***
Арсен прокинувся о десятій ранку, що було незвично для нього. Він зазвичай вставав раніше, за будильником, але сьогодні голова боліла після вчорашнього вечора. Він давно не пив, тому кілька келихів пива з друзями дали про себе знати. Сонце вже високо піднялося і напекло так, що кімната наповнилась теплом.
Його чорний кіт, стояв біля дверей і м'явкав, вимагаючи їжі. Арсен, ледве розплющивши очі, посміхнувся на це вимогливе м'явкання, цей кіт завжди розтоплював його холодне серце. Він потягнувся, пішов у ванну, вмився холодною водою, щоб освіжити себе, і далі на кухню. Кухня, поки що, виглядала пустою та не обжитою, проте уже чистенькою та без павутини. Сонце ще не дістало до цієї кімнати, і це здавалося не таким вже й комфортним місцем.
Він насипав корм Ніченьці, пішов щось знайти для себе поїсти. Арс дістав старий чайник, та поставив кип’ятити воду, насипав в кружку кави, знайшов печиво яке вчора купив, і почав готувати сніданок. Коли запах свіжозвареної кави наповнив приміщення, Арсен відчув себе трохи краще. Він взяв печенька і, тримаючи чашку кави, вийшов на веранду. Сидячи за старим дерев'яним столом, він насолоджувався теплом ранку.
З веранди відкривався вид на вуличку, вона була спокійна. Тут були такі ж будиночки як і хлопця, невеличкі, ну в когось і більші, з пишними садками. Якщо піти на ліво в кінець по дорозі, то можна дійти до кінця вулиці, і, оскільки він жив на окраїні міста, в кінці виднілися поля та ліс. В інші стороні, за пару хат, була центральна дорога, яка сполучала його райончик з містом. Інколи з головної дороги долітали звуки авто та гучні голоси. Сашко жив біля тої самої гучної дороги, тому Арсу приходилося пару метрів йти самому до дому.
Тимчасовий хазяїн цього подвір’я Рудик Арсен, оглядав свої володіння. Поглянув на соняшники під парканом, які тягнули свої золотисті голови до сонця. Арсен відкусив печиво і глянув на клумбу біля входу. "Треба буде обов'язково облагородити її", - подумав він, розглядаючи занедбані квіти і бур'яни.
Проте сьогодні був недільний ранок, і в їхньому містечку не було прийнято займатися важкою працею цього дня. "Нічого страшного, - вирішив він, - сьогодні зосереджуся на прибиранні всередині будинку. Щоб не було соромно гостей привести ".
Яких гостей? Арс?
Він ніколи не любив ходити в гості і щоб до нього приходили. Це ж треба навести чистоту, зробити якусь каву чай і гостинці. А до інших він не любив ходити, тому що здавалося, заважав їм, і якщо вже й попадав до когось в гості, то старався довго не засиджуватися. Єдині люди, яких не стосувалися ці примхи, були Сєьожа, Крістіна, та в деякі мірі його батьки.
Він засидівся на веранді, насолоджуючись кавою і спокоєм. Легкий вітерець розслабляв, із далека доносилися чиїсь голоси та не зрозумілі звуки. Ніченька, наївшись, прийшов і лягнув біля його ніг, муркочучи від задоволення. "Добре, що я взяв відпустку", - подумав той, глибоко вдихаючи свіже повітря. Сьогодні він збирався завершити прибирання в будинку, а потім, можливо, трохи відпочити і прогулятися містом, що так багато значило для нього.
***
Арсен взявся за прибирання з ванної кімнати. Він ретельно вимив плитку, дзеркало та ванну. Вологе повітря змішувалося з ароматом засобу для чищення, і здавалося, що в кімнаті стало дихати легше. Потім він перейшов на веранду, де ретельно вимив підлогу, витер пил зі столу та стільців.
