Отже, компанія зібралася в кареті з цілковитою впевненістю та краплею зухвалості, Горя й Аргас сіли за віжки, Аргас скрикнув “Вйо!“ і карета рушила у перед до пригод. Карета їхали спочатку на південь, потім звернула направо, де пару днів раніше ми же ж і побили тут гнолів, зрізали їм вуха, а потім ще й очистили меленьку печеру, де розмістилося їхнє кодло, за що мер Вестбріджу гобіт Галів’єр нам дав добряче грошенят, коня та можливість вибрати дім, де можна було собі організувати бастіон з корисними штуками у ньому.
Авантюристи не йшли просто по карті - вони йшли по написаній картині Есмінстрером чарівником стариганом, що писав її на підході до Вестбріджу два дні тому у вигляді пейзажу Вестбріджу. Цей старець був одягнений у вицвівшу філкову мантію з шитими золотою ниткою кантами, мав високий гострий капелюх з велими полями, що здавалося, в якийсь момент заковтне голову Ельмінстера, такого ж кольору що і мантія. В той момент він виник знізвітки лиш ми виїхали з-за пагорба. Він стояв обабіч дороги і малював цей пейзаж тримаючи його на мольберті. Нас тоді віз Вікор темний ельф-гончар, що ми його зустріли перед Зітхаючою Долиною. Коли ми підїхали до старця ближче я був проти зупинятися, але у Марси вже палав інтерес до нього. Вікор наближаючися до Ельмінстера лиш встиг спитати нас чи їхати далі чи стояти, як Марса жваво замахала рукою йому і заволала:
— Агов! Доборий день!
— Може не треба? - просичав я.
— Та шо тобі? Нормальний чоловяга. Не думаю що він може нести нам якусь небезпеку, — запевнила Марса, а ворон на її плечі каркнув.
Ми підїхали ближче. Здалеку він здавався якимось більшим, мабуть через мантію. Насправді це був усадкуватий чоловічок з багатьма зморжками на лиці і трохи згорблений. Літа беруть своє, нікуди не дітися. Його вузлуваті мальці акуратно тримали кісточку, якою він малював свій живопис схожими фарбами на гуаш, лише питання - звідки він їх взяв, це ж велика рідкість. Побачивши нас і Марсу, яка невтомно махала рукою, він глянув на нас своїми вже трохи вицвівшими, але добрими очима, вміхнувся і також замахав рукою. Ми зупинилися.
— Вітаю вас авантюристи, - промовив він своїм старечим хрипкуватим голосом, - куди путь тримаєте?
— У Вестбридж, - відповіла Марса, - А шо ви таке цікаве робите?
— Ти знаєш, дитинко, іноді хочеться розім’яти свої старечі кісточки і вибратися зі свого лігва на чисте повітря і трохи подихати свіжим повітрям, а можливо і помалювати.
— Може вас підкинути до міста? Вам, мабуть, буде важко тягнути це все одному.
Він легенько кинув погляд на Марсу всміхаючись і вернувся до написання твору.
— Ні дитинко, дякую. Мій шлях лежить у протилежну сторону.
— А можна глянути шо ви таке цікаве малює? - все не вгавала Марса.
— Ну звичайно!
Спочатку зістрибнула Марса і пішла до старця, за нею зістрибнули Аргас, Горя та Едвіна. Марса впристрибку підбігла до старця ніби він її дідусь і трохи нахилилася над картиною і щось бельковіла з усмішкою то до картини, то до Ельмінстера. Я далі сидів у візку, не бачив сенсу створювати штовханину, та мало що могло статися у незнайомих краях. “Ні, краще посиджу тут і послухаю про що там мова“.
— Ухти! Як вам гарно дається малювання! - захопливо говорила Марса.
Вже підійшли Аргас з Едвіною та Горьою. Едвіна щось собі шепотіла під ніс і вибирала якісь інгридієнти зі своїх маленьких сумочок, видно, вона робили ритуал “Виявлення Магії” - значить цей чолов’яга її зацікавив. Вони підійшди до старигана і також охнули. Ну та ж матір моя напіворк, що ж там такого цікавого. Я вже підвівся, зіскочив з возу і також пошкандибав до наших. І дійсно - там була картина немовби друга реальність, ніби своїми очима дивлюся на те саме місце тільки з іншої сторони. Настільки точний малюнак, що аж в очах темніє. Як це взагалі можливо? Хто він такий?
— Невірю своїм очам, - заволав Горя.
— Пане, - обізвався я відходячи від побаченого, - як вас звати?
— Ельмінстер. А вас молодий чоловіче?
— Мене звати Тарен. Як вам вдалося це так намалювати?
