Русоріз під Вугледаром. Розповідь русака з батальйону "Алга", якому вдалося вижити. Частина друга

Частина 1: Русоріз під Вугледаром. Частина 1

Частина 2: ви зараз читаєте частину 2.

Частина 3: Русоріз під Вугледаром. Частина 3

В попередній частині автор розказує про побут, бої і потім відхід з правобережної Херсонщини.

Через деякий час після нашого листа, нарешті стала приходити гуманітарка. До нас ледь не з боєм пробилася гуманітарна допомога від Союзу десантників Татарстану, воїнів афганців. Пригнали кілька УАЗів буханок, зокрема одну з них у третю роту. УАЗ був вщент напханий дуже потрібними для нас речами і довгоочікуваними посилками з дому. Дуже вчасно. УАЗ цей виручає бійців, служить вірою і правдою досі. Спасибі їм.

Після цього листа нас вивели на переформування і "відпочинок", на узбережжі Азовського моря. Щойно ми прибули з Олешок, почалося... Усі можливі перевірки, від прокуратури до генералів із Москви. Тільки перевіряли не наявність техніки, озброєння, харчування, медикаментів та обмундирування, а нас. Практично всі перевіряльники, за рідкісним винятком, вважали своїм обов'язком поливати брудом бійців, відкрито звинувачуючи їх у боягузтві, залишенні позицій, пияцтві. Кілька перевіряльників не приховуючи сказали, що вам боком вийде цей лист. Бійцям, які чесно виконали свій обов'язок, ціною своїх життів зокрема. Люди були просто в шоці. Не знали як на це реагувати. Щоденні перевірки та шикування, які відбувалися майже цілодобово і вдень і вночі. Постійні обшуки військовою поліцією. Та й вночі, ми стояли в повній амуніції, по кілька годин. А потім не давши нам відпочинку гнали на навчання. Нас ламали. Змушували нас збривати бороди, зокрема й віруючим людям. Боєць із позивним Брадар, глибоко віруюча людина, мусульманин, за відмову збривати бороду, був за вказівкою нового комбрига з позивним Ураган, заарештований військовою поліцією. Йому погрожували побиттям і тим, що змусять мити унітази, а також насильно збриють бороду. Наш новий ротний із позивним "Спасатєль" (рос. "Спасатель", укр. "Рятівник" - прим.) (загинув 6 лютого під Вугледаром), разом із командиром батальйону з позивним "Шайтан" (командир батальйону з мусульманської Республіки, який вважає себе мусульманином, із позивним на російський манер "Чорт", прости мене, Господи), всіляко потурали цьому, виправдовуючи це беззаконня. І тільки після того, як ми зв'язалися з Муфтієм Республіки, пригрозили колективним зверненням до Прокуратури, Брадара відпустили. Той самий Ураган на черговому шикуванні, посміхаючись, єхидно заявив, стиснувши кулак, - "Ось ви де всі в мене, я вас із саперними лопатками в атаку кину, у полях згною, як я скажу, так і буде, я на прямому зв'язку з Президентом Мінніхановим". Не потрібно бути дуже мудрим, щоб здогадатися, про що він там йому доповідав, вводячи в оману. Хочу зазначити, що уряд Башкирії привіз бійцям навіть перукарів, підрівняти їхні бороди, зубних лікарів тощо (про це писали в пресі). Потім почалося найцікавіше! Приїхало, на мою думку, якщо не помиляюся, сім вантажівок із тією самою гуманітарною допомогою, включно із зимовою формою, взуттям, генераторами і всім необхідним. Були там і іменні посилки з дому, речі, зібрані небайдужими громадянами, підприємствами, бізнесменами - спасибі їм. Допомогу цю привезли зі складів в одному з населених пунктів ДНР, де складувалася ця допомога від Республіки, не доходячи до нас. З'явився і автотранспорт, нові УАЗи, щоправда, як потім виявилося, не для нас. Але ми все одно були раді допомозі рідного Татарстану. З великими труднощами, через місяці, вона дісталася до нас. 

Приїхали журналісти з газет і телебачення Татарстану. Стали брати інтерв'ю. Але показали, звісно, тільки вибірково: красиву картинку, ми в новій зимовій формі, на тлі техніки і моря. Усе було в них добре. Не було місяців війни, загибелі й поранень товаришів, нічого не було! Правда і тоді нікому не була потрібна.