Наступним пунктом була його дитяча кімната, яку він колись ділив з молодшою сестрою Ілоною. Сонячні промені заливали кімнату яскравим світлом, від чого вона здавалась ще затишнішою. Строкаті шпалери на стінах зберегли свої барви, а старі постери з героями улюблених мультфільмів та їх дитячі малюнки все ще висіли на своєму місці.
Він відкрив шафу і пригадав, як вони з сестрою ховалися в ній під час грози. Їхній сміх лунав відлунням у вухах, наче це було вчора. Він згадав, як вони ховали під ліжком їжака, якого знайшли на подвір'ї, і отримали за це добрячого нагону від батьків. На підлозі ще залишились сліди від дитячих ігор із Сашком. Арсен пригадав, як вони будували фортеці з подушок та ковдр, уявляючи себе лицарями та піратами. Старий дерев'яний стіл, за яким він робив уроки, досі стояв біля вікна. На ньому навіть лежала книга та зошит, покриті пилом часу, а поруч стояла маленька лампа, що світила, як у дитинстві, коли вони з сестрою читали на ніч.
Кожна дрібниця в кімнаті викликала теплу хвилю ностальгії. Всі ці спогади були як барвистий калейдоскоп, що нагадував про безтурботні часи дитинства. Його наповнювали теплі спогади про ті дні, коли світ був простішим і яскравішим. Він згадав, як вони з Ілоною засинали під звуки дощу, обіймаючи свої улюблені іграшки, як гралися на підлозі з Сашком маленькими машинками, уявляючи, що подорожують далекими країнами.
Але разом з цими приємними спогадами прийшли і більш похмурі думки. Він згадав своє теперішнє життя: офіс, де він сидить днями, рутина, що затягла його. Арсен відчув, як серце стискається від жалю. "Чи не даремно я живу це життя?" – думав він, почуваючись, ніби застряг у безвиході.
Ці думки були важкими, майже нестерпними. Йому здавалося, що він проживає своє життя даремно, і це почуття поглинало його все більше. Арсу здавалося шо він починає тонути сам у собі, чи то падати повільно у темну бездну, не маючи за що вхопитися щоб на трохи хоч притормозити.
Арс ріско встав, він вже закінчив з прибиранням, пішов насипав коту їди, собі зробив бутерброд, і перевіривши чи точно все зробив, тому що спочатку всі прави доробити – а потім відпочинок, побіг в магазин. В нього був один досить дієвий, але не дуже корсний метод з боротьби з цими дурними думками.
***
За прибиранням він і не замітив що наступив вечір. Йдучи до магазину і жуючи бутерброд, думав чи зустріне знову Сашка, треба буде взяти його номер телефону, а то в 2024 році не мати контактів з потрібною людиною якось дивно.
Чи то він так спішив чи то в думках не замітив, як швидко опинився уже в магазині. Спочатку обійшов зал в надії що там десь буде його друг, але звісно що там його не знайшов. Тоді, не затримуючись пішов зразу до каси.
– Добрий вечір, мені, будь ласка, червоне Мальборо та запальничку – звернувся той до милої дівчини-касирки
– Паспорт – відповіла уже не дуже мила дівчина-касир.
Арс змушений виконати всі її вимоги, відмовитися від акцій, розрахувавшись, він зам’явся на місці і все ж спитав:
– У вас тут працює на залі такий собі Олександр, – дівчина подивилася на нього, ніби хотіла почати сваритися – так от, він сьогодні на роботі?
– Вам його нащо треба?
– Ви нічого такого не подумайте, – Арса ця розмова ставила в не зручне положення, і хотілося по скоріш піти, – я його дуже-дуже старий друг, от вчора приїхав, ми з ним бачилися а номер забув взяти, було б добре якби ви дали мені його телефон.
– Зараз, – та не спішучи дістає телефон, набирає номер, закочує очі і бере слухавку. – Саня, тут тебе шукає твій дуже-дуже старий друг...
– Арсен, – підказує той.
