Почався, так би мовити, новий день. Едвіна штурхала Тарена ногою в плече. Мабуть, не могло бути і чогось кращого ніж це. Оглядаючись назад, де ми просиналися у кімнаті оббитій деревом на солом’яному ліжку з подушкою, з галасом за вікном, де місто прокидалося, бігали і галасували діти, продавці голосно рекомендували свій товар, візки з кіньми створювали шум биття металевими підковами та колесами об кам’яну бруків, це був все той самий ліс. Той самий, з чим треба було покінчити - нікчемний “Культ Стихій” та їхніми Гіртіком і шизонутим професором Міллером.
Нога зробила ще один штурх, очі напіворка моментально розкрилися і втупилися у лице Едвіни, яке ще трохи по вигляду було чимось невдоволене.
— Встаю. - відказав пройдисвіт.
Едвіна звелася на ноги, пішла до виходу з карети, призупинилася, озирнулася на Тарена і сказала крізь зуби:
— Добрий ранок.
Ну ххх, це вже прогрес у порівнянні з повною мовчанкою.
Тарен спав у обладунках, через що бувало затікала то рука, то нога. Знімати обладунки у таких небезечних місця було би трохи не розумно, через недавній неочікуваний візит ілюзорних мертвих воронів і привида, який виглядав як знайома Едвіни. Доречі, про це ще треба було запитати у неї, але трохи пізніше, коли вона буде у нормальному гуморі.
Всі вже збирался біля карети і обговорювали план дій.
— А давайте розпалимо вогнище, перекусимо і поїдемо далі, - запропонував Арґас сидячи на траві.
— Я не проти, - відказала Марса також сідаючи на траву. Всі махнули головами.
По-чесному - треба дати нашій варті відпочити і сходити по дрова. Тарен відразу заходився шукати гілля і палки, як почувся “Вжух” і вогнище з’явилося між нами - це Едвіна його вичарувала.
— Як же добре мати супутника, який вміє робити такі корисні речі, - обізвався Горя. Едвінин настрій вже почав покращуватися. Так от, що їй треба - лестощі… Ух вже ці елфи. “І саме головне, що нікуди не треба йти” - подумав напіворк. Всі зійшлися на тому, що можна пригоститися Ельмістровим варивом. Цей глечик притягнули і поставили на вогонь, щоб трохи підігріти їжу. Через деякий час всі вже сиділи біля нього з наповненими мисками і тихенько куштували цей божественний продукт.
— Ну що, тепер наша черга, так би мовити, бути на варті, - доївши свій сніданок обізвався Тарен. - Давайте все загасимо, я запряжу коней, а тоді вже ви полягаєте вже як вирушимо.
— Тут і сперичатися важко. Згода. Горя, давай ще раз камінь-ножниці-папір і спати, - звернувся Арґас з вже видимими темними колами під очима. Горя погодився. Поки Тарен запрягав коней, вони невпинно грали у свою гру. То Горя вигравав, то Арґас. Який сенс просто грати не на гроші?
Коні запряжені, ціль відома, відносний ранок настав, шлунок не порожній - можна виступати у дорогу. Марса, Горя й Арґас залізли в карету, знайшли собі зручні місця та й повлягалися спати. Едвіна вже якось жвавіше застрибнула до лавиці і всілась собі позручніше, глянула на Тарена, який стояв втупивишись на неї, струхнув обличчям, ніби скидуючи воду з нього і також пішов сідати на лавицю.
Вйо! Карета вже своїм звичним шумом говорила про те, що готова ще далеко нас завезти. Поскрипування при повільній їзді було гучнішим ніж при швидкій, але інакше не можна - треба спочатку вирулити з галявини, а на дорозі вже давати повний можливий газ. Виїхавши на дорогу віжки ляснули, швидкість піднялася і вже звичний темп був взятий. Цей ліс не здогадувався про існування сонця - у нього були свої правила присутності світла. Це вже не така темнота, яка була раніше, але і спішити при ній все ще не дуже хотілося, тим більше, знову напоротися на якийсь гострий камінь або знову знайти кусок чийогось хребця. Ця постійна тьмяність без сонячних промінчиків змушувала думати про самі нехороші речі, але ці думки треба було відкидати.
— Едвіно? - промовив трохи не впевнено Тарен.
— Мммм? - промугикала Едвіна.
— Як ти себе чуєш?
— Вже краще, але рани ще трохи ниють.
— Не глибокі?
