Змиваючи ще майже теплу кров з моїх рук в холодній, каламутній воді у відрі, яке я запримітила в кутку кімнати. Не знаю, що в цій воді було, але воно противно пахло, так само, як запах в кімнаті. Витерши руки сірою ганчіркою, я скоса позираю через плече на мертвий труп, який лежав посередині кімнати на мармуровій підлозі. Світло від смолоскипа падало на темну-багряну калюжу крові, яка вже встигла повільно розтектися навколо трупа.
Мертве тіло поволі вже видавало неприємний запах, від чого повітря в приміщенні відчутно пахло гнилизною, і набувати нестерпного огидного смороду. Я старалася втриматися від нападу нудоти.
Тепер, коли з вбивством покінчено, я змогла видихнути і бути спокійною, що Урсус Жольд буде цілком задоволений моєю роботою.
– Не смій схибити, Ґрейвун, – глухим голос сказав тоді Урсус, стоячи спиною до мене, роздивляючись із вікна вид на місто, на якого падали передвечірні сутінки. – Це вбивство є – надзвичайно важливим. Він не має вижити.
Я накінець можу детальніше роздивитися кімнату, в якій перебуваю. Як тільки я перетнула поріг будинку, і зайшла всередину, я помітила, що підлога коридору не з якоїсь там деревини, як у більшості будинків, а з справжнього срібла, яке ледь-ледь виблискувало. Я могла навіть в ньому розгледіти розмите відображення свого силуету. Все свідчило про багатство і велич маєтку, в якому цей чоловік тут жив. Не кожен в Табелі міг проживати в таких розкошах. У вітальні, де я зараз була, стояв гігантський шкіряний диван, а поруч з ним столик, на якому була пляшка вина з одним келихом. З іншої сторони кімнати розташовувалася полиці, на яких стояли різні антикварні шкатулки, багато книг і стоси пергаменту, а зверху висіла невелика картина спокійного моря. З однієї сторони стіни були величезні вікна, розміром з мене. На благо штори були закриті.
Вся ця краса просто не вписувалася до мертвої людини під моїми ногами.
Перед тим, як приступити до виконання наступного мені ненависного етапу свого завдання, я підійшла до прочинених дверей, і увійшла в сусідню напівтемну кімнату, яку освітлювали кілька смолоскипів з різних боків кімнати. В самому центрі стояв великий дубовий стіл, де на мою думку, могло б розмістити чоловік з десять. Підійшовши ближче я подумала, що він слугував точно не для проведення трапез. Це було видно по тому, як на поверхні стола були розгорнуті десятки стосів паперу. Серед цього всього мій погляд впав на розгорнуту карту Онірії.
На мапі були безліч червоних точок, які були прикріплені до назви міст, портів та безлічі інших місць по всьому континенту Онірії. Чоловіка, якого я вбила був капітаном одного корабля. Думаю він виводив на карті ці позначки, в тих місцях, де він вже встиг побувати, коли бродив морями. Їх було настільки багато, що я здивувалася, як в теперішніх умовах він зміг їх відвідати? Занадто ж наш світ став – небезпечний.
Біля карти стояла невеличка статуетка Богині Вінтер. Вона була зроблена з чистого кришталю. Старша жінка тримала в руці меч, і рішучістю та з ворожим поглядом дивилася перед собою.
Краєм ока я прочитала на одному із листів, про місто Ноші, яке було розташоване в королівстві Нокіндське. Я подивилася на карту Онірії. Там була червона точка. Значить він там вже встиг побувати. Взявши кілька інших листів, де на них так само були написані інші міста. В кожному з них було написано їхні особливості, звичаї та таємниці. Деякі із тих міст були жирним шрифтом обведені. Їх було настільки багато, що розбігалися очі. Гадаю цей чоловік найближчим часом хотів відправитися до них.
Йому взагалі не було страшно це робити? Навіщо ризикувати життям, весь час подорожуючи, замість того, аби сидіти в безпечному місці?