– Арсен, каже, – та сказала ще пару слів, та нарешті продиктувала номер Сашка.
– Дуже дякую, гарного вечора, – сказав Арс, і пішов як можна швидше з звідти.
Знайшовши лавочку в сквері не далеко від магазину, він закурив. Навіщо він це зробив, не знає сам, але знав що йому це допоможе відігнати думки всякі не добрі. А яким чином? Теж не знав.
Ну не може людина знати відповідь на всі питання. Що зробиш.
Арс хотів зателефонувати Сашку та попросити посидіти десь з ним, поговорити, але не хотілося турбувати хлопця. Він вагався, але все ж набрав. Трубку взяли майже зразу:
– Так, я слухаю, – як завжди жваво промовив голос в трубці.
– Привіт, це Арс, впізнав мене ?
– Ааа, Арс, привіт-привіт, все ж виманив в Наталі мій телефон, – розсміявся Сашко.
– Таак, було не легко, але вийшло, – Арс також посміхнувся, позитив його друга заражав. – Саш, не хочеш вийти, поговорити-посидіти?
– Блін, я зараз у гостях, зможу хіба пізно ввечері… але завтра на роботу, так що не знаю, нічого не обіцяю, – зітхнув той. – Але чекай, там десь Антон має бути, йому сьогодні дуже нудно, якраз складе компанію.
– Ем, я якось ще не готовий гуляти з тими людьми, з якими вчора познайомився, ще не зовсім звик до них, та й про що будемо говорити?
– Антон досить товариський, він сам тебе буде розважати. Зачекай хвильку, – на цьому обірвався дзвінок.
– Ну супер, і нашо я щось казав лиш, – Арс записав номер телефону друга, знову затягнувся цим їдким сірим димом, і хотів лиш йти, як той зразу передзвонив:
– А ти де саме знаходишся? – спитав його друг.
– Біля твого магазину.
– Ну магазин не мій, – засміявся той. – Але ти сиди і нікуди не тікай.
І не попрощавшись дзвінок знову обірвався.
«Колись я навчуся думати, а потім казати». Арс закурив чергову сигарету, бо відчував що знову піддасться емоціям. Він назад сів на лавку, виконуючи прохання нікуди не йти, розглядав перехожих, і чекав коли йому знову не зателефонують з подальшими інструкціями.
Але не дочекався.
Серед тих незнайомих перехожих він помітив знайому уже постать, яка сильно вирізнялася. До нього на скейті, в прямому значені слова, підкатив Антон.
– Здарова Арсен, – хлопці пожали руку, – поділишся? – той вказав на пачку сигарет які стояли збоку.
– Так, звісно, бери, – Сашко відправив Антона до нього. Арсу стало не по собі від того що все вирішили за нього, в деякі мірі заставили, та й ще прийдеться сидіти з не дуже то знайомими людьми.
Антон присів до нього на лавочку, кинувши скейт під ноги, дістав свою запальничку і затягнувся. Картина була цікава, такий собі інтелігентський чорнявий чоловік, закинувши ногу на ногу акуратно курив, в той час як біля нього сидів такий собі розтіпаний хуліган нагло оглядав людей навколо. Хлопців на хвильку огорнула тиша, і було видно що вони двоє ще не до кінця звикли один до одного.
– Від давно катаєшся? – спитав Арс.
– Від дитинства, – Антон видихнув дим, затушив докурену сигарету в попільничку що була біля смітника, – єдине що в мене добре виходить...
– Та чого ж єдине? – таке дурне спитав Арс.
– Хех, ну бо інші заняття виходять через одне місце в мене, – посміхнувшись промовив, – а ти вмієш кататися?
Арсен здивовано, точніше, поглядом “Ти-що-смієшся-з-мене” глянув на Антона:
– Нє. Але я пробував, розбив підборіддя, більше не хочу.
Антон навіть посміявся:
– А чим крім роботи ти тоді займаєшся?
