Коли у лютому 2022 року російські танки перетнули українські кордони, багато хто задавався питанням: чому держава не розпочала підготовку до повномасштабного вторгнення заздалегідь — не будувала фортифікації, не проводила мобілізаційних заходів і не зміцнювала оборону, попри те, що загроза була очевидною, а союзники неодноразово попереджали про це?
Російська агентура в Україні — це не вигадки для детективів чи теорій змови, а реальна загроза національній безпеці, яка стала особливо відчутною після початку повномасштабної війни. Але чи справді російські агенти були повсюди — від міністерств до редакцій газет, чи це зручне пояснення всіх наших провалів?
Щоб оцінити масштаби давайте спершу розберемося з термінами. Агентура - це не якісь таємничі люди в чорних костюмах з пістолетами. Це звичайні громадяни, які за гроші, через переконання або під примусом передають інформацію чужим спецслужбам або виконують їхні завдання. Інфільтрація - це процес проникнення агентів у важливі структури: владу, медіа, бізнес, армію. Думайте про це як про поступове "заражування" системи чужими людьми. А гібридна війна — це не лише танки, а й підкуп, дезінформація, економічний тиск і послідовне "зараження" системи зсередини. Росія використовувала ці методи проти України десятиліттями і дотепер.
1991 рік, Україна стає незалежною, але що відбувається з величезною мережею радянських спецслужб? КДБ не зник у одну мить - він просто поділився між новими країнами. І от тут починається найцікавіше. У Москві добре розуміли, що формально Україна стала незалежною, але сотні тисяч людей все ще думали по-радянськи, говорили російською мовою і ностaльгували за "великою країною". Це був ідеальний грунт для збереження старих агентурних мереж.
Багато колишніх співробітників КДБ залишилися працювати в українських спецслужбах, але зберегли зв'язки з московськими колегами. Подумайте самі: людина 20 років працювала в одній системі, мала друзів і знайомих у Москві. Чи могла вона за одну ніч стати "чисто українською"? Крім того, російська мова та спільна культурна спадщина робили інфільтрацію надзвичайно простою. Російський агент в Україні не виглядав як іноземець - він говорив тією ж мовою, знав ті ж пісні, дивився ті ж фільми. Ідеальне прикриття.
Перші двадцять років незалежності України можна назвати "золотим віком" для російської агентури. Адже ніхто особливо не приховувався. Росія офіційно була "братською країною", російський бізнес вважався нормальним, а проросійські політики відкрито діяли в парламенті.
Росія активно фінансувала різноманітні культурні центри, мовні школи, православні храми. На перший погляд - нормальна культурна співпраця. Але насправді ці організації часто ставали центрами поширення проросійських поглядів і збору інформації. Московський патріархат в Україні був особливо ефективним інструментом впливу. Церква мала величезний авторитет, особливо в старшого покоління, і російські куратори активно цим користувалися.
Найефективнішим інструментом впливу стала енергетична залежність. Росія продавала нам газ, використовуючи енергоносії як засіб політичного тиску. Згадайте газові кризи 2006 та 2009 років — це була демонстрація сили під виглядом економічного конфлікту. Російські олігархи активно скуповували українські активи, зокрема в металургії та енергетиці. Формально це виглядало як бізнес, але насправді слугувало інструментом контролю над ключовими галузями української економіки.
Найбільш цинічним було і те, як Росія інвестувала в українських політиків. Це робилося не прямо - через консультантів, PR-агентств, "благодійні" фонди. Деякі українські політики щиро вірили в "братські народи", інші просто добре заробляли на співпраці з Москвою. Створювалися цілі політичні проєкти, які мали виглядати як українські, але фактично просували російські інтереси. Найяскравіший приклад - "Партія регіонів", яка довгі роки була провідним каналом російського впливу в Україні.
Головна причина успіху російської агентури в той період - ми самі це дозволяли. Багато українців щиро вважали Росію дружньою країною. Ідея про те, що Москва може готувати агресію проти України, здавалася параноєю. Крім того, молода українська держава була слабкою. Спецслужби тільки формувалися, економіка залежала від російських ресурсів, а політична система була корумпованою і неефективною. Ідеальні умови для іноземного впливу.
Результат цих двадцяти років підготовки ми побачили в 2014 році, коли Росія анексувала Крим і розпочала війну на Донбасі. Виявилося, що "братська країна" давно готувалася до агресії, використовуючи всі ці роки для збору інформації, створення агентурних мереж і підготовки плацдармів для майбутньої війни.
Але як саме працювала ця система? В які сфери життя встигли проникнути російські агенти впливу? Щоб відповісти на ці запитання, давайте подивимося на конкретні приклади з політики, медіа, бізнесу та навіть силових структур. Картина, яка вимальовується, вражає своїм цинізмом і масштабом.
