Рухл Фішман — ізраїльська їдишомовна поетка, лавреатка премії імени Іцика Манґера. Народилася у Філадельфії, але прожила й пропрацювала в Ізраїлі, переїхавши в кібуц Бейт Альфа.
Почала писати під впливом Малки Хейфец-Тузман (чуттєвість, грослівʼя, здебільшого неримовані вірші), й із підтримкою Аврома Суцкевера. Належала до низки ізраїльських принципово їдишомовних авторів та авторок, публікувалася в “Ді ґолдене кейт”, культовому (і фактично єдиному їдишському журналі в державі Ізраїль).
Її вірш “Моя дика коза” зрештою став назвою для цілої антології жіночої їдишської поезії у польських перекладах → „Moja dzika koza. Antologia poetek jidysz" pod red. Joanny Lisek, Belli Szwarcman-Czarnoty i Karoliny Szymaniak, Wydawnictwo Austeria, Kraków 2019.
Я просотана сонцем
І просонцена
І розпалена сонцем.
Штовхни-но мене,
І зсередини мене враз
Вивергнеться
Гаряче сонячне сім’я.
Я заковтую так багато сонця,
Я сміюся і сяю сонцю навстріч,
І посилаю йому палючі сигнали.
Всі зморшки мої підсвічені
Та я не боюся.
Мені все враз стає
Сонячним —
Чи то я променюся,
Чи мене огортає промінням!
Ми сьогодні
Одне одного
Виснажили —
Сонце і я.
Ми трудилися обоє
У винограднику.
А ближче до ночі сонце
Закотилося за гору,
Розчервоніле від зусиль —
І я, уся розпалена
Лишилася на самоті.
Так, справді ми сьогодні
трохи розжеврілись —
Сонце
І я.
Загорни мене в море
Перехвилюй мене —
а після того,
хоч ти й зносиш мене піском,
вушко моє — мушля — лишиться
в нім гримить спогад,
в нім перловіє голос твій.
На початку
було сонце.
Ось долина —
ямочка на щоці
сонця.
Гранати —
перса сонцеві.
А виноград —
то кінчики пальців.
Нігті ніг сонцевих —
шпичаки в полі.
Кісточки випростаних кулаків —
то Ґільбоа.
Як сонце
розчісує свої коси
і чорне волосся розсипається
у сонця на подушках —
западає ніч.
Та ми знаємо:
сонця рожеві вушка,
що нашорошуються
з-під ковдри —
то є зачинання,
початок
з початку.
Лиш поглянь на нього!
Він вистиглий.
І спокійний.
І певний в собі.
І його вже ж несуть
у руках.
Ох той кавун!
У своїй цілісності,
у своїй зеленості,
у своїй тяжкій повноті —
глибоко дихає,
вимріює щось.
То — месія.
То — жертва.
Його несуть у руках —
і він розкривається усмішкою
у всіх на очах.
От штовхають його —
мовчазно й умисно.
(Як товариша у дверях)
Штовхають його під ребра
зігнутим пальцем:
І побачив що добре воно —
якщо вирішить: вже він стиглий —
тож товариш його найліпший
буде першим, хто націлить у нього ніж.
Ох той кавун!
Червона його солодкість!
Солодка його червінь!
І шана його — і пошана!
На вустах у кожного.
Я сповнена —
та не заповідями,
як гранат:
я повна пожадань.
І от-от-от, раптово,
з-під моєї шкіри
вирветься червоний сміх
назовні.
Бджола
не видзумкотить
з мене ревність:
всі клітини в моєму серці
огорнені нині
соками і світлом — густо-густим.
Втіхою —
шар за шаром.
Я просочую їх не солодом,
і не питаю навіть чому так.
Сама втіха на мені —
шар за шаром.
І якщо лишуся такою
ще хвильку —
розчахнеться віконце
в моїй крові:
«Добридень!» —
крикну я тоді.
І ще одна крапля сонцещастя —
і тоді й гранати не витримають.
Що за червоні зуби!
Що за червоне нещастя!
33 заповіді — солодка згуба,
22 заповіді — соковита втіха
Визбирую я їх тлумачення,
визбирую —
для нас обох.
