Русоріз під Вугледаром. Розповідь русака з батальйону "Алга", якому вдалося вижити. Частина третя

Частина 1: Русоріз під Вугледаром. Частина 1

Частина 2: Русоріз під Вугледаром. Частина 2

Частина 3: ви зараз читаєте частину 3

В попередній частині автор розказує про початок штурму під Вугледаром.

Потім був важко поранений "Бальшой". "Бєлий" поповз йому допомогти, хоча "Зяблік" і намагався зупинити його - укри тільки цього і чекали, але він все одно кинувся на допомогу вмираючому другові і загинув, рятуючи його. Вони застрелили його відразу. Пам'ятаю ще, кулемет стріляв уже по мертвих тілах, нашпиговуючи їх свинцем. Так загинули "Бальшой" і "Бєлий". Дві напрочуд добрі й душевні людини, їх усі дуже любили. Світла пам'ять.

Тим часом обстріл противника посилювався. Були моменти, коли голови не можна було підняти. Безпілотники прилітали кожні десять хвилин, змінюючи один одного, і скидали то воги, то гранати "Ф1", то міни, то ще щось. Деякі з них не вибухали, а так і залишалися лежати, встромившись у сніг перемішаний із грудками землі від вибухів. Пам'ятаю, як прилетіла міна і з шипінням встромилася за кілька метрів від усіх нас, рівно посередині уявного трикутника. Не вибухнула. Пам'ятаю здивовані очі мужиків, які дивилися на свою смерть. Подібних прильотів було чимало. Потім просто вже не звертали уваги на них, було не до цього. Прилітали іноді по три БПЛА одразу, двоє скидали, третій майже постійно висів над нами, коригуючи вогонь арти. Били й безшумні міномети. Потім запрацював АГС. Міни прилітали постійно. З рогу посадки, періодично по нас стріляли з РПГ. Були постріли, мабуть, і з ПТРК, але ракети чомусь прилітали по спаленому танку або в поле, по "бесі" вони не потрапляли. Це було дивно. Вона стояла так само з увімкненим двигуном. Усе інше, включно з РПГ, вогами, гранатами з безпілотників, стрілецькою, летіло по ній періодично. Вона стояла, як зачаклована. Ми стріляли у відповідь і по безпілотниках, і по посадках.

Хто не розуміє, як працюють безпілотники, подивіться відео, яких повно в неті. Та й відео з роботою конкретно по нас, там теж достатньо. Від них не сховатися. А якщо за пультом професіонал, з досвідом, а саме такі вбивали нас, це просто пекло, без можливості порятунку. Нас атакували кожні 10-15 хвилин, скидаючи все що тільки можна, від вогів і гранат, до мін і пострілів до РПГ. Прилітали по два і по три одразу. Не влучив один, ухилився і тут другий, третій відразу. Вони також обирали ціль, наприклад одного бійця і втрьох намагалися вбити його. Як у тирі. Ти стріляєш по них, кричиш у безсилій злості, тиснеш на курок, доки не закінчуються набої в магазині, але ти однаково продовжуєш тиснути на нього, а вони ухиляються і ніби махають крилами тобі, знущаючись, чорні птахи смерті, під черевом яких на "скиді" бовтається твоя смерть. Вона дивилася нам в очі щоразу перед скиданням і так майже шість годин. А потім ти або хтось із нас нестямно кричить - скидає! І ти намагаєшся ухилитися від смерті, що летить до тебе, ти бачиш як тобі летить твоя смерть. А ти метушишся на землі, намагаючись ухилитися. Шість годин пекла. Крім цього, нам доводилося відстрілюватися від тих, хто стріляв по нас з посадок. Зокрема від гранатометників, щоб не встигли прицілитися по "бесі" і по нас. Цього не забути. У нас у кожного з тих, хто залишився в живих, десятки осколків у тілі було, різних розмірів. Ті що не змогли дістати, назавжди з нами. Так само як і цей бій, це шестигодинне пекло. Так само як і наші загиблі брати! Назавжди з нами...

У цьому бою ми побачили все, що тільки можна було, з озброєнь ворога. Були і баражувальні протитанкові боєприпаси, шрапнельні протипіхотні, які вибухали в повітрі і як з душу повністю накривали ділянки поля. Дистанційні міни і багато ще чого.

В один із моментів по перпендикулярній посадці, яка була переходом у дальню паралельну нашій, так само зайняту украми, після того, як відпрацював по нас АГС, почала заходити група з приблизно семи або восьми бійців із темними рюкзаками за спиною. Він перебігали в нашу посадку, пригинаючись, тримаючи дистанцію, один за іншим. І на ходу вели по нас вогонь зі стрілецької зброї. Відкрили вогонь у відповідь по них. У той момент, коли кулі вдарили по броні над головою, я відскочив і подивився праворуч, на "Зєвса". Кілька куль влучили в нього, одна в голову, пробивши каску, інша в спину на рівні лопаток. Він сіпнувся і затих. Він уже давно був важко поранений і лежав у вирві поруч із "Зябліком". Я не знаю, хто це були, але так стріляти на бігу, кучно, можуть тільки добре навчені бійці, з чималим досвідом. Так загинув "Зєвс". Ще в Олешках він якось зупинив мене, і, поклавши руку на плече, сказав - "Старий", ти знаєш, ми всі помремо. Він був непростою, але хорошою людиною і гідним воїном, у нього був дар і він відчував смерть. Світла пам'ять.

