії, поставили розум на службу теології, тим самим давши поштовх його розвитку, а Оккам, який розкритикував докази існування бога та своїми номіналістичними (тобто, що універсальні (метафізичні) ідеї — головною з яких є, звісно, бог — існують номінально, лише у розумі, а тому не мають обов'язкової сили) поглядами завдав удару християнському неоплатонізму, і Скот, який поставив існування бога в один онтологічно-рівнозначний ряд з існуванням віслюка, же наділили цей розум власною волею. Сама ж схоластика розвинулася як школа прояснення догматики та апології. Якщо спершу християнам було достатньо простих т.з. символів віри, — короткого переліку релігійних основоположень, — то згодом почали з'являтися питання, можливі відповіді на які могли призводити до небажаних наслідків. Наприклад, Несторій, бачачи генезис культу діви Марії, вирішив, що найкращим способом боротьби буде... сказати, що Марія не Богородиця, а Христородиця. Це вело до того, що було два Ісуси — Ісус-людина, якого народила Марія, і Ісус-Бог, який вселився в першого. Вже поставало питання про природу Христа — чи він був людиною чи богом ачи боголюдиною і у яких тоді пропорціях. Таке ж “рішення” перекреслювало т.з. безгрішність Христа завдяки якій він вмирав за людей як “чиста” істота, а також робило з бога такого собі “паразита”, який користувався тілом іншої людини, що виглядає не дуже етично. Так само ідея Трійці є чисто текстологічним компромісом у ситуації, коли будь-яке інше рішення приводило до розпаду монотеїстичного пафосу. Саму тому, Паскаль, який у “Меморіалі”, написаному в день його навернення у віру, пише: “Бог Авраама, Бог Ісаака, Бог Якова, але не Бог Філософів”, саме ця людина у “Думках” пропонує закластися, що вірити у бога краще, аніж не вірити. Так, той самий закла́д Паскаля — прагматично краще повірити у бога і, можливо виграти блаженство таким чином, ніж не повірити і нескінченно програти, опинившись у пеклі. Це не євангеліє радості (“добра новина”) — повір, бо бог тебе любить і хоче дати надію (Ін10:10), не євангеліє провини — повір, бо ти брудна й огидна істота, якій хтось має допомогти стати краще (Тит3:3-4), не євангеліє спекуляцій — повір, бо математика (Гедель) чи сумління (Кант) тощо доводять існування бога, — ні, це євангеліє вигоди (1 Кор15:32). Така неспроможність зупинити себе перед падінням у філософію, коли бог не є богом філософів, демонструє могутність мортідо. А чи можливо не “заразитися” раціо, коли апологія ніколи не закінчувалася суто роз'ясненнями “як само ми віримо насправді” (1Пет3:15) і переходила до “ми віримо ось так, тобто віримо правильно, на відміну від них та вас”? Неможливо ствердити одну єдину істину і залишитися в живих — або сила, яку мала колись церква, занадто послабне чи з'явиться хтось сильніший, або розум, якого допустили служкою, врешті сепарується до повноцінного самостійного життя. І такий шлях був запрограмований самим християнством з самого свого початку, зважаючи на те, який статус єдино істинної релігії воно собі виділило, — бог не міг не померти.
Наслідки. Тоталітарна деструктивна теологія
— Тоталітарна деструктивна теологія. “Ознаки, якими наділили «істинне буття» речей — це ознаки не-буття, ознаки, що вказують на ніщо: «істинний світ» побудували на протиставленні з реальним світом” [10]. Альтернативні думки виникали вже з самого початку існування церкви — власне послання апостола Павла (окрім функції т.з. “церквоної дисципліни”) виявляли та застерігали від них. Їх називали єресями і постійно збирали собори задля їх осудження. Думки ж обраних цими соборами святих та теологів заносили до патристики і давали вивчати наступним поколінням. Таким чином з'явилася ілюзія присутності автора. Нібито завжди є лише одне правильне тлумачення задуманої думки. Ну, можливо є, там, різні види цих тлумачень на кшталт анагогії тощо. Ну, можливо, інколи видається, що святі отці кажуть діаметрально протилежні речі, але насправді там consensus patrum — просто наступним святим отцям потрібно краще прояснити попередніх, аби виявити, що протиріч не існує. Ну, можливо зібрання творів святих отців грецькою має 167 томів (Patrologia Graeca) та латиною 217 (Patrologia Latina) відповідно. Але така кількість інтерпретацій точно і однозначно вказує на те, що написане Автором має лише одне тлумачення. Тобто, навіть попри нищення тоталітарним репресивним релігійним апаратом як творів на аутодафе, так і фізично самих єретиків, ачи їхній остракізм на кшталт Уріеля Акости, — попри негативне приховування, — навіть сама позитивна сторона наявного вказує на множинність сприйняття. Ще до Барта з його підсумовуванням, власне, смерті автора, ще до Фройда з його засвідченням того, що почасти