Приїхав і представник президента Татарстану, генерал Майстренко. І все за тією ж схемою. Звинувачення у всіх "смертних гріхах". В одній із "розмов", тоном, що не терпить заперечень, він заявив, що ви взагалі тут за грошима тільки, ось ЗСУ вони вмотивовані краще за вас, вони за країну і т.д. Багато чого сказав. Далі не став слухати цього персонажа, це було важко. Бачив і змінені обличчя бійців, не думаю, що їм приємно було це чути. На той час на комбрига 72 бригади "Сєвєра" (рос. "Севера", укр. "Півночі" - прим.) (Р. Веневітін (Р.Веневитин - прим.)), у підпорядкуванні якого і був наш батальйон "Алга", завели кримінальну справу, зокрема за гуманітарку, і заарештували. Дивно, але справу потім закрили, а "Сєвєра" відправили на підвищення. Усі як завжди. "Сєвєр", керівництво бригади, Майстренко, "Шайтан", спілкувалися дуже близько. Майстренко відповідав і відповідає досі за постачання батальйонів, зокрема за гуманітарну допомогу. Майже всі гуманітарники узгоджують свої дії з ним. Наскільки було відомо, про події, що відбуваються з батальйонами, Президенту (Республіки Татарстан - прим.) доповідає він. Але висновки звісно робити вам. Насправді наш лист був досить тактовним і нікого не зачіпав. Але він привернув непотрібну увагу до проблем з гуманітарною допомогою і станом справ у батальйоні. Саме з цим пов'язую перевірки, журналістів і нову зимову форму та гуманітарну допомогу, яка з'явилася нізвідки.

Після повернення з госпіталів Ростова-на-Дону і Санкт-Петербурга, чекаючи на чергову операцію на руках (вилізла назовні чергова кістка), я зі своїми бойовими товаришами і православними активістами, які надають посильну допомогу фронту, відвідав Митрополита Казанського і Татарстанського Кирила. Він благословив нас. Ми розповіли йому про цю ситуацію і події 6го лютого. Він був дуже здивований і сказав, що постарається донести цю інформацію до керівництва Республіки. Він приймав нас кілька разів, уважно слухав. Допоміг у вирішенні багатьох питань. Згодом ми дізналися, що він спілкувався з Президентом і той обіцяв прояснити це питання. Не складно здогадатися, до кого за роз'ясненнями він звернувся і якими були відповіді...

Повторюся, висновки робити вам. Від себе, від близьких загиблих і поранених, усіх учасників тих подій, хочу поставити вам, пане Майстренко, кілька запитань. Ви там були? Ви вважаєте, що маєте право давати нам оцінки? Ви вмирали разом із нами, жили в окопах, голодували, йшли в атаку, горіли в броні, помирали, розірвані на шматки від куль і осколків? Задумайтеся. Не далеко від зручного кабінету, де ви сидите, є Церква, там Ікона Казанської Божої Матері. Я часто ходжу туди. У перервах між операціями та лікуванням у госпіталях. Молюся. Цілую ікону і прошу врятувати мою Батьківщину, Росію від катастрофи. Молюся за перемогу, за бійців, за загиблих і поранених. За людей, що б прокинулися і змінили свій споживчий, бездушний і байдужий світогляд, який є основною причиною останніх подій і цієї війни в тому числі. Прошу вибачення за гріхи, що вчинив. Задумайтеся. Бог вам суддя. Хороших людей не існує, є лише ті, хто прагне ними бути.

Тим часом перевірки, навчання, муштра тривали. Як нам сказали, нас готували до штурму позицій ЗСУ. Як і хто готував, це окрема історія. На одному з шикувань, "Шайтан" вирішив нам розповісти, як він командував батальйоном морпіхів і поклав його практично в повному складі, отримавши за це Орден Мужності. Ми слухали його з подивом, він же розповідав про це з гордістю. Ну він то живий залишився, та й орден отримав. Ну що тут скажеш, таке відчуття, що людина просто не має ні найменшого уявлення про те, що таке добре і що таке погано, продукт нашої бездарної епохи одним словом. Надалі він неодноразово викладав інтерв'ю в офіційному каналі в телеграм. Ніс там, вибачте, повну маячню, далеку від реальності, нерідко звинувачуючи своїх підлеглих бійців ледь не у зраді, у роботі на ворога і ще "Чорт" (гра слів, "шайтан" означає "чорт" , "дідько" - прим.) знає в чому. Навіть порівнював себе з Наполеоном. Судячи з відео, почувався він чудово, муки совісті йому були невідомі. Ну звідки такі беруться, мабуть "за оголошенням набирають".