— Ой… боже… даруйте мені за нетактовність. Дороге панство, мене звати Ельмінстер. Як можна вас величати панство?, - Всі по черзі поназивали свої імена, - О, так Тарен, ви знаєте, є моменти коли дуже вам подобається місце і дуже хочеться його запам’ятати. От я і вирішив собі його таким зробити. А вміння… еххх… це не так може бути важливо які вони по могутності як те, що вони можуть створити красивого і доброго. Якщо достатньо вміти робити прості чари для того, що зробити когось щасливим - це вже означає дуже багато, - він легенько махнув головою на маленьку волохату кульку на землі.
В цей момент всі вже помітили маленького ховрашка, що скрутився калачиком і лежав собі у тіні від мольберту і тихенько собі спав. Звичайно було важко не потягнути до нього руки, я не піддався на цю провокація, а от Аргас присів і потягнув свою здоровенну руку до нього. Ховрашок легенько підняв головку подивився на Аргаса, який вже тягнув свій величезний палець до його голови щоби поглади, а звірятко навіть не дьорнулося. Дивно… можливо воно щось знає раз не боїться.
— Судячи з цього малюнку ви мали би мати всю хату обставлену такими картинами, - обізвалася Марса.
Едвіна штурхнула мене вбік і легень потягнула в сторону. Поки ми відходили ще можна було почути:
— … ні дитинку це моя перша робота…, - відповів Марсі Ельмінстер, від чого вона захопливо огогокнула.
— Слухай Тарен, - пошепки говорила Едвіна, - щось тут не так. Ця картина прямо смердить магією так, ніби вона вся з неї створена. І сам Ельмінстер теж не простий. Можливо маг.
— Угумс, - замугикав я і трохи насупився, - давай тоді вернемося і про це у нього спитаємо. Нас, всерівно, більше.
Ми повернулися, і лиш почули уривок з питання Марси:
— …то ви чаклун пане Ельмінстере?
— О, так, трохи, - він так приємно всміхнувся аж очі прижмурив.
— По вас видно, що ви багато пережили. Ну то що, ми мабуть будемо вирушати далі, а то наш кучер ще нас пошле куди по далі, що ми його так затримуємо і будемо йти пішки, - Марса глянула на всіх нас очікуючи підтримку, яку вона отримала. Ми всі закивали головами і вже заходилися йти до возу як стариган сказав:
— О, зачекайте ще хвильку, мені залишилося ще пару штрихів.
— Ой та ну що ви, - з недовірою відкинула Едвіна.
— Ні ні, не переживайте, з нею нічого нема, запевняю вас, - не відводив очей від картини. - Ось і все, - він ще зробив пару помахів кісточко, відійшов від картини на крок, щоби роздивитися картину цілком, зняв її з мольберту і вручив Марсі, від чого вона відмовитися не змогла.
— Ой, дякую пане Ельмінстере, вона така красива, давайте хоча би трохи грошей вам дамо.
— Ні, ні, ні і ще раз ні. Вона ваша і я за неї нічого не хочу. Я ж казав вам раніше - іноді з простими вміннями можна робити приємно іншим.
Поки ми роглядали цю красу Ельмінстер вже підскочив до мольберту легеньким рухом його зібрав, а ховрашок забрався по його мантії і сховався десь за пазухою.
— Гарних вам пригод, товариство, та мабуть ще побачимося, - він вже потихеньку віддалявся махаючи нам рукою.
— Може ми всетаки вас підкинемо, - гукнула Марса, а він лиш віддалявся і продовжував махати рукою і всміхатися йдучи у протилежну сторону.
Коли він вже відійшов на достатню відстань щоби не чути було про що ми говоримо Едвіна підійшла до нас і запропонувала зібратися в коло і мовила:
— Я чую від цієї картини якусь дивну магію і він сам смердів магію, як най я не кажу як.
— Ну я сама думаю як можна намалювати свою першу картину настільки гарно і точно, - відізвалася Марса, - зараз сядемо у віз, я випущу ворона подивитися за ним.
Так і сталося. Друзі сіла на віз, сказали Вікору, що ми можемо рушати, Марса запустила свого ворона у політ, віддала картину картину Едвіні і тримаючись за Аргаса закрила очі переключилася на погляд ворона. Едвіна почала вивчати картину.
— Ворон підлітає до нього, - почала доповідати Марса,- … іде собі в протилежну сторону. Ой.. він розвернувся… дивиться прямо мені в очі… Це як?! Ой… мене викинуло, - Марса швидко закліпала очима. - Ось і по ворону. Жаль, знову скидатися на інгридієнти. Ех… Може він дійсно який страшний чаклун, а ця картина це вказівник на нас для тих фанатиків стихій?