Починаємо з найочевиднішого — української політики. У 2022 році колишній народний депутат Ілля Кива публічно підтримав повномасштабне вторгнення Росії, закликав до знищення української державності та перебрався на територію країни-агресора. Його заяви транслювалися на російських пропагандистських каналах, а сам він почав виконувати роль інформаційної зброї Кремля. Це був не поодинокий випадок, а частина ширшої системи, коли окремі українські політики працювали в інтересах Росії — свідомо чи за гроші.
Росія фінансувала не окремих політиків, а запускала повноцінні політичні проєкти. "Опозиційний блок", "Партія Шарія", численні "миротворчі" ініціативи — всі вони були оформлені як українські організації з українськими лідерами, але гроші надходили з Росії, а порядок денний формувався в Москві. Найуспішнішим із таких проєктів довгий час залишалася "Партія регіонів" — вона не лише отримувала фінансову підтримку, а й користувалася послугами американських політтехнологів, які працювали за російські кошти.
Лобіювання в парламенті теж мало свою специфіку. Проросійські депутати не завжди голосували проти України відкрито - частіше вони "не помічали" важливі законопроекти, затягували розгляд критично важливих рішень або вносили "технічні" поправки, які кардинально змінювали суть документів. Особливо активно це відбувалося під час голосувань з питань енергетичної безпеки, європейської інтеграції та оборони.
Коли говорять про корупцію як інструмент впливу, часто забувають, що це не лише хабарі. Росія створювала складні схеми, де українські політики ставали співвласниками російських активів, отримували вигідні контракти для своїх компаній, або їхні діти влаштовувались на престижні посади в російських корпораціях. Така "м'яка корупція" була набагато ефективнішою за звичайні хабарі, бо створювала довгострокову залежність.
Найгучніші справи про державну зраду торкнулися політиків різного рівня. Віктор Медведчук, який довгі роки був неофіційним послом Путіна в Україні, звинувачений у сприянні тероризму та передачі секретних даних Росії. Олег Царьов, який втік до Росії після Майдану і став одним з ідеологів "російського світу" на Донбасі, засуджений за сепаратизм і державну зраду. Віктор Янукович, екс-президент України, заочно засуджений до 13 років ув’язнення за державну зраду через звернення до Путіна з проханням ввести війська в Україну після Революції Гідності. Нестор Шуфрич, народний депутат від "Опозиційної платформи — За життя", звинувачений у 2023 році в державній зраді за співпрацю з російськими агентами та підтримку пропаганди проти України. Олександр Дубінський, народний депутат, якого у 2023 році звинуватили в державній зраді за поширення російської пропаганди та фінансування від ГРУ. Андрій Деркач, екс-депутат, також підозрюється в державній зраді за створення злочинної організації, що діяла в інтересах Росії. Це лише верхівка айсберга — менші політики теж потрапляли під вплив, часто навіть не розуміючи, що стали частиною чужої гри.
Також медійна сфера стала ще одним полем битви за українські умови. Замість прямого фінансування окремих видань Росія створювала складні схеми. Медіа отримували гроші начебто за звичайну рекламу, але фактично це була оплата за поширення потрібних наративів. Російські "фабрики тролів" створювали тисячі фейкових акаунтів у соціальних мережах, які розпалювали конфлікти між українцями, дискредитували проукраїнських політиків і поширювали дезінформацію.
Економічна інфільтрація виявилася ще більш системною. Російські компанії контролювали набагато більше секторів української економіки, ніж здавалося: металургію, хімічну промисловість, машинобудування, навіть сільське господарство. Особливо вразливими виявилися стратегічні підприємства. Росія систематично скуповувала акції українських заводів оборонного призначення через складні офшорні схеми, де справжніх власників важко було встановити.
В армії російські спецслужби також мали своїх людей. Це стало особливо очевидним після 2014 року, коли виявилося, що деякі високопоставлені офіцери передавали росіянам секретну інформацію про дислокацію частин, плани операцій, стан озброєння. Саме завдяки цим витокам російським диверсантам вдавалося захоплювати військові частини в Криму практично без опору.
Найстрашнішим було те, що частина співробітників силових структур працювала на Росію не за гроші, а через переконання. Вони щиро вважали, що Україна повинна бути частиною "російського світу", і розглядали свою зрадницьку діяльність як служіння "історичній справедливості". Такі люди були найнебезпечнішими, бо їх важко було виявити звичайними методами контррозвідки.
Тепер давайте розберемося, як саме працювали російські спецслужби в Україні. Які методи вони використовували? Чим відрізнялася їхня робота від класичного шпигунства часів холодної війни? Це допоможе нам зрозуміти, чому російська агентура так довго залишалася непоміченою і чому боротьба з нею настільки складна.
