Це було в шинку “Щасливий Гобіт”. Сонце заливало кімнату пестливими теплими променями сонця, а гамір за дверима ставав ще гучнішим з кожною хвилиною. Місто прокидалося. Треноване тіло Тарена Шепота розтягувалися у лінивих потягуськах, суглоби потріскували, легені наповнювалися повітрям, яке сповнювалося всіма барвами авантюристського промислу. Підводячись напіворк сів на ліжку - голова і розум ще додивлялися сон, а очі вже бачили стіни кімнати. Це вже довгий час пройшов з моменту покидання Тареном його рідного дому.
"Культ... Стихії... Тьху" - подумав встаючи з ліжка і вдягаючи на себе свої темні шкіряні лати, зброю, затягуючи всі ремінці тугіше. По звичці перевірив хто ходить за вікном стоячи боком біля вікна вдивляючись чи нічого непримітного не з'явиться на вулицях Вестбріджу, але такого не з'явилося. Це лиш могло означати одне - це точно не як у дома, де могло з будь-якого закутка у будь-який момент відбуватися вбивство прямо під вікном: над якимось злодієм відбувався самосуд, причиною якого було викриття себе при спробі крадіжки.
Залишився ще один штрих і можна виходити: легка і одночасно міцна темна тканина, яка завжди мала прикривати йому все лице нижче переносив - це хустина зроблена зі специфічної матерії вкрадена одного разу від одного мерзотника Трорна, який, як виявилося, розказував дуже спотворену історію дитинства Тарена клявшись, що він тільки те і робив що і допомагав його батькам, а вони навіть палець об палець не вдарили щоби йому допомогти і додавав ще дуже ганебних вчинків матері і батька. Ціною була його гнила душа покинувши тіло від точного удару кинджалу в груди. "І нехай спочиває та потвора".
Полишивши кімнату балансуючи на ще не розімятих ногах, з рюкзаком і арбалетом Тарен почапав коридорчиками спочатку до криниці на іншому виході з таверни щоби змити сон ранішньою крижаною водою, а далі зайшов у зал таверни, де шукав собі місце щоби примоститися для поглинання їжі перед важкою і цікавою подорожжю до гір Мечів. Знайшовши собі місце напіворк пройдисвіт примостив свій зад на лавицю за пустим столом.
Підняв руку щоби привернути увагу до себе, почув як груда металевих обладунків почала скрипіти і звук тупання почав наростати, що означало, що скоро буде поглинати їжу. Груда обладунків підійшла і своїм потойбічним голосом з ехом пролунала без емоційна фраза "Чого бажаєте?". Це не дивувало ані трохи, це не перша, і мабуть, не остання зустріч.
- Хочу їсти, - відрізав коротко Тарен, я його живіть грізно квакнув. Видимо вже також проснувся і не хотів залишатися зовсім безслівним.
Обладунок нічого не відповів - мовчки затупцяв на місці для повороту на 180 і тим же самим тупотом провів своє досить не мале бляшане тіло за барну стійку прямо у двері за шинквасом. Корчмар Далін ліниво окинув оком зал, крутнувся на одній нозі й заховався за своїми дверима.
“Щасливий Гобіт” має досить пристойні розміри - 12 столів розміщені дуже геометрично правильно: по 4 столи під протилежними стінами та ще 4 між ними стоячи перпендикулярно до шинквасу та вхідних дверей. Зліва від барної стійки сходи на другий поверх, на якому розміщені кімнати, справа - вихід на двір, де власне Тарен омивав своє лице. В протилежному правому куті розміщена невеличка сцена.
Не встиг Тарен щось нормальне подумати - лиш окинув оком зал, як вже позаду нього чулися важкі, але жваві кроки коротуна дворфа Горі. Горя спустився з останньої сходинки немовби молодий парубок на вершині покореної гори поставив обидва кулаки по обидва боки оглянув залу де-не-де заповнену одинокими мандрівниками з виразом обличчя ніби збирається чхнути. Цей мужній чоловяга одягнений у кольчугу з металевими наплічниками шкіряними вільними штанами та дуже засмальцованими чоботами дворф виглядає як щітка сажотруса, яким чистили димар заштовхуючи його головою вперед, а за спиною важкий бойовий молот. Побачивши свого побратима напіворка впевненою ходою посунув розрізаючи таверну. Він сів напроти Тарена, втупився в нього своїми напів закритими очима трохи подумав, посміхнувся і видав:
Доброго ранку.