— Стійте, - обізвалася Едвіна, - це карта, а не просто картина. Можливо саме там і знаходиться один з тих артефактів, що вже є у Міллера?, - вона зробила малу улюзію стіни та легенький шум між нами та Вікором і почала всім показувати, що найшла.
Поки вони розглядали картину, Марса оглядаючись у слід на старцем помітила чорну пляму в небі, а за пару секунд пляма перетворилася на ворона. Марса знову взялася за Аргаса, закрила очі і переключилася на пташиний зір.
— Я не розумію, а чому мене викинуло. Цього разу не було так само як з Міллером у вежі. Цього разу було якось лагідніше і знову мій ворон на горизонті. Я ще раз попробую подивитися де він. Пройшло не більше хвилини і Марса знову відкрила очі, - Його нема. Він зник.
— Як зник? - здивував Аргас, - не може бути такого щоби людина була-була і зникла.
— Я знаю. Ну точніше, я знаю як він міг це зробити. Це чари. Чари телепортації. Але він не виглядає на особу з такими можливостями.
— Думаю треба бути обережними, - озвалася Едвіна, - Він дуже дивний тип.
Через пару хвилин ворон вернувся. Марса охнуло. У нього на ших було красиве маленьке намисто зроблене зі срібла з інкрустованими маленькими червоними камінчиками. Марса лиш відкрила рота щоби щось сказати, але передумала.
І тепер завдяки цій карті-пейзажу ми знаємо як добратися до нам потрібного входу у горі, а для того треба проїхати дорогою, що пролягає через Могильний ліс.
І ось ми заїхали у темний ліс, з кожною хвилиною ставало все темніше і темніше, хоч і на дворі був день і дуже яскраво світило сонце… тільки не тут. Цей ліс настільки густий, що сонячне проміння не могло пробитися крізь щільно вирослі гілки та листя. Цей ліс, ніби як і всі інші: відчуття вологості в повітрі, де-не-де туман міг стояти як розлите молоко - тут дерева якісь вищі, грубші, гілля більше, кора дерев темна, можливо навіть трохи смоляниста, звуки від карети не так добре віддавали ехом як у звичайному лісі - цей ліс ніби поглинав всі звуки, навіть в якись момент відчуття ніби він поглинає життя чим глибше ми заїжджаємо.
Ми вже їхали добру годину не говорячи ні слова просто дивилися по сторонам, а наші кучери Горя і Аргас впевнено вели наш кортеж. Час від часу було чути як Аргас просить Горю зіграти у “камінь-ножниці-папір“, а потім розвертається до нас в карету і просив когось з нас з ним зіграти. І тут Едвіна знову починає збирати якісь інгридієнти і щось собі бурчати під ніс - вона знову виконувала ритуал “Виявлення Магії“, що означало, що вона через деякий час підведе підсумок відчутого. І ось, пройшло трохи часу, вона повільно підвела голову окинула нас повільним поглядом опустила очі додолу і впевнено промовила, що аж Марса дьорнулся коли кормала ворона:
— Ми тут не бажані.
— Що-що?, - відізвався Аргас, а Горя нагнувся так, щоби одним вухом слухати нас, а очима дивитися на дорогу, - В сенсі не бажані? За нами хтось слідкує?
— Ні. Не то що не бажані. І точно я би не змогла точно сказати, що за нами слідкують, швидше ми з Марсою тут зі своєю магією не бажані ніж ви. Тут магія не така, як поза цим лісом. Вона не темна не світла - інша. Відчуття таке ніби магія цього лісу мене давить коли я хочу нею скористатися. - після цих Едіниних слів Аргас скутив таку гримасу, яка могла означати лиш його повне нерозуміння, що відбувається, - А що ви чуєте?
— Я думала це просто голова болить, навіть трохи крутиться, що це не причина в лісі. - озвалася Марса і попробувала виконати якесь просте закляття, - Зараз я вже можу тебе зрозуміти. Магія просто пропадає, розчиняться серед цього плетива… АЙ!
Кувирк… кувирк… трах-бах… іржання коней і каркання ворона.
— Всі живі? - відразу озвався я.
Всі по-тиху почали роздуплятися, щось бурчати і вибиратися з-під один одного.
— Я жива, - звалася Марса.
— І я, - буркнула Едвіна трохи прокашлявшись.
— Шо ви там? - почувся голос Горі.
— Нормально! Живі! Що ви там? - крикнув йому у відповідь.
— Там з нами все добре, - відповів Горя.
— Ой йой йой, - почулося Аргасове бідкання.
— Що там? - запитала Марса.
— По колесу. Зломалося, але походу не критично. Вилазьте, - скомандував Аргас.