сам автор не до кінця усвідомлює написаного, ще до уявлення про класику як багатошарову капусту, яку можна вивчати усе життя (тобто інтерпретації множаться), — вже сам золотий час християнства засвідчив, що автора як єдиної змістовної одиниці не існувало. Тому й смерть автора є суто наслідком християнських спекуляцій. Автор помер, оскільки було створено міф про його існування. Чи, най пробачить мені Бальдр, найнаївніший фукуямівський “кінець історії” — умовно, ідея того, що жити стало настільки прогресивно, що більше в історії вже нічого “історичного” відбуватися не буде (пробач мені ще раз, Бальдре). І ні, він не займається запереченням гегелівського абсолютного духу (тобто бога), який задля самопізнання спершу діалектично заперечує себе як духа і створює матерію, потім як заперечення заперечення, тобто заперечуючи матерію, в якій у знятому вигляді залишається чистий дух, створює духовне створіння людину, яка, будучи подобою божою, займається самопізнанням і, таким чином, бог пізнає самого себе. А усі історичні події — це ведення цього пізнання аж до його фінального апогею — коли Гегель, нарешті, повністю пізнає бога; будучи громадянином Пруссії, що робить її найвеличнішою, звісно. І дехто стверджує, що Гітлер на Ніцше виріс, ага. Тобто історія розвивається, наближуючись до певної мети. Так, у початковому вигляді це було: зараз останні дні, скоро прийде Антихрист, усіх змусять йому поклонятися, буде битва, яку святі програють, настане Друге Пришестя і армія Христа отримає перемогу, а потім буде Суд. Яка ж мета історії, де щорічно Персефону викрадають і повертають назад, а, з нею, й весну? Або єврейський Шеол: “Усе, що може рука твоя робити, чини за силою, тому що в могилі, куди ти підеш, немає ні роботи, ні роздумів, ні пізнання, ані мудрості” (Еккл 9:10). Тобто християнство, на протиставлення світові, створює свій другий космос, який вона видає за початковий, уніфікація космосу у фігурі бога веде до тотальності, смерть же бога веде до тотальності смерті — суб'єкта, автора, історії, метафізики тощо — у просторі цього другого космосу: розпадається не реальний світ, а християнська міфологія, яка була індоктринована філософії за онтологію. Чисто теологічний акт негації трансгресує у постмодерне запитування: анічого постмодерного у постмодерні немає. Коли ж нарешті людина звільняється, то вона не може знайти собі місця — свобода для неї видається тотальним нігілізмом. З чим це пов'язано? З навченою безпорадністю, з несамостійністю: доросла людина у ситуації остаточного звільнення виявляється по-кантівськи неповнолітньою — як же чинити коли вже не дотримуєшся батьківських порад? Свобода від нав'язаного сприйняття переживається як порожнеча, оскільки ще немає власного бачення. Як про це пише Жижек:
“Зазвичай вважають, ніби проблема Річарда полягає в тому, що йому важко сприйняти відмінність між «двома тілами короля» й навчитися жити як звичайна людина, позбавлена королівської харизми. Однак, як переконливо доводить сама п'єса, цю операцію, хоч якою простою й елементарною вона видається, майже неможливо здійснити. Стисло кажучі, проблема в тому, що Річард починає сприймати свій королівський статус як ефект анаморфозу, як «тінь того, чого нема»; однак якщо ми позбуваємося цього примарного доважку, то це аж ніяк не дає нам змогти стати тим, ким ми є насправді — так немов ми не можемо просто протиставити спричинений харизмою анаморфоз і субстанційну реальність, немов сама реальність є ефектом анаморфозу, «тінню того, чого нема», і тому, коли ми дивимося на неї прямо, то бачимо лише хаотичне ніщо. Тож коли нас позбавляють усіх символічних ідентифікацій, коли нас «демонархізують», ми перетворюємося на ніщо. Образ «Смерті» всередині корони — це не просто смерть, а сам суб'єкт, зведений до рівня порожнечі. Власне таким і є становище Річарда, тому коли Ґенрі вимагає від нього зректися трону, він відповідає щось на кшталт «Я не знаю “я”, котре мало б це зробити!».” [11а]
Наслідки. Фундаменталізм
— Фундаменталізм. Ерік Хоффер у роботі “Справжній вірянин” говорить про психологічну, а не доктринальну, схожість послідовників релігійних течій, політичних партій, прихильників національних і соціальних революцій тощо. Вищеописана розгублена людина тяжіє до віддання своєї свободи в обмін на надійний метанаратив — аби хтось інший розказав, у чому проблема, чому усе так склалося і що людині необхідно робити: “Обскурантистські системи сьогодні виконують ту ж функцію, яку для людини середніх віків мав міф диявола офіційної релігії: довільна окупація зовнішнього світу сенсом, що здійснюється параноїком, що промишляє наодинці відповідно до його приватної, ніким більше не роздільної і саме тому, власне, божевільної схеми” [12а]. Якщо сатанинська паніка у США часів 80-х, коли у сатанізмі підозрювали гравців D&D, рок-музикантів, вчителів, яких діти масово звинувачували у насильстві, оскільки про це говорилося по телевізору тощо, — це прямий доказ функціонування самого міфу про диявола, то антисемітизм показує перенос цієї функції на євреїв [11б]. Тож перше — це нестача хоробрості бути: так і не навчена жити самостійно, людина, позбавлена фігури “космічного батька”, все ще шукає авторитетну фігуру. Це не дивно: щонедільне зібрання з проповіддю істинності монотеїзму, т.