Почнемо з традиційних методів, які російські спецслужби довели до досконалості ще за радянських часів. Засилання кадрових розвідників під прикриттям - це класика жанру. Людина приїжджає в Україну з легендою бізнесмена, журналіста, науковця чи культурного діяча. Вона офіційно працює в своїй сфері, але її справжнє завдання - збирати інформацію і створювати мережу агентів.
Найвідоміший приклад - справа Анни Чапман та її групи, яких викрили в США у 2010 році. Схожі схеми працювали і в Україні, але тут розвідникам було набагато простіше маскуватися через спільну мову та культуру. Російський розвідник в Америці завжди залишався іноземцем, а в Україні він виглядав як місцевий житель.
Вербування агентів - це справжнє мистецтво, яким російські спецслужби володіють віртуозно. Існує три основні мотиви, які змушують людину зрадити свою країну: гроші, ідеологія і примус. Росіяни вміло використовували всі три. Чиновнику пропонували вигідний бізнес, журналісту - високий гонорар за "об'єктивні" матеріали, політику - фінансування виборчої кампанії. Головне - людина не повинна була відчувати себе зрадником. Їй пояснювали, що вона працює на "добросусідські відносини" або "взаєморозуміння між народами".
Компромат як засіб примусу теж активно використовувався. Російські спецслужби збирали бруд на українських політиків, бізнесменів, чиновників. Потім цю інформацію використовували для шантажу. Особливо вразливими були люди, які мали бізнес-інтереси в Росії - їм можна було загрожувати арештом або конфіскацією майна.
"Сплячі" агенти - це окрема категорія. Таких людей вербували заздалегідь, але довгий час не давали серйозних завдань. Вони жили звичайним життям, робили кар'єру, заводили сім'ї. І тільки в критичний момент отримували команду діяти. Деякі з таких агентів активізувалися лише в лютому 2022 року, коли почалася повномасштабна війна.
Неурядові організації стали ідеальним прикриттям для розвідувальної діяльності. "Миротворчі" фонди, "правозахисні" організації формально займалися благородними справами, але фактично просували потрібні Москві наративи. Кібератаки на українські державні сайти, викрадення електронної пошти політиків і чиновників, злам баз даних стали новим словом у розвідувальній діяльності.
Але наскільки ефективною була вся ця складна система? Чи справді російська агентура становила таку загрозу? Щоб відповісти на ці питання, давайте подивимося на конкретні цифри і факти, а не на припущення.
За даними СБУ, з 2014 по 2024 рік в Україні було порушено понад 800 кримінальних справ за статтею "державна зрада". Це може здатися великою цифрою, але треба враховувати, що більшість цих справ стосується подій після початку російської агресії, коли критерії зради стали більш чіткими. До 2014 року багато дій, які сьогодні кваліфікуються як зрада, вважалися звичайною політичною або бізнесовою діяльністю.
Викриті шпигунські мережі також вражають своїми масштабами. У 2020 році СБУ ліквідувала групу, яка передавала росіянам секретну інформацію про українські оборонні підприємства. У 2021 році затримали мережу агентів, які збирали дані про переміщення української армії. Після початку повномасштабної війни такі операції стали майже щоденними.
Але чи означає це, що російська агентура досягла своїх цілей? З одного боку, Росії справді вдалося створити в Україні розгалужену мережу впливу. Проросійські політики довгі роки блокували важливі реформи, проросійські медіа формували громадську думку, російський бізнес контролював стратегічні галузі економіки.
З іншого боку, головну мету - перетворення України на васальну державу - Росія не досягла. Більше того, її агресивні дії призвели до протилежного результату. Анексія Криму і війна на Донбасі остаточно переконали більшість українців, що Росія - це ворог, а не "братська країна". Проросійські політики втратили підтримку виборців, проросійські медіа опинилися під санкціями, російський бізнес був витіснений з України.
Російські спецслужби зробили кілька критичних помилок. По-перше, вони переоцінили силу "радянської ностальгії" в українському суспільстві. По-друге, недооцінили українську національну ідентичність. По-третє, занадто покладалися на корупцію як інструмент впливу, не враховуючи, що корумповані політики ненадійні і можуть легко змінити сторону.
Найбільшою помилкою стала ставка на швидку капітуляцію України в разі прямої агресії. Російське керівництво вірило донесенням своїх агентів про те, що українська армія нездатна чинити опір, а народ не буде захищати "нелегітимну" владу. Реальність виявилася зовсім іншою - і це стало найкращим доказом того, що російська агентура, попри всі свої успіхи, так і не змогла підкорити Україну.
