Міфічні істоти і, що вам потрібно про них знати
Ранок видався справді сонячним. Яскраві промені пробивалися крізь різнокольорове скло, розмальовуючи кімнату всіма барвами райдуги, роблячи початок дня приємнішим.
За дверима панувала тиша, що здавалася Друїссі неприродною. Ніколи раніше мати не була настільки мовчазною, і це її бентежило. Здавалося, що цей будинок впливає не лише на неї.
Зробивши зарядку, вона пішла приймати гарячу ванну. Дівчина не розуміла, звідки на її тілі взялося стільки бруду і чому у волоссі заплуталося листя. Вийшовши з ванної, Ру ще раз поглянула на свою ненависну кімнату. Зранку вона була справжнім витвором мистецтва. Можливо, напередодні вона погарячкувала, вважаючи цей будинок таким жахливим?
Мабуть, так і було. Вчора вона просто перебільшила й цим тільки засмутила матір. Тому, хутко перевдягнувшись і обтрусивши вологі руді кучері, Ру побігла скрипучими сходами вниз, сподіваючись знайти маму.
Але ні в кухні, ні в спальні, ні навіть у гостьовій її не було.
Кішка теж кудись поділася.
Не замислюючись про взуття, дівчина босоніж вибігла на ґанок. Проминувши сходи, вона ступила на вкриту ранковою росою траву. Її трохи пощипало в стопах і щиколотках, але сильного дискомфорту це не викликало. Наразі важливішим було знайти маму.
— Мам, — покликала дівчина, але у відповідь не почула нічого.
Поглянувши вперед, вона побачила те саме дерево, біля якого минулої ночі відбулося стільки дивного.
Вона знову покликала матір, зробивши кілька кроків уперед, але знову отримала лише мовчання у відповідь.
— Мелоді Рос, це більше не смішно! На правах моєї мами відгукнися! Або хоча б кліпни, щоб я знала, що з тобою щось не так!
Звісно, її кліпання нічого б не дало, але дівчина сподівалася, що цей невдалий жарт хоча б трохи розвіє гнітючу тишу.
Раптом за будинком щось упало.
Навіть не роздумуючи, Ру кинулася туди, по дорозі прихопивши лопату, яка з невідомих причин валялася просто посеред двору.
Але це була лише її мати.
Вона поралася в саду, по коліна в багнюці, у змінному одязі, але цілком жива й здорова.
— Боже, мамо! Ти взагалі знаєш, як мене налякала? Я вже не знала, що й думати! Я тебе шукала хвилин десять точно!
Вона повернулася, усміхаючись, і витягла навушники з вух.
— Вибач, Ру. Через ці навушники я взагалі нічого не чую, але вони допомагають мені зосередитися на роботі.
Вона провела рукою, вкритою садовою рукавичкою, по чолу й окинула поглядом безлад навколо себе. Вся в землі, вона виглядала по-домашньому. Їй навіть личив цей хаос.
Відкинувши садовий інвентар, мати підійшла до доньки.
— Ти щось хотіла, мила?
Її питання вивело Ру з задумливості. Вона навіть забула, навіщо шукала маму.
— Я хотіла вибачитися… Мені справді шкода за все, що я сказала тобі вчора. Насправді цей дім не такий вже й поганий. А дерево… воно чарівне, особливо вночі. А ще… я бачила чорного оленя.
Після цих слів мати ледь помітно сіпнулася.
— Оленя? — перепитала вона. — Коли ти встигла його побачити? Ти ж майже весь день була в кімнаті.
Ру намагалася сформулювати відповідь так, щоб мати не запідозрила, що вона чула її нічну розмову з незнайомцем.
— Я побачила світло у вікні, вийшла на двір… А там були світляки, біля дерева. А он там, — вона показала рукою у потрібну сторону, — я побачила оленя. Він стояв за тим струмочком. Великий, красивий, чорний… Ніколи таких не зустрічала.
Мати на мить застигла, її обличчя змінилося, в очах з’явився вираз збентеження. Але майже одразу вона знову усміхнулася.
— Я дуже рада, що тобі тут хоча б трохи подобається, — сказала вона. — І тобі нема за що вибачатися. Я все розумію. Для нас обох це щось нове, і нам доведеться до цього звикнути.
Коли Ру вже збиралася йти до будинку, її окликнула мати:
— Ру, люба… А що ти робила на вулиці о шостій ранку? Я тебе гукала, але ти не відреагувала.
У голові дівчини спалахнули спогади про нічний голос і дивні квіти смерті, що постійно з’являлися на її шляху.
Опустивши погляд, вона втупилася в одну з таких рослин. Вона й гадки не мала, що сказати матері.