з. свідоцтва одновірян на цих зібраннях щодо істинності віри у повсякденному житті, щоденне самостійне вивчення святої книги, а також додаткові щотижневі домашні групи вивчення цієї книги у групі однодумців, — про яку волю може йти мова? Далі треба лише замінити Біблію на підручники з расових теорій і ви отримаєте нацизм. Замініть термін “думкозлочин” з книги Орвелла на “єресь” і паралелі стануть очевидними. Це працює однаково. Як можливо отримати необхідний авторитет, який можна потім і відкинути як драбину при необхідності, задля становлення самостійності? Якщо авторитети не будуть абсолютними — сола скріптура, сола капітал чи сола наука — у кожному випадку виникає одна й та сама ситуація [12б]. Навіть позиція застороги може регресувати до догматизму — як, наприклад, сильний атеїзм призводить до необхідності придушення імпульсів, що не вкладаються в раціоналістичну схему [11в], а придушення потребує способу чи об'єкту сублімації. Наприклад євреї, ліберали, сатаніти тощо (чи невірні якщо мова про витіснення релігійного сумніву). Друге — і це форма вираження першого — це те, що монотеїзм призводить до моноістини. Тотальність уніфікації породжує і тотальну істину, яка стає імперативною директивою. Якщо імпульс інфантильності створює попит на легку й доступну істину, то історія, що вважає себе єдиною істиною, створює попит на інфантильність. Наприклад, теза “У Біблії є відповіді на усі запитання“, яка ніяким чином і не може відповідати дійсності, пропонує, по суті, розчинення его в абсолютній самовпевненості метанаративу. При цьому який-небудь саєнтизм є тим самим, лише з боку секулярного. На противагу цьому можна згадати одну з трьох течій ісламу, — суфізм, — в якому до Аллаха ведуть... усі релігії, а, можливо, й навіть невіра. В індуїзмі існувала течія лакаята, що була... матеріалістичною. Чи давньогрецькі скептики — пірроністи, для яких істина була принципово неосяжна, а те, чим вони послуговували у повсякденному житті (наприклад чи вірити в богів, якої етики дотримуватися тощо) називали просто “світоглядом”, тобто випадковою суб'єктивною думкою, до якої ще й припадають лише через необхідність якось орієнтуватися.
Підсумки і альтернативи політеїзму
Отже, монотеїзм нищить горизонт буття своєю тотальністю, через що нищить себе, створює потужні схеми фундаменталізму, які поширює й за межі своєї парадигми, породжує постмодерн як нищення всього віртуального світу, яке християнство видавало за дійсний, та поглиблює меланхолію з відчуття (моно-но аваре) до ідеології [11г]. З чим це пов'язано та що можна цьому протиставити?
Як казав Вітгенштайн: “Суворо витриманий соліпсизм збігається з чистим реалізмом. “Я” соліпсизму стискається до нерозширної точки, залишається ж співвіднесена з нею реальність” [8б]. Так працює уніфікація. Коли ми зводимо ландшафт до математичної функції, зникає сам світ і з'являються, власне, ті самі симулякри та симуляції — що не вписується у рівняння, те елімінується як не дійсне; не дійсне ж, якого рівняння потребує, повертається у вигляді віртуальної реальності “комплексних” знаків. Власне, артикуляція ландшафту через знаки і редукує феномен до семантичного змісту символічного порядку. Інакше кажучі, коли Дерріда проголошує “усе є текст”, він фіксує поширену практику стиснення дійсності до тіла словесних формул, які ніколи не бувають самі по собі — текст завжди інтерпретується — його не існує поза поля тлумачення: там він перетворюється на порожню інформацію, просту сполуку літер і звуків. Це і було головною думкою Гайдеггера — підміна буття текстом: зведення світу до матерії чи ідеї, зведення людини до нейронів чи душі тощо. Тому й необхідна оптика, яка не буде претендувати на горизонт буття, для якої життєвий простір (Lebenswelt) залишатиметься відкритим, де новий Одін зможе щоразу пірнати у нетрі нового світу й виходити з новими рунами, необхідними для свого часу. Тому й людина, яку по-постмодерністськи звільнюють від усіх нав'язувань, не губиться як космонавт у відкритому космосі, що не має опори, аби відштовхнутися, оскільки залишається світ, світ, що вже вільний і від самих звільнень.