– Ну я... – Арс задумався, відчуваючи легку ніяковість. Він не був готовий ділитися всіма своїми думками, особливо з не знайомим йому Антоном. Поки його життя не стало одноманітною низкою робочих днів, він любив культурні заходи – театр, кіно, а ще малював невеличкі арти. Раніше він часто виїжджав у нові місця з друзями. А зараз? Всі ці захоплення відійшли на другий план, залишилися лише розмиті спогади про часи, коли в нього було більше енергії на щось окрім роботи. Він міг би розказати про це все, але щось зупинило його. – ...малюю іноді, – сказав Арс тихо, ніби виправдовуючись перед собою.
Антон хитро посміхнувся. Він ніби відчував, що це не вся правда, але вирішив не тиснути.
– А покажеш? – його голос був легким, ніби жартом, але Арс знав, що за цим стояло справжнє зацікавлення.
– Якщо щось є в галереї, – відповів Арс, намагаючись звучати незацікавлено, але всередині він відчував якесь дивне напруження. В галереї насправді залишилися лише кілька старих робіт у стилі поп-арт, малюнки, які він робив ще тоді, коли в нього було більше натхнення. Він відкрив свій телефон і, трохи знервовано гортаючи фотографії, знайшов кілька зображень. Арс показав їх Антону, трохи знервований, як той відреагує на його творчість.
Антон прийняв його з цікавістю, і на мить між ними встановилася тиша. Він уважно розглядав малюнки, нахиляючи голову то в один бік, то в інший, ніби намагаючись зрозуміти щось більше, ніж просто зображення.
– Вони класні, – сказав Антон, піднімаючи погляд на того. – Серйозно, у тебе талант. Чому ти не продовжив?
– Ну... – хлопець підняв плечі, відчуваючи себе трохи ніяково. Його охопило дивне почуття – ніби він відкрив частинку себе, якою давно не ділився ні з ким. – Робота, – він коротко пояснив.
Світло на вулиці поступово зникало, і починало темнішало. Ця розмова була для нього незвичною. Він не звик говорити про свої захоплення, тим більше з кимось настільки уважним до деталей, як Антон.
– Робота – це, звісно, добре, але мені здається, що ти втрачаєш щось важливе, – сказав Антон, повертаючи телефон. Його слова прозвучали як легкий докір, але в голосі не було осуду, лише тепла підтримка.
Арс відчув, як його всередині щось стискається, ніби хтось зачепив давно забутий нерв. Антон був занадто спостережливим. Занадто уважним. І це змушувало хлопця трохи нервувати. Але водночас було приємно, що хтось цікавився ним на такому глибокому рівні. Відчувалося, ніби Антон проникав в його внутрішній світ, поступово відкриваючи те, що він давно ховав навіть від себе самого.
– Ну ти трохи занудно живеш, – чесно сказав Антон, усміхаючись. Його погляд був теплим, без осуду, більше схожим на легке підштовхування до дій. – Я б давно зійшов з розуму при такому графіку.
Арс усміхнувся у відповідь, але всередині відчував, як ця розмова розхитує його. Він сам знав, що загубив себе в повсякденності, але слова Антона зробили це надто очевидним.
– Ну... я звик якось, – відповів він, намагаючись зберегти свою захисну маску.
– Можливо, ти просто потребуєш змін? – Антон підняв одну брову, і в його голосі була прихована цікавість. Він наблизився трохи ближче, ніби скорочуючи відстань між ними, і Арс відчув, як його серце почало битися швидше. Здавалося, що цей момент тягнувся вічність.
– В мене є ідея, але треба спочатку зайти додому скейт закинути, і так нам по дорозі, – той різко встав, піднімаючи скейтборд та чекаючи поки Арс підніметься.
– По дорозі до чого?
– Потім сам побачиш, пішли.
Арс не дуже хотів йти, вже знав що це далеко. А ще він відчував втому, як не як, другий день фізично працювати, трохи втомлює. Але не відмовився від цієї “чудової” ідеї.