Пробурмотівши щось про те, що просто вийшла подихати свіжим повітрям, вона швидко рушила до будинку.
Через кілька годин вони закінчили роботу в саду.
Мати тактовно мовчала, уникаючи повернення до останніх моментів їхньої розмови.
Поки вона спокійно розсаджувала півонії та нарциси, Ру сиділа, втупившись в одну точку, не знаючи, з чого почати. Але, помітивши пакетик із знайомими квітами, потягнулася до нього.
Не встигла вона навіть торкнутися його, як мати різко вдарила її по руці.
— Не треба тут більше цих квітів, — її голос був твердим, а погляд сталевим. — Вони приносять нещастя. Поклади їх і краще полий овочі.
Вручивши Ру лійку, вона розвернулася, ніби ставлячи крапку в розмові.
Більше вони до цієї теми не поверталися.
Лише коли робота добігла кінця, між ними знову зав’язалася розмова, і, зморені та брудні, вони повернулися в будинок.
Після обіду Друїсса вирішила почитати, тому, не гаючи часу, зібрала всі необхідні речі й вибігла на вулицю. Попередивши маму та почувши схвальну відповідь, вона вигулькнула на сходи й швидко подолала відстань між будинком і вже знайомим їй деревом.
Розклавши ковдру, вона вмостилася й розгорнула недочитану книжку. Вона їй справді подобалася. Сьогодні був запланований останній розділ, який розповідав про німф. Друїсса знала про них небагато, тому їй хотілося якнайшвидше дізнатися, що ж насправді приховують ці прекрасні істоти.
Відкривши на потрібній сторінці, вона почала читати:
«Німфи – дочки природи»
Німфи – це магічні істоти, нерозривно пов’язані з природою. Вони не боги, але й не прості смертні. Їхнє життя тече разом із життям лісів, річок, гір чи вітрів, які вони охороняють. Вважається, що німфи не народжуються і не помирають, а виникають разом із самою природою, стаючи її втіленням.
Зовні німфи схожі на людей, але їхня краса неземна. Вони високі та стрункі, їхні риси ніжні, а рухи плавні, немов вітерець серед трав. Волосся нагадує переливи сонячного світла або ж хвилі озерної гладі, а очі — глибокі, як лісові тіні чи безкрайній небосхил.
Німфи уникають людей, але іноді їх можна побачити у світлі місяця, коли вони танцюють серед трав чи купаються у лісових озерах. Ті, хто здобуває їхню прихильність, отримують дари природи, а ті, хто намагається їм нашкодити, можуть стати жертвою магії, що ховається у самій сутності цих створінь....
Закінчивши останні сторінки, Друїсса була справді здивована: виходить, німфи належали до помірно добрих міфічних істот.
Діставши з сумки блокнот, зробила кілька записів. Вона ніколи не думала, що ці знання можуть стати їй у пригоді, але чому б і ні.
Повз неї пробігла Нейріс, потерлася об ногу, привертаючи до себе увагу. Глянувши на кішку, Друїсса помітила, що та знову прямувала в бік лісу, постійно озираючись, наче чекала, що дівчина піде за нею.
Не змушуючи кішку чекати, дівчина рушила слідом. Якщо кішка вперто прагнула туди потрапити, отже, їй було що показати.
Не встигла вона зробити й кілька кроків, як знову почула шепіт. З кожним кроком він ставав дедалі гучнішим. Кішка не зупинялася, а Друїсса не могла її залишити, тому йшла слідом, крок за кроком.
Діставшись підніжжя лісу, вона вже не могла нормально стояти на ногах — у голові перепліталися тисячі голосів. Глянувши на свою компаньйонку, вона раптом втратила змогу чітко її розгледіти через нестерпне запаморочення.
У якийсь момент їй навіть здалося, що Нейріс заговорила:
— Йди, дитино, — голос лунав у її свідомості, — так більше не може продовжуватися.
Десь у далечині пролунав мамин крик. Друїсса хотіла обернутися, але щось не давало їй цього зробити.
Зробивши останній крок у бік лісу, вона зникла в темряві.
Неквапливо Нейріс повернулася назад до дерева, де її вже чекала Мелоді. Мати Друїсси продовжувала кричати на кішку, а по її щоках знову текли гіркі сльози.
— Навіщо ти це зробила? — кричала жінка. — Я привезла її сюди не для цього!
Не звертаючи уваги на розпачливі вигуки, кішка потерлася об її ноги, а потім скрутилася маленьким клубочком на тому місці, де не так давно сиділа Друїсса.
Дівчинки більше не було в цьому світі.
Від неї залишилася лише книжка, на обкладинці якої золотавим тисненням було викарбувано «Міфічні істоти і, що вам потрібно про них знати»