Альтернативи. Скепсис як ліки або Контингентність
— Скепсис як ліки або Контингентність. Тобто принципова безосновість світу. Усі можливі метафізичні рішення зводяться до трилеми Мюнхгаузера: редукція, рекурсії, фундаментальності. Редукція, — це, тут, нескінченний ряд. Наприклад, по Шопенгауеру всесвіт... просто існував нескінченно, він не має початку. Усі наявні для нас зміни є змінами форми матерії, сама ж її сутність залишається незмінною, тому й існує вічно. Рекурсія — це колове повторення. У циклічній моделі світ з'являється, розвивається, стикається чи колапсує тощо до первісного виду, де наново з'являється у такому ж вигляді, де повторює знову ту ж історію. Останній варіант ґрунтується на посиланні на останній фундамент. Якщо простір і час з'являються через великий вибух, то що було до нього? Ну, до нього не було часу, тож і не було самого “бути”. Чи усе створює бог, а хто створив бога? Ну, він же і створює сам час, а, отже, для нього як творця поняття “бути” не є необхідним. Схема однакова. Усі три варіанти будуються на вірі. На вірі оскільки такі варіанти малює розум, підганяючи горизонти буття до меж свого функціонування. Неспроможність больцманівського мозку уявити інші сценарії нічого не свідчить ні про правомірність цих сценаріїв, ні про те, як влаштовано світ. Люди, що сидять у печері й бачать тіні, нічого не знають ні про тепло кішки ні про смак апельсину.
Одін іманентний. Одін сам лише виявляє себе у світі, він не є творцем. Світ з'являється якимось чином із прірви, в ній зіштовхуються світи — з'являється лід, з'являється корова, з'являються перші Боги, через піт з'являються люди і таке інше. І все це з'являється саме по собі. Справа не у точності розповіді, а у самому її статусі. Коли у неоплатоніків є єдине, яке займається спостеріганням самого себе, від нього сам по собі, в акті еманації, з'являється розум, який практикує те саме, далі еманується душа, з нею те саме, а ось від неї еманується матерії, де виникає людина і... зло. Але звідки? Усі три буття благі й не містять зла. Тут починаються спекуляції. Християнська апологія (яка б прагнула по-бультманівськи "деміфологізувати" еддичні оповіді) сказала б, що у нас є певні умовності, і ось світ сам чомусь з'явився, чомусь світи зіткнулися, чомусь з'явилася корова, чомусь одне, чомусь інше... І все це низка умовностей. Далі б Свінберн заявив, що такий ряд умовностей є менш імовірним, ніж “просте” “триєдиний бог створив усе”. У дійсності будь-які вірогідності залежать від середовища — одні шанси у бутерброду впасти маслом униз у науковій лабораторії, інщі — у відкритому космосі, де... він взагалі не виконує такої дії. Тобто operari sequitur esse. А що нам відомо про “середовище” божественного? Відкинемо розповіді про те, що деміург створює середовища, але сам у них не перебуває — Свінберн же хоче поговорити про ймовірності. Хто був за межами фізичного всесвіту й знає що там і як воно влаштовано? Можливо там є нормальним, що кожних три секунди з'являється і зникає новий бог і наш світ — це нашвидкоручна миттєва думка одного з них. Можливо боги старіють як люди. Можливо там стоїть машинка по щогодинному штампуванню нових усесвітів. Нікому не доступний погляд звідти, погляд sub specie aeternitatis. Ніхто не знає чому саме це і саме так — оце лябніцівське “А чого це є щось, а не ніщось?” не має відповіді. Це вже християни починають уявляти собі, що у явищ є причини, що причини обов'язково пов'язані з однією першопричиною, що ця першопричина саме ідеалістична, що ця ідеалістична причина — бог, причому бог Яхве, причому в причитанні християн, а не юдеїв ачи мусульман, і прочитання саме нашої конфесії тощо. Цей просто неймовірний конвеєр умовностей перестрибування від анімізму до монотеїзму — це дійсно щось indescribable, uncontainable.