Доброго, - коротко відрізав Тарен
Горя почав оглядати корчму якимось веселим поглядом. Почувся знайомий стукіт бляшанки “Їжа в дорозі” - подумав пройдисвіт, живіт його весело буркнув. Принесли їжу: це досить проста суміш тушкованих овочів з мясом, гаряча, відчутно, що була лиш приготована перед відкриттям корчми. Горя хотів оголосити своє замовлення обладункам-офіціанту як на сходовій клітці вигулькнуло ще кілька постатей - це були Едвіна, Марса та Аргас.
Едвіна молода ельфійка з багатого роду, чаклунка та випускницею Вотердіпської Магічної Академії, одягнена в похідний брудно коричневий плащ з каптуром, з якого стирчать гострі вушка, та ще з гострішим язиком. Під плащем ховається плаття до колін з цупкої тканини брудно зеленого кольору підперезане багатьма тонкими ремінцями на талії, на яких висять різні маленькі капшучки та сумочки, а також, через плече має більшу шкіряну сумку. На ногах короткі чобітки, які переходять на, щось подібне до наголінників, багато клаптиків шкіри та тканини зшиті докупи які піднімаються вздовж ноги до верху коліна та тримаються за рахунок маленьких ремінців. Тримає довгий тонкий посох, який на вершечку закручується у незамкнене коло. Очі дивляться впевнено, відчуття ніби є трохи зневаги до навколишніх крізь довге темно-фіалкове волосся.
Марса - це також молода зеленоока людська вроджена чаклунка з ще не зовсім розкритим минулим та походженням володіє секретами “дикої магії”, яка може в любий момент чи то бою, чи то просто використання магії перетворити присутніх на красивий ботанічний сад, або викликати метеорит - дика, але симпатична. Також одягнена у похідний плащ як і у Едвіни, можливо відрізняється лиш відтінками кольорів природи найдовшого перебування, а каптур приховує світло русяве волосся по плечі. Під плащем на стрункому тілі сидить довга зелена сорочка з відкритими плечима, а поверх неї шкіряний корсет, шкіряні штани та невисокі чоботи. В руках посох зверху закінчений дивною гулею, а на руках довгі аж по лікоть шкіряні рукавички з обрізаними пальцями.
Такого чудернацького чоловіка голіафа, як Аргас, побачив вперше на одній з пригод, але дуже швидко з ним подружився. Цей чолов'яга з родзинкою вміє за секунду знайти собі пригод і за стільки ж часу їх здихатися і ще про це жартувати. Колір шкіри ближчий до базальту. Чому базальту? Та бо ця дивовижна особа має бороду з каменю. Звідки походить ця раса потребує ще деякий час на роздуми та вивчення у бібліотека, ну або взнати у нього особисто. Власне одягнений у дуже простий лляний одяг - сорочку та штани, але впевнено ходячи босоніж, як ніби вбирає в себе силу землі, або просто ще не знайшов собі взуття під розмір.
Компанія диваків доєдналися до нашого столику і долучилися до спільного замовлення магічним латам. Лати повторили вже звичний пірует та гучно пошкандибали за свої двері нагрібати їжу. Друзі обмінялися вітаннями, обговорили наступні свої плани, та коли вже принесли їжу їхні роти стали зайнятими її зниженням. Їх чекає довга дорога Могильним темним лісом в сторону Гір Мечів, в свою чергу, де вони очікували зустрітися вже з, мабуть, могутнім ворогом, а в минулому дослідником археологом Міллером власником двох артефактів "Кинжалу полумя" та "Спису вітру". Компанія розрахувалася за їжу та не домовляючись одночасно встали і пішли готуватися до подорожжі запрягаючи коней та докупляючи сухпаїв. Вони сходили на базар оновити сухпаї, воду та запрягли свою "карету", яка має довести їх до місця призначення.