— Ні. Але все ще неприємні. Мені в академії не розказували, що прийдеться зусрічатися з такого роду істотами.
— А хто вона була? Що вона мала на увазі під: “Я вже вмерла”, “Мене вже не повернути“?
— Думаю вона говорила фігню, - вже знову почала насуплюватися Едвіна. Ух же ж ці ельфи.
— Ти завжди зможеш відправити листа.
— Я так і роблю. Я всім своїм тілом розумію, що з нею все гаразд. Мене б повідомили, якщо би було щось не так.
— Це схоже на твій страх.
— Навіть дуже.
— Все буде добре.
— Я знаю. - відказала Едвіна, тільки зараз, по ній було не зрозуміти її емоцій. Ух…
Проходили години, кількість світла не мінялась. Просто монотонна дорога, котра звертала то вправо, то вліво, десь трохи вниз, десь трохи вверх. Почувся рух у кареті - схоже вже хтось встав. Це була Марса.
— Шо ви тут? - ще із заспаними очима невпевнено проказала Марса, витягуючи голову до кучерового місця між Едвіною і Тареном.
— О! Доброго ранку Марсо. Як спалося? - якось вже веселіше проказала Едвіна.
— Краще вже спати не на ходу, в тихій кімнаті, куди можна собі взяти кехишок чудового вина. - замріяно проказала Марса.
— Ой, і не кажи, - захихотіла Едвіна. - У нас тут незмінна ситуація. Дорога, коні, повороти та нескінченні сутінки.
— Тааак. Надіюсь ця подорож уже закінчиться. Хочеться помитися і посидіти у тиші серед, принаймні, шуму вулиць, а не шумної карети.
— Не можу з тобою не погодитися. Як там твій ворон? - кивнула Едвіна головою в середину карети.
— Спить. Думала може його випустити трохи крила розім’яти. О, Точно! Заодно можна подивитися, де ми знаходимося відносно всього лісу і чи ми правильно їдемо. - аж підстрибнула Марса.
— А ми і не можемо їхати не туди, - відкзав Тарен. - У нас тут ні поворотів, ні з’їздів з початку нашого виїзду з галявини. Тим не менше - це дуже хороша ідея зорієнтуватися у просторі.
— Я зараз, - відказала Марса і пропала у кареті.
Вона знову з’явилася тільки з вороном на руці. Щось йому проказала і випустила у політ. Спочатку він летів поруч з нами, а потім стімко почав набирати висоту і зник серед темних джунглів листів та гілок.
— Ви не проти якщо я?… - Марса закинула першу ногу, а потім другу тримаючись обома рукам за стінки маленької арочки і за секунду вона вже сиділи між Тареном і Едвіною. - Ти не проти?.. - недоговоривши Марса взялась за Таренове плече і закрила очі. “Нащо питати, якщо не очікуєш відповіді?” - подумалося напіворку. Пройшло не більше хвилини-двох:
— Мушу підтвердити, що зараз вже сонце в зеніті. Я так нормально поспала, - гомоніла Марса з заплющеними очима. - А відносно нашого розміщення - треба буде трохи вище злітати. - ще через пару хвилин знову озвалася, але вже зі здвованим виразом обличчя, - А це що? Це скелі? Гори такі чи що?
— Що там Марсо? - вже трохи хвилювалась Едвіна.
— Дуже дивні плоскі скелі. Довгі…
— Як надгробний камінь?
— Так-так, дуже схожі… - задумалася на секунду Марса, - ЩО?! А як це?
— Здається не дарма ліс називається “Могильний”, - відказав Тарен.
— Цікаво… - задумалася Едвіна, - То цей скелет, об який ми зломали колесо на початку подорожі не просто так тут лежав. Це що, могили велетів?
— Дуже на це схоже, - вже також задумливо проказала Марса, - Ну добре. Буду вертати ворона назад.
— У сухому підсумку - ми їдемо по кістках похованих тут велетів. А, стій, Марсо, глянь ще, чи ми у правильному напрямку їдемо.
— Ой, так. Зараз гляну. Хммм. Ну орієнтовно так, але здається нам ще є що їхати, та вже більше половини пройдено - це точно.
— Чудово, дякую Марсо.
Знову почувся шум у кареті - це були Горя і Арґас. Вони вже грали у свою гру, а потім голова Арґаса з’явилась у арочці позаду Марси - вона смикнулась:
— А ку-ку! - обізвався весело Арґас.