Тут же ми маємо сократичний дух — що знає Одін? Він сам вчиться й потребує вчителів. Навіть поняття речі-в-собі викликає скепсис, оскільки веде до weltschmerz — меланхолійного ілюзорного “якби”: якби тільки розум міг дізнатися, що “там”, то було б усе інакше тощо. Навіть феноменологічна фіксація наявного в епохе — без додавання уявних причин і пояснень — зазнає певної хиби, бо коли ми, наприклад, фіксуємо тіло через фотографію, через матрицю пікселів, через масив даних, що складається з двійкового коду, і у нас буде двійковий текст, але він не викликає пристрасті, ненависті, зречення, тощо. Бо Lebenswelt ніколи не тотожній жодній дескриптивності — звільнене від ілюзій буття трансформується в нове знання про буття, тим самим лише знову віддаляючи й усуваючи саме буття [12в]. Саме тому у скромному дусі не може виникнути нав'язування, а тим більше тотального нав'язування, бо нав’язувати... нема чого. Істина — то неприховане (unverborgenheit), але неприховане для власних очей, а не очей інших. Коли світ з'являється сам, то кожна таємниця містить в собі й Таємницю Самого Життя. Таємниця, на відміну від проблеми, як про це писав Габрієль Марсель, не є перепоною, але самою моєю присутністю.
Альтернативи. Свобода життя та смерті
— Свобода життя та смерті. Вибір чи вірити в бога зазвичай і не є вибором віри — якщо, як писав К'єркегор, “нескінченно зацікавлена у власному безсмерті” людина обирає чи повірити у таку можливість чи, як для неї наполягатимуть теологи, обрати незрозумілу плюралістичну розгубленість, абсолютну свободу зникнення, жахливий моральний нігілізм повного соціального хаосу тощо, то це не вибір — це калькуляція виграшу. Виграшу, де на одних терезах вигода, а на інших абсурд, небуття і хаос. Такий собі божественний капіталізм. На противагу цього існує т.з. екзистенційний вибір. Навіть коли вибір полягає у виборі між, уявімо, що людини це так, “добром” і “злом” — тут також присутня прагматична калькуляція — чи варто ризикнути можливістю відсутності наслідків чи обрати сумління, яке не докорятиме его за вчинене (тобто егоїзм: чи почуватиму я себе добре — чи вдасться впоратися з репресивним над-его). У ситуації ж контингентності вибір стає дійсно індивідуальним: не тільки невідомо “як краще” по наслідкам, а й самі опції являють собою вибір шляху як такого, а не пошук соціальної гарантії — обираючи Одіна, людина обирає життя з Одіном, а не страхування свого безсмертя. Тут варто додати щодо самого поняття екзистенційності — доволі часто “It is simply non-existentialism... They should call it accidentalism” [13]. Коли Камю стверджує своє існування у полі його абсурдності, тим самим він продовжує займатися метафізикою. Екзистенція лежить по ту сторону сенсу чи безглуздя. Сенсовність і її ступінь — це те, що виникає у момент самого вибору як відгук різних регіонів буття [14]. Сенс існує в самому акті — тому й не скасовується смертю: пісочний замок будується задля краси, з зацікавленості, а не з метою його вічного існування. Те саме робить й Сартр, стверджуючи, ніби: “Екзистенціалізм — це атеїзм”. Таким чином бог контрабандою переноситься у секулярний простір у вигляді свого заперечення, що створює майнлендерівський еффект: світ набуває атрибутів мертвого бога. Про що сам Сартр чудово писав: “Ти бачиш цю порожнечу над нашими головами? Це Бог. Ти бачиш цю шпарину у дверях? Це Бог. Ти бачиш цю нору в землі? Це теж Бог. Мовчання — це Бог. Відсутність — це Бог. Бог — це людська самотність” [15]. Так на місце мирної осінньої післядощової тиші приходить agnst. Але Одін живе і вмирає у межах буття. Тому й світ залишається на місці — його смерть зачіпає лише його історію; так би мовити розплітається лише вузол його долі. Троянди не втрачають свого імені, а фіорд не перестає бути захопливим. Одін живе і вмирає як один з багатьох. Зрідка його називають Всебатьком. Та він ним не є. Коли вмирає Бальдр, то Одін не в силах воскресити його — у царини Хелі він не має влади. Як і Хель не має влади в царині велетнів. Буття постає цілісним саме у своїй множинності.
Порівняння Раґнарьоку й Апокаліпсису
Усе вищесказане можна підсумувати у порівнянні Раґнарьоку й Апокаліпсису:
Раґнарьок: усе сьогоденне священне, сакральне, нумінозне загине. І це неминуче. Так має бути. Намагання трансцендентувати аподиктичне надприроднє у сферу незмінного вічного призводить до виштовхування іманентності у порожнечу, де, ізольоване від власних коренів дерево світу, розпадається на листя абстракцій і дискурсів, залишивши на остаток лише нежиттєздатну трухляву масу, від якої залишається лише піти геть.