Тим часом священики Єпархії привезли нам гуманітарну допомогу, зібрану Єпархією, небайдужими православними бізнесменами і парафіянами храмів. Нам подарували УАЗ буханку, для евакуації поранених. Він був вщент забитий необхідними в побуті речами і так необхідним нам зимовим взуттям. Одягли всю третю роту і з сусідами поділилися. Це було перед Новим роком. Передали зроблені вручну парафіянами церков маскувальні сітки. Ми були дуже їм вдячні. Пригнана евакуаційна "буханка" рятувала життя нам і пораненим не раз, виручала у побуті, була згодом "поранена" під Вугледаром, але досі в строю, рятує життя. Спасибі їм.

Окремо хочу зупинитися на навчаннях, які проводили в перервах між шикуваннями. Здебільшого це були показові стрільби для перевіряючих. Звичайна показуха. Були, звичайно, і штурми будівель, зачистки, але дуже мало. Штурму укріплень не було жодного. Як з'ясувалося, нам дійсно передбачалося штурмувати укріплені позиції ЗСУ. Досвід штурмових дій у моїй роті був лише у кількох людей. Наскільки я знав, в інших ротах ситуація була не кращою. Бійці були обстріляні, але явно не готові до штурму укріплених позицій. Так, вони могли тримати оборону, зачищати, але не штурмувати. Це різні речі. Знань і військових ВНЗ тут недостатньо. Потрібен досвід штурму, а його не було. Саме тоді, бачачи все це і явне бажання "Спасатєля" і "Шайтана" отримати "бали" перед "Сєвєром" і рештою начальства, реально уявляючи трагічні наслідки таких необдуманих кроків, намагався пояснити це "Спасатєлю". Те ж саме намагався донести до нач штабу батальйону Соболя. Але вони мене не чули. Вірніше, не хотіли чути. Наказ є наказ. На навчаннях як міг, за короткий термін, намагався донести хлопцям, що потрібно і як робити, а насамперед, як вижити в перші хвилини початку бою, штурму. Як не розгубитися, впоратися з панікою, як діяти в тій чи іншій ситуації, щоб вижити і спробувати виконати завдання.

Одного разу командування батальйону вирішило бійцям показати, що таке штурм. Рятувальник запропонував усім пройти до приміщення їдальні та подивитися - фільм. За ним вони мали вчитися. Це виявився художній фільм, який зняли на замовлення Пригожина (Євгенія Прігожина - прим.). Фільм про штурм вагнерами висотки ЗСУ - "Лучшие в аду". Перегляд був обов'язковим. Я встав і пішов. Потім Спасатєль запитав мене. Ну як ти вважаєш, нормально? Я подивився на нього з жалем і запитав, ти серйозно? Це ж кіно, зняте для залучення рекрутів у Вагнер. Знову намагався до нього достукатися. Але все було без толку.

Усе це тривало аж до перекидання нас під Лисичанськ, у Привілля. Наші нові позиції були на передовій, район Шипилівки, під Білогорівкою. Знову обстріли, нескінченне риття бліндажів і окопів, коригування, поранення, втрати. Загинув боєць з позивним Тайга з першої роти. Світла пам'ять. Ми готували позиції, окопувалися. Одним із місць розміщення був дивом уцілілий будинок у селі Шипилівка. Він нам перейшов у спадок від БАРСів (Боевой армейский резерв страны - прим.), які змінювали позиції. Село постійно піддавалося обстрілу з усіх можливих видів озброєнь, його практично зрівняли з землею. І так само в цих нелюдських умовах у ньому продовжували боротися за життя, серед вибухів, руйнувань і смерті - кілька місцевих жителів. Сил їм і терпіння, адже мужності їм не позичати. В один із днів 120 мм міна прилетіла в укриття біля будинку, де перебували бійці. Усі вони отримали серйозні контузії. "Клім", "Охотнік", "Лисий", "Бакан" ("Клим", "Охотник", "Лысый", "Бакан" - прим.), надалі всі вони повернулися до строю і продовжили битися.

На початку статті розповідав про поранення бійця з позивним "Каспер". Так от, його повернули після контузії. Побачив його на позиціях. Він сильно заїкався, постійно стискав зуби, так і розмовляв крізь них, у нього тряслася одна рука. Явні наслідки поранення, контузії. Запитав його - ти як тут? Чому тебе повернули і хто вирішив, що ти придатний, адже твоя непридатність очевидна? На що він відповів, ніхто не розбирався в цьому, придатний і все. Повторюся, він загинув 6 лютого під Вугледаром. Загалом усе як завжди, рутина армійського життя на війні. Тільки людину вже не повернеш.

Отримані нами гуманітарні УАЗи ("буханки") дуже виручали, повною мірою. Перевезення поранених, особового складу, бк, озброєнь, вантажів загалом усього. Ремонт і обслуговування, заправка паливом - усе власним коштом.