Я поклала листи на стіл, і окинула поглядом кімнату. З іншого боку стіни розташовувалися широченні полиці, які простягалися від одного кінця стіни до іншого. На них були безліч книжок. Від товстих томів до маленьких книжечок. Пергаментів і сувоїв. Підійшовши ближче було ясно, що книги вже давно покрилися товстим шаром пилюки. Простягнувши руку, і взявши одну з них, погортавши я нічого не зрозуміла з того, що було написано, так як мовою, якою була написана ця книга була не афідською, а якоюсь іншою мовою.
Закривши книгу, я уважно поглянула на обкладинку. Вона була майже повністю чорною, якщо не зважати, що посередині був ледь помітний білий надпис з тією самою незрозумілою мовою.
Поклавши її на місце, я взяла іншу. Розгорнувши в ній писалося про міста, як відомі та маловідомі. Я хмикнула, згорнувши різко книгу. Цей чоловік явно був помішений на дослідженнях всіх міст в Онірії. Поставивши на місце книгу, я запримітила, що на верхній полиці була статуетка Бога Вінд. Але цього разу статуетка була оздоблена з темного дерева. Ставши на носочки, аби дотягнутися до неї, акуратно взявши її, виявила, що вона також пропадала під слоєм пилюки.
– Ці Боги вже давно позабуті світом, – одного разу сказала моя бабця Аґалія. – Чи колись вони справді існували? – запитала я.
Бабця дивлячись на мене сумно посміхнулася.
– Тільки не тут. Це всього лиш вигадки людської уяви, тут в Афідії.
Поставивши статуетку на місце, я пройшлася вздовж книжкових полиць, коли попереду в напівтемряві, зауважила значну більшу в розмірах майже на половин стіни мапу Онірії, аніж та, яка була на столі. Ставши навпроти карти, на ній я побачила чіткі кордони всіх шістьох королівств. В тому числі і нашого. Королівства Афідії.
Мій погляд зупинився на лівому нижньому куті карти, де була одна чорна пляма, яка затуляла майже третину карти. Пусте місце, на якому мало б бути ще одне королівство.
Але його існування припинилося майже одинадцять років тому.
Я безвільно розглядала карту, і стиснула кулаки. Як я довго не відтягувала час, я не можу цього робити й надалі. Я ненавиділа подальшу частину своєї роботи, коли діло доходило до замітання своїх слідів. Закривши очі, і через ніс на повні груди вдихнувши й видихнувши, я змусила себе думати про краплю чогось хорошого.
Чорт. Тут в біса немає, і ніколи не було, і не буде нічого хорошого, – сказав мій внутрішній голос, – те, що ти робиш це – гидко й низько.
Взявши волю в кулак, я відвернулася від карти, столу та книжок, які я як змусила себе думати можуть якимось дивом зацікавити мене, і відволікти мене. Хоча я й чудово знала, що це була чергова самообмана до самої себе і ніщо інше. Я просто не хотіла робити те, що потрібно було зробити дальше з людиною, яку вбила.
Повернувшись назад в кімнату, я старалась не звертати на запах, який став ще нестерпнішим.
До того, як я мала вбити цього чоловіка, я детально вивчила план цього будинку, і знала де, що знаходилося. Ніяка більше кімната мене не цікавила, окрім однієї – підвалу, який знаходився сходами нижче.
Позираючи на свій наручний годинник на зап'ясті, подумки зазначаю, що в мене залишається приблизно п'ятнадцять хвилин, перш ніж зникнути звідси. Можливо й менше. Френк Волтон може просто не захоче чекати мене, коли побачить, що мене немає на місці й мені доведеться йти пішки. А перспектива знову йти самій через половину міста вночі не сильно вабила.