— Та щоб тебе! Ти з глузду з’їхав так лякати?! - трохи відсахнулася Марса і ляснула йому рукою по писку, по сірокам’яній шкірі, де ще проглядались до кінця не загоєні рубці від удару привида. Він вишкірився.
— Я бачу давно тобі ніхто пику не підсмалював, - теж трохи нервово обізвалася Едвіна, Арґас не звернув уваги.
— Шо ви тут? - поцікавився голіаф.
Друзі покликали Горю і розповіли все, що знали на даний момент. У них також з’являлися такі ж питання, як у Едвіни і Тарена. Все ставало на свої місця. Могильний ліс так називається, бо колись тут було кладовище, а зважаючи на велике каміння, яке друзі оцінили, як надгробні плити - запитань: “Чому тут водяться привиди?”, вже не виникало. Але їх непокоїло: “А кого ми можемо ще тут зустріти?”. І це не могло не насторожувати авантюристів. Чи вистачить їм сил протистояти всім істотам цього лісу?! Арґас знову запропонував комусь пограти з ним.
Так ще пройшло трохи часу. У цьому лісі відчувалась вага темноти, яка все збільшувалась. Це свідчило про повільне насування вечора за межами лісу.
— О! А що це? - запитала Марса вказуючи на щось попереду. - Тарене, ану трохи стиш ходу. - він так і зробив, але ще не зупинив коней.
— Знови ти щось бачиш, а ми ні, - зауважив напіворк.
— Я також бачу, - відізвалась Едвіна, - Воно схоже на якесь сяюче простирадло - пелену, чи щось таке.
— А давайте, не будемо собі шукати в дупі кістку? - зауважив Арґас з середини карети.
— Кого бити? - підхопився Горя.
— Тихо-тихо воєне, ще нікого, - заспокоював його Арґас.
— Дивіться, ми наближаємось до руїн. - вказала Едвіна на поруйновані стіни трохи далі праворуч. - Гайда зупинемось і перечекаємо там, поки ця хрінь не пропаде. Щось у мене нема більше бажання зустрічати привидів.
Тарен скерував карету, щоб стати обабіч дороги біля старих, наполовину повалених, стін. Дійсно - це були руїни якогось дому чи посту. Через кам’яні плити на підлозі проростала травичка, десь маленькі деревця поломали декілька плит, пробиваючись з землі на світ божий. Стіни, немовби їх акуратно підрізали під кутом: лицевої стіни не було, дві бічні обрізані по діагоналі, а задня, з одним віконечком, надиво вистояла. Друзі почали обходити цю будівлю. За нею було видно вимощену дорогу каменем, яка вела через хащі кудись в глиб лісу.
— Що ж, давайте хоча би обдивимось, - запропонувала Едвіна.
— Ну, та ж не залишати коней без нагляду, - захвилювався Арґас. - Нам вони ще потрібні аби добратись до гір і назад.
— Напевно краще сидіти тут, на одному місці і грати в твою гру поки не пропаде пелена? То чого ж ми варті, як будемо так робити?! Нічого коням не буде - пішли. Для Арґаса це прозвучало як аргумент. Бо як жеж гордий голіаф буде очікувати, поки мине небезпека. Він ніби набрався впевненості і послідував за Едвіною. Вони намагалися ступати тихо, не привертаючи до себе багато уваги тутешніх мешканців. Щоправда, Марсі та Едвіні це вдавалось паскудно: то гілка по лиці лясне, то живність якась налякає, то щось під ногами хрусне. Вони подолали ще трішки шляху вперед і дійшли до роздоріжжя.
— Ухти, дивіться. Щось дуже схоже на фонтанчик - зацікавився Арґас.
— Якщо є фонтан - значить тут був чийсь маєток, - прийшов до висновку Тарен. Він і не таке бачив. - Мене хвилює лиш одне: чому немає залишків вхідної брами?
— Напевно обкрадачі і природа зробили своє діло - припустила Едвіна.
— Надіюся вони не все обчистили - хоча би трішки нам залашили. - понадіявся Арґас.
— Ага. Надійся, - єхидно усміхнувся Тарен, - Якщо тут працювали професіонали - не думаю, щоб тут щось залишилося.
— Ну от і перевіримо. Он, дивіться там теж якісь руїни і виглядають монументальніше.