Апокаліпсис: усе навіки вічні, ще до створення людства (і світу) все було вирішено й назначено (неризикове провидіння), істинна незмінна, а відмінності двох завітів лише здаються відмінностями. Попри це євреї постійно відходили від монотеїзму, як і апостолами вбачалося, що люди не прийматимусь і полишатимусь християнство. І добру істинну хорошу новину будуть заперечувати через дії Антихриста. Через рух сущого у бутті доводиться створювати симулякри й заповнювати ними світ. Все очевидно й зрозуміло, але люди цього не приймають, бо діє диявол і цей диявол — маріонетка, “мавпа божа” (Diabolus simia Dei), яка водночас є “богом світу цього”, яка не дає людям увірувати (2Кор4:4), і водночас це люди винні у тому, що не вірять (Ін3:17), а взагалі бог сам вирішив хто не повірить (Рим9:11-15), але... Кількість нашарувань, необхідних задля приховування трухлявості християнської істини лише множиться й множиться (Мт9:17).
Раґнарьок: в останній битві боги гинуть у битві з монстрами свого часу. Вони нищать монстрів, але віддаючи своє життя. Коли з'являються нові монстри — старі боги вже не в силі впоратися з ними. Тому після Раґнарьоку з царства мертвих вийде Бальдр і з уцілілими людьми почне нову еру. Боги мають вмирати. Ані неоязичництво, ні неолуддизм не знайдуть в лісах давніх духів — вони зробили, що мали, й відійшли. Але в них можна віднайти нових — не шукати старигана Одіна, а Бальдра нового світу; від блискавки Зевса у сучасних монстрів стоїть блискавковідвід.
Апокаліпсис: насправді наука поєднується з історією Біблії (креаціонізм), насправді увесь секулярний рух є частиною руху до Точки Омега, де настане повна єдність, а святе писання й сьогодні “має відповіді на усі запитання”. Для усіх речей, які спершу заперечувалися та заборонялися, потім знайдеться необхідна раціоналізація.
Раґнарьок: самі боги гинуть у битві, у дії. Не у поодинокому спорадичному вибуху хоробрості. Не у суїцидальному потязі. Боги дізнаються про битву. Боги намагаються вирішити її заздалегідь. Боги готуються до неї. Боги не ігнорують її. Це спланова і розумна операція останньої мужності, най навіть потім ці “enterprises of great pith and moment... lose the name of action”.
Апокаліпсис: Страшний Суд, що веде до “самокартальної сумлінністі, яка ніколи не веде до вчинку” [16]. Коли кожне слово, кожна інтенція, кожна думка під мікроскопом, то найбезпечніше зробити “подвижницький подвиг” — фізично втікти від людей, проти яких можна згрішити, і спокус, якими можна згрішити, подалі — у монастир, пустелю, печеру, вежу (що? так!), де ввести свій розум т.з. Ісусовою молитвою у транс. Не думати і не діяти — ідеально. Самоусунення гарантує безпеку. А далі раціоналізуємо різними: “Одними лише молитвами святих тримається донині світ” (Софроній Сахаров). Саме тому святий є втіленням ніщо. (А кожну дрібну образу своєму святому потім Яхве покарає на своєму суді.)
Раґнарьок: буття-до-смерті як відкриття буття, аналітичний песимізм як шлях до екзистенційного оптимізму. Усе буде змінюватися, навіть ріка, як казав Геракліт, щоразу інша як у неї входиш. Це полегшує зміни. Ностальгія не стає притлумленим ексапічним болем теперішнього часу, а одним з багатьох приємних пазлів мінливої картини життя. Кожен розвиток не перетворюється на нову оманливу надію, — у нас є гвинт і атом, отже завтра у нас буде бог — ні, нові боги приносять нові дари, але їх дари — це ще один крок на шляху, а не кінцеве спасіння, пришестя якого варто лише дочекатися.
Апокаліпсис: оманливий оптимізм, аналітична хиба, психологічне заперечення — усе зміниться, усе стане на краще, геть усе має сенс. Коли християни бісяться з радикальної віри у трансгуманізм ачи позитивізм, називають капіталізм і прогресивізм релігіями тощо — це все гримаси перед зеркалом.