Кидаю похмурий погляд на труп чоловіка. Його було звати Брейвеном Хері. Перед тим, як приступити до виконання місії, я прочитала його особисті дані, які мені передав Урсус для більшого ознайомлення зі своєю майбутньою жертвою для кращого вистеження й чудово продуманого плану його вбивства. Я вичитала дещо цікаве про такого собі Брейвена Хері.
На перший погляд Брейвен Хері був нічим не примітним молодим чоловіком, на років двадцять вісім, не більше з худорлявою тілобудовою, але видимі м’язи на тілі говорили, що він привик до важкої робити. Високий на зріст, світло-коричневим волоссям та засмаглою шкірою. Він реалізував себе в морській сфері, будучи капітаном з одного з судин на ім'я «Ґранґвій». Він подорожував по всіх королівствах, перевозив і доставляв різноманітні предмети з різних куточків світу сюди в Табелу: зброю, одяг, їжу, коштовності та цінні предмети, які коштували чималих статків. Все що хочеш, що могло знадобитися людям. Таким чином він продавав товар, і отримував за це великі гроші. Я бачила Брейвена кілька раз в тронній залі, як пошану до короля, він віддавав йому дорогоцінні коштовності, дивні предмети, які я бачила вперше.
Але підпільним ділом, яким таємно займався Брейвен була – наркоторгівля. Чоловік продавав протизаконні і небезпечні предмети на чорному ринку. Король знав про це, і
завжди приховував Брейвенові діяння від небезінтересних очей. Ті хто наважувався сували свого носа куди не слід король карав. Вбивство було першочерговим і перевіреним часом способом, щоб позбутися зівак. Це тривало щонайменше п’ять років. А натомість Хері повинен був віддавати половину зароблених грошей, які він отримав на ринку королю.
Але з недавніх пір все змінилося.
З незрозумілих причин король наказав вбити Брейвена Хері, і попросив це нас. Точніше ми мали підпорядковуватися любому наказу нашого короля. Ми були його Тінню. Особистою охороною короля, яка виконувала всі його накази. Без винятку. Його вірна людина Урсус Жольд, голова Тінів доручив мені взятися за цю справу.
З кожним кроком до трупа мене накривало сильнішою хвилею нудоти. Нависнувши над його блідим обличчям, мій погляд впав на його очі, в яких була лише одна – пустота.
Взявши обома руками нерухоме тіло за пахви, я з неабиякою силою потягнула його в сторону підвалу. На обличчі поступив піт. На вигляд хлопець здавався легшим, але він важив добряче, що довелося піднапрягтися, щоб відтащити його тушу. Хотілося чим по швидше здихатися від нього, кинувши у велику підземну піч, яка обігрівала цей двоповерховий кам'яний будинок. Від самої цієї думки мені скрутило живіт, і немає різниці скільки разів я це робила, мені просто не по собі повторювати це раз у раз.
Однією рукою відчинила двері, а іншою підтримувала тіло. Впереді виднілися кілька сходинок, які ввели вниз, і зникали за густою пеленою темноти, туди куди не потрапляло світло смолоскипа. Я не збиралася витрачати зайву енергію, і волочити тіло на своїй спині, тож…
Недбало кинувши обмякле тіло перед собою й без лишніх роздумів просто пхнула тіло ногою падати по кам'яних сходах вниз. В мертвій тиші тіло Брейвена тихим принчмакнутим звуком покотилося по сходах, зникаючи в темряві, і за кілька секунд глухо гепнулося внизу.
Знявши зі стіни смолоскип, почала спускатися вниз. Невеличка хмара пилюки здійнялася по сходах, і поміж тим побачила малі червоні плями від крові.
В підвалі було досить прохолодно і сиро, і по моїй шкірі пробігся холодок. І якби не тускле світло від смолоскипа, було таке враження, наче тут панує всепоглинаюча порожнеча.
Світло від смолоскипа впало над чоловічим трупом. Його одна нога вигнулася під не рівним кутом, а обличчя стало ще мертвеніше, і забилося до такої степені, що воно почало кровити.