А потім нас перекинули під Маріуполь. Невеликий відпочинок після бойових під Лисичанськом. Якийсь час базувалися там. Чекали техніку з ремонту і доукомплектування. В один із днів нам сказали, що найближчим часом нас перекинуть під Вугледар. Готувався штурм позицій ЗСУ.

Командування батальйону часто їздило в штаб корпусу на різні наради. Одного вечора поїхав відвозити на нараду до штабу корпусу на гуманітарній "буханці" всіх командирів батальйону, крім комбата. У машині були начальник штабу Соболь, командир моєї третьої роти "Спасатєль" і командири решти рот і підрозділів. Дорогою протягом кількох годин ми обговорювали майбутній штурм. Спочатку я сидів і слухав це обговорення. Такого віддаленого уявлення про подібні операції і більш самовпевненого і дилетантського підходу, ні на чому не ґрунтуючись, включно з наявністю бойового досвіду, давно не зустрічав. У принципі, те, про що попереджав і намагався переконати командирів ще з узбережжя, ставало реальністю. Дорогою кілька разів аргументовано пояснював на пальцях "Спасатєлю" і Соболю, що люди не готові. Це штурм укріплених позицій, розташованих у посадках (а це природне укриття з маскуванням), із замінованими підходами проти піхоти. Чистим полем, відкритим з усіх боків, у лоб, через густо заміноване протитанковими мінами поле, де артою пристріляно кожен метр, а кругом аналогічні посадки з позиціями, зайнятими ворогом. Ми практично мали вклинитися до них мінним полем під обстрілом з усіх боків і роєм безпілотників. Підійти непоміченими дорогами, що йдуть відкритими полями і населеними пунктами, було нереально. Це шлях у "вогняний мішок". Чудово розумів, чим це загрожує, не говорив це бійцям, щоб не сіяти паніку, а вибрав час, щоб непублічно донести свої побоювання до командирів. Намагався пояснити, як це має бути, якщо вже так необхідний був цей штурм. Ну вже точно не штурмувати посадку з мінного поля. Заходити потрібно було з початку посадки, зачищаючи її до центру. Але навіть у цьому випадку, без хорошої артпідготовки і артпідтримки, без засобів боротьби з безпілотниками (хоча б снайперів розмістити, про ЗУ вже мовчу), це було авантюрою. Сказав із сарказмом, що "кумедно" буде в цьому взяти участь і подивитися на це. Сказав, що ви просто покладете нас, та в принципі будь-який, навіть найбільш підготовлений підрозділ - це було очевидно. Що згодом і сталося, і не тільки з нами. Ніхто з присутніх у машині не погоджувався з моїми аргументами. Це був як голос волаючого в пустелі. Сперечалися тільки Соболь і "Спасатєль". Решта тільки віддано підтакували або послужливо мовчали. Соболь говорив, що там тільки 30 нещодавно мобілізованих, які бояться своєї тіні. Що початок посадки вже за морпіхами. Що це легка прогулянка. Що нас підтримає і відпрацює по посадці перед штурмом, крім наших мінометів, арта бригади, і навіть ТОС-1 відправить у посадку повний пакет перед штурмом. Що будуть групи розблокування та евакуації, якщо що. Морпіхи допоможуть і "Шторм". Не вистачало тільки авіації та Іскандерів (сарказм). Розуміючи, що це чергова чи то ілюзія тих, хто обіцяє, чи то свідома омана, звісно ж не розраховував на все це. Нас постійно обманювали, і не раз, тому командирам мало хто вірив, на жаль.

Загалом усі мої спроби запобігти очевидній трагедії були марними. Усе було марно. Ми з "Спасатєльом" вкотре кардинально розійшлися в думці. Списати свою некомпетентність і бажання вислужитися на війну і наказ тут не вийде. Як ж далекі були ці люди від реальності, таке враження, що вони живуть на іншій планеті. Ні достатнього досвіду, ні знань, ні розуму врешті-решт, одна лише самовпевненість і пиха, бажання заробити очки для кар'єри будь-якими шляхами, навіть посилаючи на вірну загибель простих солдатів. Справедливість моїх тверджень і мою правоту обидва ці командири випробували на собі - один загинув 6 лютого під Вугледаром, а другий був поранений 14 лютого там же. Сильно сумніваюся, що Соболь після поранення усвідомив, що він накоїв, прикриваючись наказом, а вже про совість я і не заїкаюся, гадаю, він наполегливо вірить, що все зробив правильно. Наче не людей на вірну смерть посилали, а олов'яних солдатиків. Повернулися в пункт дислокації.