Між дуже густими заростами кущів, дерев та чагарника видно було частину середньої, по висоті, будівлі, яка доволі непогано збереглась, як на перший погляд. Вони рушили вже більш впевненим ходом. Перед ними розкривалась будівля з гострим дахом, яка стояла під кутом від дороги, ніби як храм, що дивився на південь. Вхід у неї був зарослий чагарником, по стіні йшли аж до верху тріщини, великі міцні двері у східному стилі вже доживали своє. Здавалось, раз їх відкрити і вони впадуть. По обидві сторони дверей виростають жаровні з каменю, в яких вбудовано металеві, вже іржаві гратки, де мало горіти вугілля і надавати поважності цьому місцю. Праворуч, трохи нижче, жаровні табличка. Над дверима розбитий круглий вітраж. Тарен підійшов ближче, щоб прочитати напис в голос:
“Тут лежить вельми шановний граф Пірон Недарн Свірський та його родина. Нехай їх душі спочивають з миром”
Ніхто не чув цього імені, ба більше, ніхто не чув, щоб десь у цьому лісі могло бути поселення чи маєток. Правда, самого маєтку, ще так і не найшли. Тарен почав обходити будівлю збоку. Стало видно, що дах не витримав тягар років і провалився рівно посередині. Праворуч було два вікна на висоті двох метрів, де також не було шибок.
— Хто зі мною? - завзято запитав Арґас у друзів, на що Марса і Горя так само завзято ствердно кивнули. У Тарена та Едвіни були інші плани - обдивитися довкола.
— Тоді ми підготуємо можливість входу, а ви нас доганяйте. - розкомандувався Арґас. У нього в очах можна було побачити дві яскраві золоті монети - він не міг встояти перед спокусую знайти щось цінне.
— Ага. - сухо відповів Тарен.
Поки прокрадачі розробляли план попадання через вікно в усипальницю, Тарен і Едвіна обходили будівлю довкола. Едвіна попросила почекати для створення ритуалу виявлення магії.
— Чую потойбічну магію, чи то потойбічний дух. - проказала Едвіна вдивляючись кудись у землю.
— Це очікувано. Думаю, нам просто так не дадуть свої скарби - їх треба заробити у бою. - впевнено відказав Тарен. - Може ще двері можуть мати магію?
Вони, проходячи повз компанію прокрадачів, підійшли до дверей. Едвіна сконцентрувалась на них.
— Тут немає магії. - пробурмотіла Едвіна. - Можна не сильно видумувати і зайти через двері.
— Гайда. - проказав Тарен і підійшов до дверей ближче.
Двері піддались легко хоч і зі скрипом, який пройшов по всій відкритій місцевості пронизливою хвилею, що не могло не привернути увагу інших друзів. Всі вже зібралися під входом в усипальницю і дуже зацікавлено дивились в середину, немов у дупло. Марса виявиласт спритнішою і перша зайшла всередину, а за нею весь колектив. Всередині добре видно було шматки обваленого даху, трухляве дерево, а під ним дві довгі кам’яні лави вздовж стін. Для того, щоб побачити що за цією купою трухлявини - треба було перелізти через неї. Всі перелізли, тільки Тарен не обійшовся без пригод - його нога провалилась й застрягла між старими балками, але Аргас швидко йому допоміг потянувши за руку, як малу дитину.
По ту сторону компанія побачили невеличкі сходи, на всю ширину зали, що вели на майданчик, на якому стояв постамент з чашею. З дальньої лівої сторони, за постаментом з чашею, виднілось щось схоже на вхід, який вів начебто вздовж поперечної стіни. Друзі підійшли до чаші. У ній нічого не було окрім шматочків трухлявої деревини і маленьких камінців. На постаменті колись був напис, не зрозумілою мовою для інших, який впізнала Едвіна, але нічого не сказала. Вже видно від старості більшість символів повідпадали.
— Жертовник? - спитав Горя, розглядаючи постамент з чашею.
— Схоже на те, але це не точно. - відізвалась Едвіна.
— Цікаво що там. - проказала Марса й пішла в сторону дальнього ходу.
Всі підійшли. Це були дуже старі дерев’яні двері оббиті кованим металом, але на вигляд ще живі. Вони були причинені, ніби тут вже хтось побував.
— Я тихо зайду, гляну і покличу вас, якщо буде щось цікаве. - запропонував Тарен, на що всі погодилися.