Злегка наклонившись, беручи за комірець його туніки, просякнутою лепкою кров’ю, я потягнула його в сторону до ледь сяючого промінчика світла в дальньому кінці підвалу. Підходячи блище стало чутно потріскування дров у великій кам'яній пічці.
“Ось і все, зараз все закінчиться”, – в своїх думках заспокійливо я прошепотіла сама до себе. Після цього я зможу накінець-то покинути це гниле місце. Це остання частина моєї місії.
Зачепивши смолоскип на стіну, я обережно відкриваю дверцята пічки, щоб не обпектися, так як вони були достатньо гарячими, і відсуваю їх по сторонах, достатньо широко, наскільки це було можливо. Густий, темний дим одразу дмухнув прямо мені в обличчя. Вільною рукою, я старалася прикритися від диму, а другою вчепившись за одежину, скривилася від огиди, коли під нігтями відчувала холодну шкіру. Наступної миті з всією силою підняла тіло й закинула всередину. Швидко закривши дверцята, перед тим, як за секунду вогонь здійнявся на мене, а тіло мало не вивалилося назад.
Стряхую з себе пил та встаю. Мої легені не могли вже дихати цим повітрям, який став ще жахливішим. Деякий час я просто дивилася на піч, де спалювалося тіло. Чоловік був доволі молодий, і досить красивий. Він міг, ще багато чого побачити й зробити за своє життя. Але вочевидь доля приготувала для нього іншу участь.
Його тіло ніхто, і ніколи не знайде. Воно згорить швидше, а кості перетворяться на попіл, який перемішається з частинками золи від спалених раніше дров. Занадто пізно хтось додумається шукати його саме тут. За весь час, який я спостерігала за цим чоловіком я бачила, що він завжди був сам, тож не думаю, що він з кимось жив. За ним ніхто не буде переживати.
Мені повезло. Брейвен Хері майже не захищався. Він навіть не помітив, що до нього із-за спини підкралася холоднокровна вбивця з кинджалом в руці. Думаю його необачність була через його знервованість, коли він прийшов до оселі. Саме вона не дала йому змогу вчасно помітити небезпеку, яка затаїлася в його домі. Не знаю причини чому він був такий неспокійний, але це тільки зіграло мені на руку. Коли чоловік виявив, що хтось ще є в цьому будинку крім нього – було занадто пізно.
Брейвен обернувся в той момент, коли я хотіла нанести кинджалом прямо йому в голову. Віддам йому належне, він спромігся в останню секунду відскочити, але чоловік явно був не готовий до бійки.
Коли він подивився на мене, його жовті очі широко розплющилися від пізнання. – Ти, – збентежено, і розгублено промовив він.
Блискавично швидко, щоб не створити зайвого шуму я накинулася на нього, використавши свою спритність, і на цей раз добре націлилася кинджалом. Гостре лезо проткнуло йому серце, тим сами подарувавши йому швидку загибель. Останні слова, які він прошепотів за мить до своєї загибелі були:
– Вони знали.
В останні секунди його життя, очі в чоловіка були наповнені не страхом і відчаєм, а не зрозумілим для мене глибоким смутком, і ще чимось, що я не встигла розгледіти, коли
тіло впало додолу. Його реакція мене здивувала. Зазвичай мої жертви так не поводилися.
Ці слова нічого не могли мені сказати чи пояснити. Можливо він дізнався, що корона прийшла за ним, і тоді це пояснювалася Брейвонова реакція.
Я поглядую ще раз на годинник. Десь, як раз має під'їхати карета, яка забере мене звідси.
Останній раз кидаю погляд на піч, перед тим, як піднятися наверх.
Але прямуючи до дверей задумуюсь, чи варто було перед тим, як вбити – спочатку розпитати, як саме він переступив королю Афідії дорогу, аж тоді закінчити його страждання?
Уви було вже занадто пізно.
Але в голові крутилася думка. Чому ж король захотів його вбити? Що могло статися між ними обома?