Я, Едвіна та Марса знайшовши де низ де верх, де всі сторони світу і вікно, через яке можна було вилізти і вилізли. Тепер вже було ясно що сталося. Ми обдивилися навколо. Ми були немовби у клітці - у кістяній клітці. Це явно скелет якогось велета. Навіть не знаю чи такі досі існують. Ребра цього скелета сягали десь десять метрів заввишки та невідомо скільки в довжину, а хребет його лежав на землі. Стало зрозуміло, що він лежав на спині перед смертю. Ну а для нас хребет став причиною нашої екстренної зупинки. Позаду нас якраз стичав гостряк скелетового хребця, на який ми власне і напоролися. Колесо було переламано рівненько ніби його проломили сокирою, тріщина була у зовнішній металевій обоймі, що тримала дерев’яну обрамку і круглі довгі спиці. Аргас довго не думаючи підніс руку до тріщини, промовив якесь закляття і металева обойма зі скреготом знову стала як нова. Також було видно, що зломалося переднє праве колесо і всі зібралися з цієї сторони, щоби подивитися на те, що відбулося.
— А ви як? - поцікавився я у хлопців.
— Сиділи, нікого не рухали, як тут щось “Хрясь“! і ми вже сидимо на дупі справа від коней, а вони на нас дивляться і злобно фиркають ніби ми це зробили, - розповів Горя енергійно розмахуючи руками.
— Давайте не затримуватися і швиденько поставимо колесо на місце. Але тут бракує стопора, - почав командувати Аргас.
— Зараз щось найду, - буркнув я і почав розлядати гілля на землі і на деревах. Тут почувся хріскіт і Аргас вже тримав досить грубу палицю у руках вирвану з дерева, що стояло близько до нього. Аргас явно був вищий за Тарена на декілька голів - тому йому було дуже легко дотягнутися до такого гілля і достатньо сили щоби його зломати.
— Диви що найшов, - задоволено сказав Аргас і передав мені патик.
— Чудово. Зараз підготую кілок, - взяв я ту палицю і почав її обрубувати і обчищати своїм кинжалом, - Готово.
— Так, Горя, давай у двох піднімемо колісницю, а Тарен повішає колесо назад, - провадив Аргас. Горя схвально кивнув головою і почав шукати собі місце для того, щоби зручно вчепитися за корпус карети, Аргас де би не став все було би добре з його розмірами і силою. Я взяв колесо, підішов трохи до оголеного валу і приготувався населяти його, - Давай на раз-два-три. Раз… Два… Три, - карета перехилилася у потрібне положення, швидко повішав колесо, взяв підготовлений кілок і застопорив колесо на валу, трохи прибив ефесом кінжалу глибше для кращого утримування і карета опустилася на всі свої чотири колеса, - Фух. От і розімялися, егеш? О, а де Едвіна?
А дійсно, де вона?! Марса стояла разом з нами зі сторони, де колесо від’єдналося від карети, але зараз її не було видно на горизонті. Ми ж всі зібралися з однієї сторони.
— Едвіна! - вирішив довго не чекати і мене підтримали всі інші і почали розходитися довкола карети, - Хлопці, стійте тут на всякий випадок, - вони кивнули.
— Ось вона, - показала пальцем Марса на Едвіну, що стояла за пару метрів з іншої сторони карети і дивилася у глиб лісу. Я зразу підбіг до неї, а за мною Марса.
— Що таке? - запитав запихавшись, - чого ти тут і не відгукувалася?
— Дивіться, - показала вона пальцем в сторону дерев, - Бачите?
— Що бачимо?
— Дівчина як привид стоїть.
— Ні не бачу, - почала вже Марса придивлятися.
— Та он же ж стоїть, за тим деревом, - не вгавала Едвіна.
— Нічого там нема Едвіно, - сказав вже починаючи напружуватися. Я вже почав стискати руку на рукув’ї шаблі.
— Ви дійсно не бачите?
— Ні. Поясни що там, - довідувалася Марса.
— Дівчина у білій сукні. Без зброї, без нічого, навіть боса і трохи прозора.
— Ні. Нічого не видно. Це, мабуть, так ліс впливає. Ходімо Едвіно, нам треба рухатися далі. В кареті розкажеш детальніше що ти бачила. Добре?
— Добре, - з недовірою відповіла Едвіна і пошелестіла листям до карети.
Ми сіли, хлопці знову взяли віжки, ще одне “Вйо!“ і ми поїхали далі. Якщо так подумати - то не дивно, що ми наскочили на хребець, тут і крім нього вистачало гострих каменю, що де-не-де стирчали з землі, на яких було легко наскочити при такій видимості в лісі.