Хочу розповісти на прикладі одного з моїх товаришів по взводу, які чудові люди були у нас в роті. І кого втратила наша Республіка і країна. Про бійця з позивним "Сєвєр" (загинув 6 лютого під Вугледаром (це інший "Сєвєр", не той комбриг, про якого згадувалося раніше - прим.)), чудовий хлопець, для якого, на мій погляд, армія і війна були просто покликанням. Він схоплював усе на льоту, вбирав як губка. Він постійно чогось навчався, постійно ставив запитання щодо озброєння, тактики, спорядження, поведінки в бою. Він ніколи не сидів без діла і на будь-які відповідальні та небезпечні завдання викликався першим. Автомат (розбирав і збирав, чистив його постійно) і амуніція в нього завжди були в справному і боєготовому стані. Пам'ятаю в Калинівському, він буквально за один день опанував АГС-17. Після цього без жодних наказів і вказівок, він самостійно розібрав, почистив, змастив і зібрав АГС, а це не так просто, повірте. Постійно питав поради. У Генічеську, за кілька занять, опанував спеціальність оператора безпілотника. Але найголовніше, цей ще досить молодий доброволець, прийшов на контракт усвідомлено і гроші точно були для нього не головним. Як утім і для багатьох із нас. А всі розмови, що контрактники це бійці, яких цікавлять тільки матеріальні цінності, далекі від істини. У нього був тяжко хворий батько і ніби передчуваючи свою долю, він неодноразово писав рапорти на відпустку, попрощатися. Нарешті його відпустили. Повернувся з відпустки він за день перед штурмом, ми з ним зідзвонювалися і я, скажу чесно, відмовляв його поки що їхати. Пропонував повернутися пізніше. Хотів його вберегти, як і багатьох інших. Але він повернувся. Тому, що був гідним, сміливим, солдатом, вірним присязі. Він до кінця виконав свій обов'язок, ціною свого життя. Світла пам'ять.

Одного дня, незадовго до штурму, "Спасатєль" запросив нас подивитися кілька відео з безпілотника зі штурмом сусідньої посадки морпіхами і відео з нашою посадкою, яку треба було штурмувати. На відео штурму я побачив практично зрівняну із землею артою посадку, з обрубками голих дерев і видимими неозброєним оком траншеями і бліндажами укропів. На відео були дві групи штурмувальників і БМП-3, що спокійно рухається і маневрує вздовж посадки (мабуть, мін не було взагалі, або було дуже мало), майже впритул, прикриваючи морпіхів. Відео було невеликим. Перестрілка, вибухи і все. Потім настала черга нашої посадки. Густа, густо засаджена деревами і заростями чагарників, при цьому супротивника, їхні траншеї і бліндажі - видно не було взагалі, навіть із дрона. Майже трикілометрова посадка наприкінці перпендикулярно переходить ще в одну таку саму, густо засаджену посадку. А головне, все поле було всіяне протитанковими мінами, все просто нашпиговане, кожен метр. Не сумнівався, що і самі посадки були нашпиговані мінами, тільки протипіхотними і розтяжками. Нам сказали, що штурмувати потрібно було з поля, нам пророблять прохід у полі самохідні установки розмінування УР-77 "Метеорит", в армії їх теж називають "Змій Горинич", потім підуть Т-80 із протимінними тралами. Самі посадки розмінують арта під час артпідготовки і бронетехніка своїми пострілами по позиціях ворога під час штурму. Танки і БМП мали влаштувати так звану "карусель", ведучи постійний вогонь по противнику, розвертаючись наприкінці посадки і продовжуючи стріляти, просуваючись назад до початку посадки. Запитав "Спасатєля", чому ми не штурмуємо посадку з її початку, поступово зачищаючи до центру? Чи впевнений він, що танки своїми тралами і машини розмінування зможуть достатньо розмінувати необхідні для техніки проходи? І що з навколишніми посадками та можливим підкріпленням ворогу? Запитав і щодо загальної чисельності ворога в тому районі, їхніх резервів, бронетехніки та арти. На що зрозумілої відповіді так і не отримав. Він лише сказав, що головне - раптовість. Нібито там три опорники і розгалужені ходи - траншеї, при цьому один з опорників, ближній до нас, уже взято, а укропів там не більше тридцяти мобіків, які трусяться від страху. Щось доводити йому було марно, він сам не розумів навіть близько, що ми робимо. У нього був наказ і він його виконував. Час довів, що не розумів не тільки він, а й вищі командири. Можливо і розуміли, враховуючи подібні невдалі штурми до нас, тоді все, що сталося, лежить трохи в іншій площині. Але головного висновку це не змінює, цінність людського ресурсу для них була нульовою. Ми були м'ясом для них, інструментом досягнення своїх особистих цілей і задоволення особистих амбіцій, так само, як і найманці для Пригожина, хоч би як вони всі доводили протилежне. Дай вам усім Господь розуму, що б ви перестали будувати конспірологічні теорії і поглянули правді в очі.