Захлопнувши за собою ледь чутно важкі дубові двері, я вийшла на двір. Оглядаюся по темній вулиці. Нікого немає. Зараз ніч, і все місто спить. Я заздрила тим людям, які в такий час, ще солодко сплять в своїх ліжечках, і милуються своїми снами. В той час, як я вбиваю майже кожної ночі, виконуючи місії, які потрібно зробити безпомилково до настання ранішнього світанку. В жодному випадку не можна було промахнутися. Якщо ж промахнуся, що ж, наслідки настануть неодмінно. Корона не пробачає жалюгідних невдач.
Спершись об холодну кам'яну стіну будинку, я шумом важко видихаю, від чого в повітрі утворюється маленьке хмарка білого диму. Хоч зараз осінь, по відчуттях, що зима уже прийшла. Де-не-де з'явилася біла імла, яка покрила фасади будинків і тротуарів. Тілом пробіглися мурашки від несподіваного холодного вітру. Хоча я одяглася, як я думала тепло, утеплені штани й накинувши на себе чорну шкіряну куртку, а поверх неї темний плащ з капюшоном, але вони не сильно то й допомагали. Сидіти на одному місці було холодно.
Щоб якось скоротити час в очікуванні, і відтіснити спогади про недавня вбивство, я задираю голову вверх, і дивлюся на самотній яскравий місяць. Сьогоднішня ніч була беззоряна.
Я здригнулася, коли несподівано мене привернув звук шурхотіння чогось зверху. Я миттю подивилася туди.
Мій погляд впав на високе дерево, де з самого верху на гілці сидів сокіл. Білий сокіл. Мене здивував його розмір. Він був доволі великих розмірів.
Зрозумівши, що це всього на всього якийсь птах, я відчула глибоке полегшення.
– Ти мене налякав, – пошепки відказала я.
Сокіл продовжував сидіти непорушно, а гілка досі легенько похитувалася під його вагою.
Я рідко зустрічала тварин в Табелі, так як через велике скупчення людей у місті тварини були витіснені зі свого природного середовища. Поміж провулків, я часто бачила щурів, або бродячих псів чи котів, які шастали по вулицях. Але бачити тут здоровенного білого сокола було доволі дивна річ. Ніколи не думала, що вони тут могли водитися. Я знала, що в Королівстві Афідії водяться такі великі птахи, але щоб такі.
Я відвернула від нього погляд. Але мурашки пройшлися по шкірі. Мене огорнуло тривожне відчуття, нібито цей білий сокіл за мною пильно спостерігає.
Вдихнувши і вибухнувша я заставила себе заспокоїтися. Це ж просто напросто птах, Кіра. А причина в моєму неспокої була недосипання, так як я вже досить тривалий час не висипалася, як слід, і від того мені почали привиджуватися всякі нісенітниці.
Як тільки прийшла думка про сон, як мені миттєво захотілося заспати прямо на холодній підлозі, і не думати ні про що інше.
Час від часу позираю на свій годинник, і озираючись по сторонах з думкою, яка крутиться в мої голові.
«Ну де ж ти, Волтоне? Скільки часу я буду відморожувати свою дупу?»
Але, як тільки я встигаю про це подумати, як в цей самий момент я почула тихі звуки, які з кожною секундою ставали все гучнішими. А тоді з темного провулку виїхала темний силует карети, яку віз кінь. Вона зупинилися прямо біля того місця в кількох метрів, де сиділа я.
Карета була оздоблена доволі скромно, ніякого пафосу. Звичайнісінька, проста невеличка карета, якою мене часто забирали після виконання завдання.
Тишина повисла на деякий час. Ніхто не виходив, і ніхто нічого не говорив. Піднявшись я почала спускатися сходами, і направила свій погляд на дерево. Але на моє здивування на вершині дерева більше не було того білого сокола. Лише гілка, яка не помітно колихалася. Я навіть не почула, як він полетів.
