РОЗМОВА ПРО СВІТЛО
Полюби себе ніжно, як Сонце ріллю
Відпусти свій неспокій у дальній туман,
Олівцями добра свою суть розмалюй,
Хай цвіте в тобі сад, а не чорний бур'ян.
Полюблю, як затупиться Місяця ніж,
Що накреслив тривогу мені на руках.
Свої хащі ховаю глибоко на дні.
Кожна квітка там – чорна, а гілка – суха.
Обійми свої мрії, що сплять в глибині,
Дай їм крила з надії, літати вгорі.
І нехай твоє серце без зайвого "ні"
Відшукає свободу палку у зорі.
Мої мрії колючі, як чортополох,
Їх тримаю подалі до кращих часів.
Я зорю не стрічаю із кимось удвох,
І здається, що гірша і слабша з усіх.
Не шукай у чужих дзеркалах висоти,
Бо найкращий відбиток живе у тобі.
Ти є промінь, що вміє свободу знайти
І вночі засвітити, як хтось у журбі.
Я сама у журбі, у ярах темноти,
І по стежці моїй розсипається шлак.
Якби хтось незвичайний мені присвітив –
Свій загублений промінь, як голку, знайшла б.
Автори: Мирослав Манюк
Наталка Меленишин
12.08.2025 – 03.12.2025