Перед самим штурмом ми зіткнулися зі "Спасатєльом" знову, я спробував востаннє переконати його в спробі уникнути трагедії, але все було марним. У своїй звичайній манері, він почав кричати на мене, я на нього. На тому й розійшлися. Справедливості заради треба сказати, що охочим відмовитися від штурму, була запропонована така можливість, але відмовилися одиниці. У розташуванні залишалися ті, хто відмовився, і ті, хто ніс чергування й охорону розташування. Переважна більшість, незважаючи на розуміння того, що йшли на вірну смерть, вирушили на штурм. Всі прекрасно вже розуміли на той час, що на нас чекає смертельний бій, але, як і раніше, бійці не відступили і з честю виконали наказ і свій обов'язок перед Республікою і Росією.

5 лютого, перед штурмом, нас усіх зібрали в повній амуніції і відправили на поле недалеко від місця дислокації на навчання. Відпрацьовувати штурм посадки. У наше розташування прибули БМП-3 з батальйону "Тімер" ("Тимер" - прим.) з екіпажами. Кілька БМП-2 з бригади і БМП-1 (після ремонту) з екіпажами з бійців батальйону, також брали участь танки Т-80 бригади, підрозділ "Молот". Протягом майже всього світлового дня ми з броні, під прикриттям танків і БМП, штурмували посадку. Приїхало командування бригади. Під кінець навчань, під вечір, бійці були виснажені до такої міри, що навіть іти не могли, просто валилися з ніг, проклинаючи командирів. А о 3-ій годині ранку 6 лютого нас раптово підняли на штурм. Відпочити ніхто не встиг. Для чого був такий поспіх, ми так і не зрозуміли. Занурилися на броню і висунулися. Колона мала пройти майже 70 кілометрів. Через Волноваху зайти в Єгорівку, а звідти вирушити на штурм. Основне завдання стояло перед третьою ротою і доданою їй бронетехнікою з екіпажами "Тімера" і "Алги", а також самою 72 бригадою, чотири танки, по-моєму, боюся помилитися, сім або вісім БМП з піхотою на них. Решта мали інші завдання, зокрема мали прикривати, евакуювати, прийти на допомогу в разі чого. Як і писав вище, захочуть розкажуть самі.

Дорогою до цілі ми часто зупинялися, а перед одним із населених пунктів стали майже на дві години, прислухаючись до глухих розривів у далечині, розраховуючи, що це і є та сама артпідготовка, тим паче, що на зустріч нам проїхав обіцяний ТОС-1, з порожніми стволами. Колона була дуже великою, вузьке місце, нас ще й заправляли. Як укропи не вдарили по нас у той момент? Дивно. Пройшли Єгорівку. Дорогою в самому селі, знову зупинилися ненадовго, зустріли бійців із Татарстану, які сказали - попереду пекло. Попередили, було багато штурмів і великі втрати, будьте готові зустріти запеклий опір. Побажали удачі. Їхні обличчя були похмурими. І знову зупинилися посеред поля. Стояли хвилин сорок, може більше. Чути було тільки окремі розриви вдалині, ні про жодну артпідготовку мови не йшло. Нарешті рушили, проїхали розбитий елеватор і в'їхали в поля. БМП-1, з написом "Дракула", на якій я перебував, йшла на початку колони. На броні були бійці мого третього взводу. "Калим" (загинув у цьому бою), "Зєвс" (загинув у цьому бою), "Сєвєр" (загинув у цьому бою), "Мутабор" (був тяжко поранений у цьому бою), "Рассел", стрілець БМП (був поранений у цьому бою), мехвод БМП, позивний я не пам'ятаю. Танки були попереду і розосереджені по колоні.

При підході до посадки почався обстріл, прилетіли перші міни на шляхи. Приготувалися до бою. Коли перші танки з тралами вже в'їхали через проїзд у перпендикулярну посадку до безпосередньої посадки, яку належало штурмувати, обіцяної артпідготовки так і не було. В'їхали в посадку, на зустріч нам попалася та сама машина розгородження, вона проїхала повз нас. Поле було густо всіяне мінами. Попереду пролунали вибухи. Один із танків, що їхали, практично відразу тралом підірвав міну, в результаті один трал відірвало. Сам прохід, пророблений танками з тралами, був рівно на ширину однієї броні. Куди там стріляв цей УР-77 взагалі було незрозуміло. Відстань від цього проїзду до посадки була метрів сорок-п'ятдесят, відповідно, впритул до посадки, як під час штурму в морпіхів, техніка під'їхати не могла, все було всіяне мінами, відразу б підірвалася. Поле і міни були припорошені снігом і їх було погано видно. Крім того, техніка, що пересувалася, не могла розвернутися в цьому коридорі, але навіть та, яка змогла це зробити, впиралася в лоб підірваній техніці, яка йшла назустріч, і ставала легкою здобиччю ворога або підривалася на мінах, намагаючись об'їхати підбиті машини.