Наостанок хочеться привести ще один пасаж Сьорана:
“Цивілізація вмирає лише тоді, коли вмирають її боги. Не наважуючись відверто виступати проти імперії, християни вирішили підступом здолати її релігію. Вони добровільно приймали гоніння лише для того, аби напевне розгромити її й задовольнити свою ненаситну жагу до прокльонів. Яке горе спіткало б їх, якби ніхто так і не зволив вознести їх до стану жертв! Їм допікало усе, що було властиве язичництву — включно з його терпимістю. Свято вірячи у власні переконання, вони не були здатні зрозуміти ані язичницького звичаю покладатися на волю випадку, ані сповідування віри, де священнослужителі — прості магістрати, призначені для виконання формальних обрядів — не нав’язували нікому тягаря щирості. Коли ми усвідомлюємо, що життя стає стерпним лише зі здатністю змінювати своїх богів, а монотеїзм слабує на ту саму недугу, що й будь-яка формі тиранії, інститут рабства, що існував у давні часи, припиняє викликати в нас співчуття. Значно краще бути рабом і поклонятися богові, якого ти сам і обрав, аніж бути "вільним", не маючи права вибору власного божества. Свобода — це право на інакшість; як прояв множинності свобода проголошує розсіювання абсолюту та його розбивання на сотні істин — однаково виправданих і однаково необов'язкових. В основі ліберальної демократії лежить політеїзм (назвімо його несвідомим політеїзмом); і навпаки, будь-який авторитарний режим має чимало від монотеїзму. Цікавими є наслідки монотеїстичної логіки: навертаючись у християнство, язичники переважно ставали більш нетерпимими. Тож чи не краще скніти разом із юрбою ласкавих богів, аніж процвітати у тіні деспота?! В епоху, коли, за браком релігійних конфліктів, ми стаємо свідками ідеологічних колізій, перед нами постає воістину те саме запитання, що переслідувало пізню античність: як можна зректися стількох богів заради лише одного?” [9]
Примітки
[1]. “Енеади”, 1.7.1
[2]. “Проповіді”, Майстер Екгарт, Темпора, Київ, 2022, с.214-215.
[3]. “Істина міфу”. Курт Хюбнер, XXIV.5: “Християнська релігія не є, подібно міфу, одним із видів пояснення світу (системою досвіду), а лише керівництвом до істинного життя, тобто життя з Богом. Нарешті — про це вже говорилося, — для християнської віри диво має засадне значення, а для міфу це не так. Тому віра і називається вірою, в той час як міфічно мисляча людина не потребувала віри; міф був для неї лише різновидом повсякденного досвіду”.
[4]. “Maps of meaning”, Jordan Peterson, Routledge, 1999, с.108: “Міфи про створення світу зазвичай вважаються примітивними чи забобонними спробами осягнути чудеса науки... Це припущення неправильне... Стародавні теорії творіння намагалися пояснити всю повноту буття (зокрема і його сенс), а не ізольований факт появи матеріального Всесвіту”.
[5]. “An Enquiry Concerning Human Understanding”, David Hume, Chicago, 1900, с.64-165.
[6]. “Трактат про принципи людського пізнання”, Джордж Берклі, §79-80.
[7]. “Three Philosophies of Life”, Peter Kreeft, Ignatius, 1989, с.92-93.
[8]. “Логіко-філософський трактат”, Людвіг Вітгенштайн, а) 6.52-6.521 б) 5.64-5.634.
[9]. “Злий Деміург”, Еміль Сьоран.
[10]. “Сутінки богів”, Фрідріх Ніцше, Харків, Фоліо, 2020, с.103-108.
[11]. “Як читати Лакана”, Славой Жижек, Комубук, 2019, Київ, а) с.92-93 б) с.97-98, в) с.126 г) с.89-90.
[12]. “Dialectic of Enlightenment”, Theodor Adorno, Max Horkheimer, Stanford, 2002, а) с.162 б) с.168 в) с.21.
[13]. “The God Conspiracy”, Osho.
[14]. “The Discovery of Being”, Rollo May, Norton, 1983, с.126-132.
[15]. “Диявол і Господь Бог”, Жан-Поль Сартр, Жупанського, 2021, с.149.
[16]. “Спротив і покора”, Дитрих Бонгеффер, Дух і Літера, 2018, с.51-54: “Громадянська мужність може постати лише з вільної відповідальності вільної людини. Вона спирається на Бога, що підтримує вільний ризик віри у відповідальному вчинку й дарує тому, хто через це стає грішником, прощення й розраду... Розмова про героїчну катастрофу у зв'язку з невідворотною поразкою є в своїй основі дуже негероїчною, оскільки вона, власне, не наважується кинути погляд у майбутнє. Останнім відповідальним запитанням є не те, як героїчно виборсатитися з цієї оборудки, а як має жити далі прийдешнє покоління”.
Додатки
[A]. Додаток. Deus est Deus absconditus. Кілька ремарок щодо цього.