Пройдисвіт своєю майстерністю нікого не здивував - таке було вже не вперше. Попри те, що двері на вигляд були старі і ржаві, Тарен настільки акуратно відкрив їх навстіж, що і чутно не було скрипу. Своїм масивним тілом він так володів, що не було чути кроків. Тарен спускався мармуровими світлими сходами все нижче. Праворуч - простягалася красива мармурова балюстрада. Дивним було тьмяне світіння синім кольором, що відразу кинулось Марсі та Едвіні до ока - це був магічний вогонь, який не виділяв тепла і міг світити вічність. Тарен впевнено крок за кроком спускався вниз. Для нього розкривалось видовище: у кімнаті лежали чотори пошматовані трупи різних рас. Там була людина, ельф та два дрібнолюдики одягнені у плащі зі знаком “Культу Стихій”, а над їхніми трупами роїлися мухи. Всі вони ніби мали при собі зброю, а один з них був одягенний як чарівник. По обидві сторони, на стінах, були ніші, в яких замотані лежали старі трухляві тіла, а в деяких - просто кістки. Під дальньою стіною стояла невеличка дерев’яна скринька. Сині вогні тримались над виступами між нішами, а що саме наймоторошніше було те, що під дальньою стіною, дивлячись на великий овальний портрет, парив у повітрі дух, який мав на голові невеличку корону, ніби герцог, одягнений у пошарпану мантію. Все інше не було видно, бо він стояв спиною.
— Угум, знову гості, - захихотів дух. Тарен вдав, що не чує і завмер. Голос духа було чути всім. - Невже важко просто не зазіхати на чуже? - провадив дух. Всі затамували подих - Я тебе бачу незнайомцю. Можеш видихати, ба більше, говорити… і друзів своїх поклич, - продовжував дух не розвертаючись. Тарен розвернувся до друзів й запитально махнув головою. Арґас з Едвіною кивнули у відповідь.
— З чого ви взяли, що ми на щось хочемо зазіхнути? - рівним голосом запитав Тарен випросташись на останній сходинці.
— Для чого я би сюди спускався, якби не за скарбами. В усипальницях зажди щось та й залишають. - все ще не повертався дух. Тарен дав знак друзям спускатися. Перші пішли Арґас з Едвіною, а за ними інші.
— Ми навіть не знали, що тут щось мало бути. Ми і сюди не мали йти, але раз ми вже тут…
— То вже можна і чогось вкрасти, правда? - обірвав його дух. - А-а-а, маги, та горді воїни.
— Як можна до вас звертатися? - спитала Едвіна.
— А ви читали табличку на вході?
— То ви Пірон Недарн Свірський?
— Так. Він самий. Радий чути, що ви хоча б читати вмієте. Приємно.
— Бачу у вас були гості. Це ви з ними розправилися?
— Так і ні. Якщо будете робити, те що мені не подобається - спіткне і вас така ж доля, - на останньому слові він розвернувся. На лиці у нього був глибокий шрам, можлива причина смерті. Під мантією було видно дорогий одяг, а на поясі висів кінжал, піхви якого були з інкрустованими камінцями; ілюзорно, але все ще красиво.
— А що це за місце? Що тут було? Ми бачили руїни якогось посту і фонтан на роздоріжжі? - зацікавлено розпитувала Едвіна.
— Я прибув сюди з півдня ще 600 років тому. На малій батьківщині наша сім’я займалася торівлею, мала хорошу репутацію та гроші. Коли підріс, мені батько давав можливість самому керувати деякими справами, а потім і поклав на мене обов’язки зовнішньою торгівлею. Дружини у мене не було - а тому і свободи більше. Ми з батьком вирішили, що потрібно розширювати свій вплив на північ. Я зібрався, знайшов потрібних людей, сформував караван і вирушив. Довгий час ми їхали і прибули у Вотердіп, де я познайомився зі знаттю та встиг трохи поторгувати. Там мені сказали, що ельфи відновлюють дуже цікаве, старе, монументальне місце, яким може бути дуже багато зацікавлених. Більше деталей мені не дали, а я подумав, що цього достатньо, щоб робити справи. Ми вирушили у Ред Ларч, а з нього у Вестбрідж, де ми також осіли не на довго для вияснення подальших планів. Там мені підтвердилися слова, і таки прада, у горі Мечів ельфи відновлювали колиску цивілізації під назвою Тіяр-Безіль. Єдиною дорогою, що сполучала Вестбрідж та Тіяр-Безіль, була та, по якій очевидно, ви йшли і набрели на мою вже давно розтрощену таверну. Там був вказівник, що вказував у цю сторону, де я починав розбудовувати поселення та торгівельний вузол. Спочатку справи йшли добре: звели таверну, вимостили дорогу, почали оздоблювати і прикрашати ділянку, де була галявина, поставили фонтан. Це вже було щось схоже на місто, навіть приїжджали різні купці, з’являвся рух. Але в один день, до мене в спальню, прийшов дух і сказав, що мені треба згортати все і йти звідси. Казав, що тут не місце для нас. Але ми були молоді. Нас не цікавили питання духів. Згодом я знайшов собі наречену і ми оженились. Дружина подарувала мені двох прекрасних дітей. Справи продовжували йти добре. До мене знову прийшов дух посеред ночі і нагадав, що тут нам не місце. Сказав, що мою сім’ю буде проклято, якщо не поїду. Я звичийно не послухав. Через місяць , я почав сильно хворіти. Люди, які тут поселились також. Лікарі не хотіли сюди їхати, бо почали доходити до них погані чутки про це місце. Щось почало відбувати у Тіяр-Безілі - звідти також почали виселятись. Я помер у муках чи то якогось прокляття, чи то хвороби. Жінка звела цю прекрасну усипальницю для мене, а потім, як виявилось, для всієї нашої сім’ї. Згодом захворіла вона. Наші діти також поклали її тут біля мене. Потім діти детей і так далі, поки не вимер останній Свірський. Потім сюди завітала армія брудних істот, розгромила все і, здається, пішла на Тіяр-Безіль. І вже сотні років я тут стою на охороні нашої сімейної усипальниці.