Я обернулася й продовжувала йти недовірливо зиркаючи в сторону вершника. Це був той самий чоловік, який забирав мене кожного разу, але маска ворона на ньому не давала сказати хто саме це був. Я багатьох не знала людей, які працювали в Тіні. Але скажу направду мені було байдуже до них. Мені видавали гроші за це, і це було єдиним чим я цікавилася.
Не встигла я дійти до карети, як з того самого провулку, де кілька хвилин тому виїхала моя карета, донісся тихий гуркіт, а за кілька секунд по напівтемній вулиці звідтам виїхала інша карета, яка стрімко наближалася в нашу сторону.
Я заклякла на місці, як тільки побачила її.
«Зазвичай за мною приїжджала тільки одна карета, забираючи мені після чергової місії. Чого це раптом приїхало аж дві?»
Друга карета зупинилася навпроти першої.
Стоячи в ступорі, я не знала чого мені зараз потрібно очікувати. Я стурбовано кидала погляд то на одну, то на іншу карету.
В один момент дверцята з першої карети відкрилися, і звідти я змогла розгледіти темну фігуру, яка сиділа всередині.
- Чого ти там застигла, Ґрейвун? Піднімайся, – відстороненим голосом пробурмотів, Френк Волтон.
Не зронивши, ані пари з вуст, залізаю всередину з беземоційним виразом обличчя, закривши за собою двері та сідаю.
А в цю саму мить, коли я підіймалася всередину, Френк пошепки щось невиразно перемовлявся з вершником у воронячій масці, а той в свою чергу, так само пошепки сказав до візника сусідньої карети. Це відбулося в той момент, коли я заходила, тож я не встигла почути жодного слова про, що конкретне вони говорили.
Я чекала, коли ми поїдемо, але ми не зрушували з місця, наче когось чи чогось чекаючи. Я не сміла питати чому.
Я була занадто змучиною, щоб дослухатися до їхніх перешіптувань, я просто хотіла поспати після цієї важкої ночі. Я лишень обвела поглядом карету, яка була навпроти нашої. Вона була більша, і більш вишікуваніша, ніж наша. З вигляду вона була дорогою, оздоблена з темного дерева з красиво медово-золотистими візерунками.
Місячне світло падало всередину, де я могла помітити дві фігури. Одна чоловіча, друга жіноча. Через погане освітлення було не зрозуміло хто саме це був. Чоловік сидів в розслабленій позі, а його обличчя приховувалося в темноті. Але я змогла чуть ліпше роздивитися жінку. Але це скоріше була молода дівчина. Її голова була опущена. Одягнена була в бежеве-молочне плаття. Але чи то через відстань, воно видалося мені брудним і подертим. Її довге темне волосся закривало її обличчя, і я не могла добре роздивитися, які саме емоції відображалися на ньому. Лише мельком помічаю, що вона непомітно, але ледь тряслася. Вона, наче відчула мій погляд на собі й трохи похилила голову назад, сховавшись в мороці.
Її присутність геть не вписувалася в це місце, де знаходилися вбивці.
Але якщо вона з ними мені в жодному разі нема чого пхати свого носа, туди куди не слід. Наступна репліка підтвердила мою здогадку.
– Вони вас чекають, їдьте, – сказав Френк, але на цей раз вже голосніше.
Сусідній вершник лише коротко кивнув у відповідь, і за мить зрушив з місця, зникнувши серед глухої ночі за найближчим провулком. Але саме в цей момент, коли вони виїжджали, я побачила на коротку мить лице незнайомця. Але точніше його очі. Це тривало буквально долю секунди, але мені здалося, нібито його очі зблиснули в місячному світлі.
Ні. Я похитала головою. Я вже починаю, щось собі вигадувати. Мені просто потрібен сон, щоб вгамувати свої надреальні фантазії.
Не говорячи більше нічого ми поїхали з місця, прямуючи до нашого укриття. Я занадто змучена, всіма цими подіями за весь день, щоб проаналізувати цю химерну ситуацію.