Поки вони йшли, Антон намагався вламати Арса, щоб той знову спробував стати на скейтборд, а той в свою чергу, чемно відмовлявся, але пообіцяв що десь колись це має статися.
Не так вже й довго вони йшли, трохи більше ніж за 15 хвилин, вони звернули у вуличку, схожу на ту, де живе Арсен, тільки було видно що ця новіша. А ще через 2-3 хвилини вони зупинилися перед високими залізними воротами з високим кам’яним парканом, який ховав від рандомних людей подвір’я, виднілися тільки верхи дерев, туї та двоповерховий, не такий вже й і простий будинок. Антон відкрив ворота, запросивши гостя:
– Зайдеш зі мною чи почекаєш на гойдалці?
– Я почекаю, ще не готовий знайомитися з твоїми батьками, – намагався віджартуватися Арс, йому було не комфортно це все.
– Я та так і знав, – усміхнувс Антон, – я швидко.
І той забіг до хати, а його гість сів на гойдалку, яка стояла в пишних кущах бузку, весною тут напевно аромат стояв чарівний. Газон всюди рівно покошений, квіти не росли хаотично як в нього, бетонні доріжки вели до будинку, гойдалки, напевно гаража та ще кудись за будинок. Було видно що тут живуть добрі господарі, або дуже багаті.
З відкритого вікна доносився аромат якоїсь смачної страви, та чутно ніжний жіночий голос. Арс намагався не підслуховувати чужі розмови, але було цікаво хто це.
– ... мам, ми не довго ... – крикнув Антон вибігаючи з будинку.
“Значить мама” подумав Арс.
– Погнали давай, бо зараз заставлять йти їсти нас, а я сказав що ти встидаєшся, ну там довга історія, пішли. – Прямота цього хлопця забавляла Арса. Вони продовжили йти по ті й же вуличці, розглядаючи будинки.
– Ну так куди ми йдемо?
– Сюди, – Антон зупинився навпроти старого, з бетонних плит паркану, за яким явно не шикарний будинок був. – Це закинутий універмаг, типу торгового дому, ти може навіть ходив сюди.
Арсен стояв зовсім не в захваті, та зрозумів що буде далі.
– Не пам’ятаю цього, напевне ми сюди не ходили... Антон, – той зітхнув, – я не буду лізти туди, я вже не дитина.
– Ну ти там ніколи ж не був навіть, ти як не попробуєш – то не попробуєш.
Арс мало не закотив очі від геніальної фрази.
– Ну раз не попробую не попробую, то піду, – через силу погодився той.
Антон почав залазити на паркан, вправно долаючи його, та досить швидко опинився уже на території. Арсен неохоче пішов за ним, він почувався трохи ніяково, але адреналін поступово почав пробуджувати його інтерес. Обережно перелізши через паркан і приземлився біля Антона. Той виглядав дуже задоволеним собою, що у нього вийшло привести сюди нового друга.
Вони йшли тихо по території, обережно оминаючи сміття та зарості. Залізли через розбите вікно на перший поверх будівлі. Всередині було темно і холодно, не включаючи ліхтарика, Антон впевнено рухався вперед.
— Тобі тут подобається? — запитав Арсен, оглядаючи відкриті кімнати з голими стінами, подекуди залишися якісь речі із минулого.
— Так, тут спокійно, — Антон зупинився перед одною із кімнат. — І тут якась особлива атмосфера, ніби можна все...
Вони петляли коридорами, заглядали в кожну кімнату, переважно тут уже нічого не залишилося, лиш по декуди валялися забуті обривки документів, якихось дрібних речей. Пусті великі торгові зали в ночі виглядали страшнувато, в якийсь момент Арсу навіть захотілося втекти.
– За все своє життя не був у подібних місцях, – признався той.