Запала мовчанка. Це змусило задуматись всіх. Історія надавала відповіді практично на всі питання, але не давала можливості обчистити гробницю, а привид все далі спокійно висів у повітрі, ніби плив. Аж тут:
— У мене для вас є пропозиція. - озвався Пірон. Авантюристи здригнулись, вертаючись в реальність із задумів, - Можна навіть сказати - прохання, за виконання якого я вас винагороджу.
— Про який еквівалент ми говоримо? - запитав Горя.
— Непоганий. Його можна буде порахувати у золотих монетах. Я колись був купцем при житті і також колись наймав в охорону авантюристів, яким було зі мною в одну сторону. Одні з такий, стали відомі як “Лицарі Срібного Рогу”. Тому можете не переживати.
Після сказаного Піроном, друзі перезирнулись і схвально кивнули головами.
— Тільки… що нам треба зробити? - запитав Тарен.
— Вам треба знайти ось це, - привид відгорнув свою мантію і вказав на свій кинжал. - Я відуваю, що він знаходиться десь поблизу. Думаю, десь у цьому напрямку. - і він вказав на схід.
— Ми спробуємо. Кинжал магічний? - запитала Едвіна.
— Так. Тільки не беріть його до рук. Він налаштовується тільки на спадкоємців сім’ї Свірських.
— Дякую за застереження. Думаю, ми можемо вирушати на пошуки. - підвела підсумок Едвіна і попрямувала до виходу з гробниці.
Не треба було багато розуму чи вмінь, щоб вибратись назад на свіже повітря.
— Дивний цей чоловік, емм, привид. - почав Горя, - Очам своїм не вірю, що на нас не напав він, як та попередня.
— Це у мене вперше, - підвела Едвіна, - Щось у мене в цьому лісі вже вдруге “вперше”. Що ще мене буде чекати?
— Хто зна, хто зна, - забелькотів Арґас, - принаймні вже якось цікаво проводимо час.
— І це каже той, хто хотів залишитись біля коней, - єхидно глянула на нього Едвіна.
— Ой, та годі тобі. - це Арґаса трохи роздратувало. - Давайте вже краще підемо на пошуки, а не оце - ляси точити. Марсо, ти там начебто вміла виявляти магію?
— Це те, чим я зараз зайнята. Не заважай, - зосереджено говорила Марса. - Крім потойбічного з цієї усипальниці більше нічого не чую.
— Залишається тільки йти на схід, - підвів підсумок Арґас і рушив до дороги.
Дорога, з якої вони прийшли вела далі, у зарості, плавно звертаючи направо. Арґас, як воєвода показав напрямок своїй свиті і почалапав першим у взводі, за ним Марса, а потім й всі інші. Вони звернули по дорозі праворуч. Перед ними розкривалась місцина, яка колись була галявиною, на якій стояли зруйновані, природніми силами, будиночки по обидві сторони. Дахів у них не було, де-не-де і стін - лише груда каменю.
Коли група обережно ступала між розвалених будиночків, ліс здався завмерлим. Аж раптом - пролунав дикий крик. Це була Баньші, її голос - спів скорботи і гніву - сколихнув повітря. Усі п’ятеро героїв відчули, як холод проникає в груди. Арґас і Горя впали, їхні тіла знепритомніли від хвилі чарів.