Виявилося, посадка була цілою. Арт підготовки не було або була мінімальною. Дерева і густі кущі приховували позиції противника. Похмурий день, сіро-білий сніг і густі хащі, все зливалося в одноманітну масу. При цьому, ми були як на долоні. Нібито взятий опорник, насправді був залишений нашими. Мабуть, ніякої розвідки і вже тим більше додаткової розвідки не проводилося. Оскільки не було обробки посадки нашою артою, відповідно і ніякого розмінування посадки від протипіхотних мін і розтяжок теж не було. Ну не розміновувати ж її під носом у противника. Ми продовжували рух, відкривши стрільбу по посадці, ведучи "турбуючий вогонь". Так само робила броня і танки. Саме "турбуючий", ні ми, ні танки, ні БМП, не бачили цілей, зарості були занадто густими і все зливалося, похмура погода сприяла цьому. Та й вогонь цей мало шкодив противнику, оскільки, як виявилося, там були дуже глибокі укріплені траншеї, ходи і бліндажі, кулеметні гнізда, снайперські і стрілецькі точки, розрахунки гранатометів і зарубіжних ПТРК.

Моя БМП, з поверненою в бік посадок гарматою, мовчала. Тільки ми стріляли з броні і накидали воги з підствольників. Стали кричати і стукати по башті стрілку, люк був закритий і "Рассел" ніяк не реагував - не стріляв ні кулемет, ні гармата. Чому, ми не знали, та й думати про це часу вже не було. Щойно колона втягнулася, ворог відкрив вогонь. Почалося методичне знищення нашої колони. Була підірвана одна з БМП попереду, бійців, які сиділи на броні, розкидало, багато хто був поранений або вбитий. У цей час в один із танків прилетів постріл ПТРК у вежу, танк був підбитий. Ті, хто намагався об'їхати палаючу техніку, підривалися на мінах, оскільки об'їхати підірвану броню можна було тільки по полю. З посадок по нас уже вівся вогонь. По нас стала працювати всіляка арта, іноді вони потрапляли по протитанкових мінах, ті детонували і вибухали. Бійці зістрибували з броні і намагалися увійти в посадку, деякі залягли біля броні і воронок, посеред розкиданих мін. Ті хто намагався зайти в посадку, підривалися. Так загинув "Кандєй". Він рвонув у посадку і підірвався на протипіхотній міні. Потім прилетіли безпілотники, цілий рій. Деякі з них коригували вогонь арти, інші скидали різні боєприпаси на техніку і бійців-штурмовиків. Залишки колони просто потрапили в капкан, з якого вже не було виходу - підбита броня заблокувала вихід. Це був "вогняний мішок". Хлопців стали методично знищувати, як у тирі. Вони були, як на долоні, посеред мінного поля. Деякі екіпажі палаючих і підбитих танків і БМП так і не змогли покинути їх, так у них і залишилися... Світла пам'ять.

Ще на самому початку руху з однієї з БМП під час різкого ривка впав боєць, ми затягнули прямо на ходу його до нас. Це був боєць із позивним "Влад" (загинув у цьому бою). БМП, на якому він їхав, згодом було підірвано.