– Ти серйозно? Навіть в дитинстві не лазили нікуди? – з недовірою спитав Антон. – Бааагато ти звісно пропустив.
Арс тільки закотив очі і зітхнув.
– Та не злись. Пішли тобі покажу тобі те, задля чого варто сюди лізти.
Вони перемістилися до адміністративної будівлі, що була позаду основного, та зразу піднялися на останній п’ятий поверх. Антон повів його до однієї з кімнат, де біля великого вікна, стояла якась лавка, на яку той і заліз.
— Дивись, — Антон підізвав його підійти ближче, той чемно виконав вказівку і зазирнув у вікно.
Вид був чарівний: перед ними нічне місто мерехтіло вогнями, машини не спішучи світили фарами, вдалині жовті ліхтарі спальних районів відділяли жителів від темноти лісу, а за лісом, на фоні, злегка світлого неба виднілися силуети гір, які ніби навпроти хлопців, також спостерігали за цією красою. На небі почали з’являтися перші зірочки, що додавало казковості до цієї картини, хоч бери і малюй.
— Вау... — прошепотів Арсен.
— Наш світ дивовижний... головне знати під яким кутом дивитися.
Арсен посміхнувся. Він відчував спокій і тишу в середині, ніби це те, чого він прагнув все своє життя.
— Мені здається, що я багато чого пропустив в житті, – не відриваючи погляду від вікна почав Арс, – за роки юності мене цікавили тільки гроші та кар’єра, ну все таке, а найдорожче було насправді безплатним... Як же я багато пропустив...
– Ти нічого не пропустив, – Антону хотілося його втішити, ніби малу дитину в якої впало морозиво і вона плаче, – Не дурно ж кажуть “краще пізно ніж ніколи”, так що в тебе є ще всііііі шанси наздогнати те що ти хочеш. Поки ти живеш – ти можеш.
Арс поглянув на Антона очима, повних надії? чи може захоплення. Хлопці мовчали. Арсен думав, над сказаними словами. Ці слова були доволі простими, але якщо подумати, сенсу у них було багатезно. В простоті насправді складність.
– В тебе є щось їстівне дома? – раптові слова, витягли хлопця з роздумів.
– Що? – той не вловив сенс питання.
– Ну їжа якась є? Дома. Бутік хоча б?
– А, ну та. Є бутік якраз, більше нічого не встиг приготувати, – Арс задумався, – Ну взагалі то треба було слухати маму і йти їсти.
– Ти б і так не пішов, – Антон так сказав це, ніби знав того уже багато років.
– А я і не голодний, ти б поїв.
– Ну не хоч прийняти гостя то так і скажи, – на цей раз прийшлося Антону закочувати очі.
– Та чого не хочу... – той розгубився, – пішли, я якраз вичистив всю хату, тож запрошую тебе на пізню вечерю. – Арс трохи з іронією сказав, та вказав рукою на вихід. Антон поклонився в знак подяки та поспішив на вихід. І вже з коридору крикнув:
– Ти йдеш? Я якби дороги не знаю до тебе, – Арс з підсішком рушився з місця. – А чай дома маєш?
– Маю! – кричить той в слід, – але ти чудний Антон.
Хлопці вернулися тим же маршрутом який і прийшли сюди. На вулиці уже стало тихо та темно, поодинокі машини кудись собі їхали, інколи повз проходили люди, а ліхтарі освічували їх з висока теплим жовтим світлом. Місто вночі було дуже затишним та романтичним, і здавалося кожному з них подобалася ця атмосфера. Тепла літня ніч ніби дозволяла робити все, розслабитися та бути собою. Хлопці йшли поволі, обговорюючи архітектуру міста, Арсен розказував де що було колись, а Антон в той же час показував та розказував йому про нові місця.
***
Вони підійшли до будинку Арсенія, той швидко відкрив ворота, жестом запросивши Антона пройти вперед. Вуличне світло ледь-ледь освітлювало дорогу до входу.