Тарен, витримав удар і, не гаючи часу, вихопив арбалет. Стріла вдарила Баньші, прорізавши мряку - але та не впала. Баньші підлетіла до Марси й ударила її своїм некротичним дотиком. Магія болю прорізала заклиначку, але вона витримала.
Марса, хитаючись, вистрілила трьома променями вогню — два з них влучили, опалюючи Баньші. Едвіна, викликала блискавку, яка пронизала примару — шепіт її душі став тьмянішим.
Тим часом два павуки виринули з павутиння, один стрибнув на Едвіну, інший — обплутав Марсу, скувавши її рухи.
Тарен відступив у тінь, ковзнувши за стіну, зник у мороці й вистрілив у Баньші знову. Стріла пройшла крізь її ілюзорне тіло, залишивши слід у тканині смерті. Марса, ще сповнена гніву, випустила промені вогню, а Едвіна — нову хвилю блискавки. Нарешті, дух розвіявся — крик Баньші стих, а повітря стало важким, як після грози.
Один павук вже лежав мертвий — це була стріла Тарена, що пройшла точно в хітинове серце. Інший ще дихав. Едвіна вистрілила у нього магічним вибухом, а Марса, попри обмеження павутиння, зібрала останні сили та спалила чудовисько струменем полум’я.
Бій завершився. Двоє товаришів — Горя і Арґас — лежали непритомні, але живі. Повітря навколо тримало ледь відчутне відлуння крику.
Едвіна побігла приводити до тями Горю й Арґаса, а Тарен розплутувати Марсу. Він підбіг і швидким, майстерним рухом кінжалу звільнив Марсу з павутинових пут. Тоді вони повернулись до інших. Едвіна вже стабілізувала Горю, а тоді вже всі допомогли піднятись Арґасу. Вони важко дихали, але були живими.
— Всі живі? - засапавшись запитала Едвіна. Всі покивали головами.
— Ну так собі, - відкашлюючись відказав Арґас.
— Давайте відпочинемо тут хвильку і підемо далі вишукувати той магічний кінжал, - запропонував Тарен, - Я побуду на варті. Всерівно в лікуванні з мене толку мало. - він встав і почав чатувати довкола друзів, які перебинтовувались, промивали рани водою або просто відсапуючись відпочивали.
— Ми готові йти, - відгукнулись друзі. Тарен приєднався до компанії. Вони вже виглядали краще.
— Думаю, комусь треба знову зробити “Виявлення магії, - запропонував Тарен.
— Так-так. Я працюю над цим, - відізвалася Едвіна і зосереджено щось бурмотіла собі під ніс. - Готово пішли.
Компанії не прийшлось довго шукати. Едвіна вказала на одну руїну, яка ще більш-менш виглядала на живу: у неї стояли всі стіни, а замість дверей - просто арка. Вони зайшли туда. В будиночку лежало декілька груд кісток. “Певно то були ті, хто хотіли викрасти той кінжал, але не донесли” - подумав Тарен. Едвіна відразу вказала на кінжал - від нього тхнуло магією, як це вона описувала. Вона взяла його магічною рукою і запропонувала таким чином його донести Пірону. Ніхто не був проти. Авантюристи проходили біля трупів мертвих павуків, потім завернули ліворуч і праворуч побачили вже знайому усипальницю. Зайшли в неї й спустились в низ до гробівниці. Там все ще висів у повітрі Пірон. Побачивши кінжал він видав звук, ніби важкий подих, але потойбічний і глибокий, який ще бринів десь у голові відлунням.
— Ви його знайшли?! - здивовано сказав Пірон, - Чомусь я навіть і не надіявся його знову побачити. Але ви таки це зробили.
— Так, але це не зовсім від доброти душевної. - відізвався Тарен. - У нас, всетаки, була домовленість, яку ми, власне, і виконали.
— Тут і мови бути не може. Моє слово було сказане - і воно так станеться, як ми й домовлялися, - з впевненісю провадив привид, - Золото ваше, але у мене ще одне прохання. Зовсім незначне. Після нього ви зможете звідси забрати все, що захочете, окрім цього кінжалу по відомим причинам.
— Що у вас на думці? - зацікавилась Едвіна.
— Це саме найменше, що можна лиш зробити на цьому світі - звільнити нарешті мою душу.
— Серед нас немає священників, щоб вам з цим допомогти,
— Мені не потрібні священники. Мені потрібні лише ви і цей кінжал.