1.1. Проблема апофатики. Як пише Пол Гелм у “Провидінні”: "Зрештою, цілком негативне богослов'я безплідне". Гаразд, деміург не є ні тим ні цим, ні таким ні отаким — стисло, він не є ніяким. То що далі? Якщо тут зупинитися, то, очевидно, що нічого. Христос Гольбаха нікого не рятує, ні з ким не розмовляє, нікого не бачить. А “про що неможливо говорити, про те слід мовчати” як завважував Вітгенштайн. Таким був вирок кантівського гносеології: бог, душа, свобода волі — предмети поза можливістю обговорення їхньої природи (а, отже, дослідження, експериментів тощо), оскільки вона для нас недоступна. Ляйбніц висловив ідею того, що увесь світ складається з монад — маленьких часток, кожна з яких самостійна, володіє свідомістю і... повністю ізольована від можливості контакту з іншими монадами. Такий собі світ хмарочосів із закритими дверима і вікнами. Про яку релігію (від латинського religare — зв'язувати, наприклад, небо і землю) може йти мова? Тільки якщо ми маємо якийсь спеціальний інструментарій для цього, а саме:
1.2. Проблема загального одкровення (природна релігія). Апостол Павло описує наступне (Рим1:19-20): "Бо що можна знати про Бога, явне для них, тому що Бог явив їм. Бо невидиме Його, вічна сила Його і Божество, від створення світу через розгляд творінь видимі, аж так, що їм (цим людям) немає виправдання [у їх невірі у Бога]". Отже, коли людини роздивляється природу, то має прийти до висновку, що бог існує, оскільки природа вказує, що є щось більше за неї (Божество), яке, однак незриме у самій природі (невидиме Його), і яке володіє вічною силою. Точно! Знає що це? Дао! Ну або Брахман... Чи арістотелівський Першодвигун...
1.3. Проблема спеціального одкровення. Якщо б перед вами було 200 книг і вам сказали, що лише одна істинно описує наукову картину світу. Чи треба прочитати їх (хоча б переглянути) їх усіх? Наприклад першим б вам під руку потрапив підручник з механіки Ньютона. І ви б сказали, що знайшли ту саму книжку. Але там є і підручники з ОТО, яка включає у себе механіку Ньютона, і розвиває її далі. Так само, аби прийти до християнства, потрібно пройти між трьох авраамічних релігій, але аби дійти до них треба пройти через політеїзм, панентеїзм, пантеїзм, пройти повз анімізм, шаманізм, деїзм, ітсизм, а перед цим агностицизм та матеріалізм. Це не кажучи, що у самому християнстві безліч розгалужень, більшість з яких отримали маргінальний статус чисто силовим способом. Але якщо цим чесно зайнятися, то порівняльне релігієзнавство нівелює будь-які розмови про унікальність та зверхність. Еліаде, наприклад, описує у роботі “Пошуки. Історія та смисл в релігії” як в одному з американських племен розповідали, що світ був створений богом... а потім зіпсутий змієм, ой, перепрошую, койотом. Бог творив, а койот псував. А якщо додати трохи знань зороастризму, то християнський диявол і зовсім видається абсолютно типовим сюжетним цапом-відбувайлом, на тлі якого головний герой має яскраво сяяти своєю хорошістю.
[Б]. Додаток. Т.з. “синдром релігійної травми” полягає у нездатності людини розпізнавати та приймати свої емоції (бо “Твоя воля”, а як свою стверджувати та мати — невідомо), наважуватися ризикувати і помилятися (бо нема підтримки фантазмічної авторитетної всемогутньої фігури; бо, попри відхід від віри, ця фігура досі картатиме за найменші “промахи”; бо чекатимуть вічні страждання), тобто вивчена безпорадність; бо колишні одновірці будуть “holy ghosted” — уникатимуть і робитимусь вигляд, що людини не існує (а отже й друзів і підтримки); низька самооцінка (бо треба вчитися самоприниженню — “Він має зростати, а я зменшуватися”) тощо. Книга “Сімейні таємниці, що заважають жити” наводить таку історію. Батько родини — пастор. Він має дружину, синів і одну доньку. Час від часу через те, що донька не наводить порядок у кімнаті, мати говорить батьку і той приводить її у середину загальної кімнаті, знімає з неї нижній одяг, а це все відбувається на очах усіх інших членів родини, і починає шмагати сідниці. Ніхто про це у родині не говорить. Як описують автори книги дисфункціональні сім’ї мають три ні: не бачити, не чути, не говорити. Тож вони ніколи про це не говорять. Відповідно ні сором ані травматичний досвід недовіри до найближчих людей ніколи не промовляється, а тому навіть не визнається — що вже говорити про зцілення. Оскільки батько є пастором, то у церкві це також ніколи не обговорюється. Дівчина, яка усе життя носила цей біль в собі, з часом почала топити його в алкоголі (бо не можна випускати назовні) та нерозбірливих статевих зв’язках (бо постійності не існує — найближча людина красивого морального фасаду може виявитися монстром). Історія закінчується трагічно. Так працює синдром релігійної травми. Хтось зміг видертися, а хтось — ні.