— Зараз, ще трохи і будемо на місці, — Арсен вказав на двері будинку.
— Твій дім виглядає затишно, — сказав Антон, оглядаючись довкола. Він зовсім не хвилювався що йде до будинку людини, яку ще не знає до кінця, ще й по серед ночі.
— Дякую. Заходь, відчувай себе як вдома, — Арсен відчинив двері і ввійшов першим, включив світло, одразу знімаючи взуття і намагаючись не наступити на Ніченьку, який крутився біля ніг.
— О, чого ти не розказував що в тебе є ще такий пухнастий друг!!! — серйозний Антон раптово розчинився при виді котика, ставши таким же милим як ця тваринка, що аж захотілося їх двох погладити та нагодувати смаколиками.
– А за вушком почухати, а животик, – Антон розсівшись на підлозі уже в повному захваті грався з цим чорним клубочком, а котик залюбки приймав його ласку, підставляючи то вушко то голову.
– Бачу у вас любов з першого погляду, – засміявся Арс. – Його Ніченька звуть.
Арс умилявся з картини яка виникла в нього в коридорі.
— Це така пушинкаааа, – беручи на руки котика і нарешті встаючи сказав Антон. – Ну показуй свої володіння.
Вони пройшли до кухні. Арсен одразу ж увімкнув світло, яке наповнило кімнату теплим сяйвом, вказав на диванчик, та пішов ставити чайник.
— Ти присідай, а я швидко щось приготую.
Антон сів і з цікавістю почав оглядати кухню.
— У тебе тут так по-старому, все ніби застило в часі.
— Так і є, — погодився Арсен, дістаючи продукти з холодильника. — Таку кухню, та й взагалі все тут, я ще пам’ятаю від дитинства. Чомусь батьки не сильно хотіли щось тут міняти.
Хлопці погрузилися в тишу. За вікном уже пів перша ночі, муркотіння кота та стукіт посуди – єдині звуки що розбавляли цю ніч.
— Розкажи що-небудь з дитинства, — неочікувано попросив Антон, спостерігаючи, як Арсен вправно нарізає ковбаску.
— Нуууу, що сказати, ось тут ми з сестрою колись влаштовували наші перші кулінарні експерименти. Пам'ятаю, як ми разом намагалися спекти млинці, який потім ніхто не зміг їсти, — Арсен засміявся, згадуючи той випадок. – Дивно, як ми тоді не спалили кухню…
Антон посміхнувся, уявляючи цю картину.
— Хех, надіюся зараз ти вже нічого не спалиш. Я б міг тобі допомогти, але боюсь що в мене такі навики як тоді у тебе були.
— Дякую, поки що відмовлюся, — Арсен закінчив нарізку і почав наливати гарячу воду по кружках. — В мене є тільки чорний чай та чорна кава, що будеш?
– Чорний, як цей милий кооотик, чай, – Антон далі продовжив гратися з котиком чекаючи на їжу.
Арсен на секунду завис з кружками в руках, спостерігаючи за Антоном. «Ніколи б і не подумав що таке може бути тут на кухні», подумав про себе той. Видихнувши, поставив на стіл очікувані бутерброди з чаєм, коту теж дістався шматок ковбаси, і всі троє приступили до пізньої вечері.
– Антон, може тебе провести додому? – спитав Арс, коли вони вже все з’їли і його гість розпозіхався.
– Та я ж не маленький, – обурено поглянув Антон, і мало не піджав губу як дійсно мала дитина.
– Ну як сказати… – Арс зверхньо, але з добрим поглядом глянув на нього.
– Ей блін, вік це тільки цифри, – потів глянув на телефон, – а цифри кажуть що уже пора додому йти, я ж обіцяв що не довго буду.
«Оце час швидко пролетів – подумав Арс – ніби вийшов недавно».
Антон подякував, акуратно встав, щоб не розбудити котика, який заснув біля нього, попрощався, і рушив додому.