— Що ви маєте не увазі? - вже напружився Арґас.
— Просто покласти кінжал на моє мертве тіло, а точніше - в мої руки. - запала тиша. Було дуже просто, аж занадто. Він далі продовжив. - Я залишаюся між світами, невзмозі покинути цей світ. Цей кинжал був подарований мені моєю першою і останньою дружиною Трамірою. На її замовлення, для мене викували цей кінжал. Якось так сталось, через те, що він став мені дуже дорогим - він мене і тримав весь цей час тут.
— Але чому ви не відійшли, коли вас захоронили? - запитала Марса.
— Тому, що його не було зі мною у потрібний момент. Перед смертю я сказав своєму старшому сину забрати кінжал, але той відмовився. Так як при мені його не було, коли я вернувся у цей світ духом, значить - його хтось забрав. В той час, ще життя жевріло і люди тут по вулицях ходили, але ніхто не відкидає можливості нападу з любої сторони. Через деякий час, я чув як приходив старший син помолитись за мою душу. Я відчував присутність кінжалу поки він знаходився в усипальниці і пропадав, коли йшов. І ось коли він заходив у гробницю, я побачив кінжал у нього на поясі. А потім і він помер, і з ним кинжалу не було. Відповідно він теж комусь його передав. І так до сих пір. І ось - кінжал знову тут.
— Тоді, не бачу сенсу продовжувати ваші страждання і дати вам можливість, нарешті, побачитись з ріднею на тій стороні, - поважно промовила Марса.
— Дякую вам. І прощавайте, - умиротворено проговорив Пірон.
Здавалося ніби це ціла вічність, поки Едвіна доходила до тіла Пірона. Кожен її крок віддавався відлунням у вухах. Серце почало битись швидше, пульс бив у скроні все дужче, а по тілу з’являлись сироти. Ще крок. Немовби в барабан серце било у барабанні перетинки. Бум - ще крок. Бум. І гробова тиша. “Дякую” - тихо промовив Пірон. “Покійтесь з миром пане Пірон Недарн Свірський” - відчувся дуже важкий, наповнений жалю голос Едвіни. Цокнули металеві піхви об обручку на Піроновому пальці і Піронове ілюзорне тіло почало поволі здійматись до стелі, а він розкидати руки в сторони промовив “Нарешті” і зник.
Сльози котились по лиці у Марси, шморгання заповнювало залу гробниці, а туга робила повітря все важчим. Едвіна стояла біля його тіла схиливши голову, не показуючи своє лице у сльозах. Її тіло посіпувалось заливаючись жалем. Арґас обійняв Марсу, а вона розревілася іще дужче. Вже і не витримала Едвіна, закинувши голову назад намагаючись побороти наплив емоцій, що вдавалося дуже важко, вона також ревіла, як маленька дівчинка. Скупі сльозинки скапували і у хлопців зі щік. Цю подію, не можна було пережити інакше.
Вони провели там ще деякий час. Заспокоїлись. І почали думати що робити далі.
— Фух. Жаль чоловічка. Ми зробили все, що змогли, - перша почала Марса.
— Так, - скупо озвався Горя.
— Нам все ще потрібно подумати що робити далі. - сказав Арґас, - Тепер ми можемо взяти свою плату за виконану роботу.
— Я не хочу звідси нічого брати, - проказала тихо Едвіна, - Я просто не зможу.
— Зможеш. - відрізав Тарен. Едвіна зиркнула на нього з часточкою злості. Вона заходилась йому сказати вже щось зле у відповідь, але він виявися швидшим. - Подумай з тієї сторони, що якщо не ми заберемо - то хтось інший це зробить. - він дивився їй прямо у вічі, а вона йому. Мовчанка була коротка.
— Має сенс, - відповіла Едвіна опускаючи голову додолу, схрестивши руки на грудях.
— Тоді, давайте дивитись, - озвався Арґас і пішов оглядати гробницю. Згодом до нього приєдналися й інші.
Вони знайшли книгу Пірона - це було щось, на зназок щоденника. Знайшли близько чотирьохсот золотих монет. Туди входили й коштовні камені, і стрібні монети, і навіть якісь статуетки. Обчистивши гробницю перед виходом вони ще раз окинули поглядом її, ніби прощаючись з Піроном та його сімєю, й вийшли.
На вулиці вже сутиніло. Вони запалили смолоскип і пішли до своєї карети. Закинувши все добро в карету, домовились про чергування і пішли спати.