За горизонтом показалося ранкове сонце, яке починало підніматися все вище й вище. Перші маленькі промені сонця неспішно падали на ще заспане місто, яке вот-вот почне прокидатися.
Кидаю ледь помітний погляд на Френка. Коричневі штани, і порвана сірувата куртка, на якій було видно ледь помітні бризки крові. Френк дивився перед собою, і читав газету, а на обличчі читався кам'яний вираз обличчя, який я так часто бачила. По напруженній поставі навіть в темноті розумію, що в нього, як і в мене ніч видалась зовсім не спокійною. Він зморений так само, як я. Цікаво кого доручив вбити Урсус Френку? Але запитуватися не стану. Раптом його обличчя скривилося нотками неприхованої зневаги.
– Що таке? – сухо запитати я, без усякої зацікавленості. У відповідь отримала зневажливий погляд. Але я не відвела, і витримала його роздратований погляд.
– Нічого такого, що могло стати ще гіршим, – невдоволено пробурмотів той, знову втупившись в газету. – Повстанці ширять чергові дурні чутки, що юканійці хочуть здійснити революцію.
Нічого нового, подумала я. Повстанці весь час про це говорять, але нічого з того не відбувалося, тому що це – неможливо. Всі в Онірії знали, що всі юканійці вже давно загинули.
Френк, як і я не вірили в ці чутки. Гадаю повстанцям було вигідно розпускати неправдиві слухи, щоб навести на людей жах, який в наш час і так було предостатньо.
Решту дорогу ми їдемо в цілковитій тиші. Френк відклав газету, і задимлено дивився у вікно. Через півгодини, ми вже приїхали на знайому мені вулицю, де знаходилося наше сховище. З вікна вигулькнула трьох поверхова кам’яна будівля, поміж інших похожих будинків. Карета зупинилася.
Мене завжди відлякував цей жахливий, потріпаний будинок, так само, як і цей кримінальний район куди ми приїхали. В моїй пам'яті у ньому не було нічого хорошого. Кам'яні стіни з коричневої цегли вже давно обсипалися, а вікна за якими неможливо нічого було глянути були затемнені, щоб знадвору не було видно, що діється всередині.
Вийшовши з карети ми з Френком направилися до вхідних дверей. Відчинивши їх, як в ніс одразу вдарило важке повітря, в якому панував запах тортур, знущань та смерті. Місце – з якого звідки не поверталися. Зазвичай ми приносили сюди людей, які підозрювалися в повстанських діях проти короля, або тих, хто на думку короля провокував слухи про юканійців.
Минувши невелику прихожу, а за тим проходячи по тісному коридору з сіро-бетонних стін та підлоги й пройшовши ще трохи, як коридор розходився на дві різні сторони. Я пішла ліворуч, там, де знаходилася моя кімната, в дальньому кінці коридору. В протилежний бік пішов Френк. Не промовивши ні слова, ми розійшлися по різних сторонах.
Увійшовши в свою кімнату, я зачинила зі скрипом двері. Моя кімната була скромною. Невеличка шафа, столик з дзеркалом, одне малесеньке ліжко, а над ним маленьке віконце, через, яке я любила милуватися зорями, коли наставала ніч.
Не задумуючись падаю на ліжко. Тільки зараз, коли я лягла, розумію, що я дуже втомилася. Як я довго чекала цей момент, щоб відпочити.
Крізь порвану фіранку в моє вікно потрапили перші сонячні промені. Але перш ніж заснути, мені пригадалася ця дивна сцена, яка сьогодні сталася. Ця дівчина в кареті.
Вона була налякана чи мені це просто здалося?
І очі чоловіка, які неприродньо засвітилися. Чи це була просто гра світла?
Не встигаю над цим добре замислитися, як темрява обіймає мене, неначе запрошуючи мене до себе, і я з радістю провалююся в її міцні обійми.
І я цьому рада.