Нам "щастило", наша "беха" змогла об'їхати підірвану техніку і без втрат рухалася за танком із тралом. Танк вів вогонь на ходу, звісно наосліп. Укропи висовувалися з глибоких окопів і з хащів, робили постріли з гранатометів і стрілецької зброї і ховалися в них знову. Ми вели вогонь по них із броні, було важко бити прицільно. Підкотилися практично до кінця посадки. Попереду, втупившись носом у перпендикулярну посадку, вже стояли два підбиті танки. Розвертатися було ніде, одна смуга, кругом міни, і танк, що йшов попереду, почав здавати назад. Ми зістрибнули з броні і, розподілившись, продовжували вести вогонь по посадці. Гармата БМП і кулемет мовчали, як і раніше, скільки б ми не кричали і не стукали по броні. Без вогню БМП, прикриття гармати і кулемета "бехи", зайти в заміновану посадку, наступаючи відритою місцевістю на укриті хащами укріплені позиції ЗСУ, було неможливо. Кулеметника з нами на броні не було. А заскочити в посадку з ходу, закидавши її гранатами, ми не змогли б, по-перше, відстань до посадки була занадто великою, по-друге, погана видимість, зарості. Ми ж були на виду, і нас би спокійно зняли ще на півдорозі. Танк, що йшов попереду, став здавати назад, ведучи вогонь по посадці. Наша БМП теж почала здавати назад до вже підбитого танка. Ми почали відступати, прикриваючись бронею і ведучи вогонь по противнику. Вогонь у відповідь вівся по нас майже не припиняючись. За кілька хвилин танк, який здавав назад, був знищений, мабуть, із ПТРК. Раптово наша БМП встала як укопана. Двигун продовжував працювати. Ми знову почали бити по корпусу і кричати мехводу, що б продовжував рух, але марно. Залізти на броню і подивитися, що з екіпажем було нереально. Оскільки по нашій "бесі" вівся постійний вогонь противника, ми вирішили, що мехвод загинув. Ми знову розосередилися між нашим БМП і підбитим раніше танком, зайняли оборону і відкрили вогонь по противнику. Вогонь до того моменту вівся по нашій коробочці практично з усіх боків. Включаючи безпілотники, арту, стрілецьку з посадок.

"Калим" ("Калым" - прим.) запросив артпідтримку, доповів про ситуацію і попросив допомогу. На що було отримано відповідь, тримайте оборону. Ми продовжували відстрілюватися. З одного з підірваних БМП до нас підбігли "Лєо", "Бальшой" і "Бєлий" ("Лео", "Большой", "Белый" - прим.). Потім зі спалених танків приповзли поранені танкісти, котрі залишилися живими. Один із танкістів із закривавленим обличчям, якого тягли двоє інших, дивлячись мені в очі запитав, що робити, я поранений. Що я міг йому сказати, ситуація була практично безвихідною. Сказав, що треба розосередитися далі, до початку посадки не пройти, там працює кулемет, снайпер. Але вони вирішили, що зможуть проскочити, і спробували прорватися по полю позаду нас. Частина з них чомусь вирішила зайти в посадку, їм кричали, махали руками, але вони все одно зайшли туди. Потім дізналися, тих, хто не загинув, укри взяли в полон. З ними пішли "Лєо" і "Сєвєр", хоча я і говорив "Сєвєру" залишитися, але він вирішив прориватися, хотів привести допомогу. "Сєвєр" був убитий вогнем з автоматів і кулемета. "Лєо" зупиняв його, але "Сєвєр" і його не послухав. "Лєо" потім сказав, що він загинув одразу. Так загинув "Сєвєр". Я вже писав про цю чудову людину. Світла пам'ять.

Усі інші розосередилися на місцевості. Я і "Мутабор" переміщалися, постійно змінюючи позиції, вели вогонь то з корми БМП, то з носа. "Бальшой" заліг у вирві, недалеко від задньої частини танка, і вів вогонь по противнику. З огляду на його габарити, невелика воронка мало його прикривала. Але він продовжував відстрілюватися. "Зяблік" ("Зяблик" - прим.) і "Бєлий" залягли у вирву біля танка, що знаходилася недалеко від його передньої частини, і так само вели вогонь по противнику в різні боки. "Калим" розташувався на кормі БМП і вів вогонь по противнику, періодично запитуючи підтримку нашої арти. Її практично не було, вели вогонь лише два наших міномети, але їхній вогонь був рідкісним і неточним, а підкоригувати їх ми не могли. "Шайтан" уже навіть і не відповідав нам. "Влад" із "Зєвсом" вели вогонь із передньої частини бехи. Вогонь противника посилився. До того моменту практично у всіх були різні поранення. В один із моментів мене поранило в ногу, був сильний удар у стопу, я впав, крикнув що поранений, відповз за броню, там я перетягнув ногу джгутом, вколов промедол. "Калим" постійно намагався викликати по рації "Шайтана", передав, що більшість поранені. З огляду на щільність вогню - у перші ж півгодини бою. Він знову запросив артпідтримку і допомогу. Той ("Шайтан" - прим.), мабуть, не відповідав.

Через деякий час кровотеча зупинилася і я повернувся в стрій. Потім загинув "Калим". Снайпер зняв його. Помираючи він передав мені рацію. По рації було чути переговори з командуванням бійців, які намагалися штурмувати середній опорник. Просили допомоги, артпідтримки, вивезти поранених. Так загинув "Калим". Справжній воїн і люблячий багатодітний батько. Світла пам'ять.

Кінець другої частини

Частина 1: Русоріз під Вугледаром. Частина 1

Частина 2: ви зараз читаєте частину 2.

Частина 3: Русоріз під Вугледаром. Частина 3