Потім моє місце зайняв "Мутабор". Я перемістився в район корми до "Влада", він був уже поранений, але продовжував вести вогонь. Ми з "Владом" намагалися евакуаційним тросом відтягнути "Калима" до нас, забрати набої, які вже закінчувалися, але і я, і він були вже поранені, нормально тягнути уже не могли, бракувало сил. А патрони були потрібні, вони закінчувалися. У цей момент прилетіла міна, і осколками "Владу" перебило ноги і потрапило в голову. "Влад" стогнав і просив знеболювальне. Я попросив у "Мутабора" промедол, оскільки свій другий тюбик уже дістати не міг, він був за спиною, а я був уже поранений. "Мутабор", який на той час стріляв по безпілотниках, теж був уже неодноразово поранений, кров текла в нього по всьому тілу під одягом, але він продовжував битися, як і всі ми, хто залишався ще живим. Вколов "Владу" промедол. Хотів перев'язати його, але в цей момент чергова куля або осколок потрапила йому в голову. Він одразу затих. Так загинув "Влад". "Влад" був мудрою, хорошою людиною. Відмінним солдатом із досвідом. Усе бачив і все розумів. І до всього ставився філософськи. Світла пам'ять.

Ми залишилися втрьох.

Зненацька "Мутабор", стріляючи, крикнув, що заходить ще одна група. У ній було чоловік дванадцять, не менше. Вони так само були з темними великими рюкзаками, ми із "Зябліком" відкрили по них вогонь. Вони стріляли у відповідь, так само досить точно. Ми вирішили, що скоріш за все це найманці або специ, ну вже точно не мобіки, як нас переконували - надто злагоджено працювали і надто професійно стріляли. І зараз, найімовірніше, спробують нас атакувати з двох боків. Тим паче нас залишилося троє, і всі були поранені. Я намагався зв'язатися по рації з бійцями, які перебували біля другого опорника, на зв'язок вийшов "Нєльсон". Я попросив їх відкрити вогонь уздовж посадки з підствольників, спробувати відсікти від нас тих, хто наступає. Хоча б створити видимість того, що нас підтримують. Запрацював кулемет, він бив уздовж посадки, прилетіло кілька вогів. Взяв гранатомет "муху", висмикнув чеку, в цей момент праву руку зачепила куля, відчув лише опік, інша вдарила дотично в бронежилет, пробивши один із підсумків, вона змінила траєкторію. Зрештою я вже не зміг вистрілити і опустив гранатомет на землю зі зведеним курком. На той час у мене заклинило підствольник і я відстебнув його, він був уже непридатний. Воги, я і "Мутабор" накидали як і по нашій посадці, так і по паралельній, звідки заходили ці групи. У "Мутабора" на той час воги закінчилися. У мене кілька разів клинило автомат, папір від пачок потрапив у магазини, а звідти в механізм заряджання, він і клинив. До того моменту бій тривав уже, напевно, години чотири. Ніякої допомоги ми вже не чекали. Ми все розуміли. Ми були втрьох. Поранені, бк закінчувалося. Поранений "Зяблік" заряджав магазини і кидав їх нам, а ми вели вогонь по дронах і посадках.

Поки рація працювала, я спробував вийти на "Шайтана", запитав його, ти збираєшся нам допомогти, де твоя обіцяна арта, підтримка, евакуація поранених? У відповідь так само - тиша. Я кинув рацію "Зябліку", щоб він спробував зв'язатися з нашими і спробувати коригувати вогонь артилерії по ворогу, а потім, можливо, і по нас. Було гидко і гірко, що ось так все сталося, що нас загнали в глухий кут, з якого немає виходу, і дозволили вбивати стільки годин. Дійсно, м'ясо. Усе сталося так, як і припускав раніше. Це була бійня. Ніякої допомоги не було. Я за життя не чіплявся. Бував у подібних ситуаціях. Але такого відвертого байдужого ставлення до бійців, кинутих на забій, я за більш ніж десяток років воєн - не пригадаю. Але найбільше, було шалено шкода загиблих. Злість і ненависть розпирала зсередини. Ось тому ті, хто вважає, що можете нас судити і давати оцінки, помовчіть - ні, не можете! Ви з нами не були.

На той час патрони майже закінчилися. Треба було їх берегти. Я сказав про це "Мутабору" і "Зябліку". Настане вечір, якщо доживемо, і вони прийдуть неодмінно за нами, це було очевидно. "Лєо", який виходив майже останнім, потім сказав, що чув постріли, коли стемніло, мабуть добивали поранених. Я, як міг, підтягнув до себе тіло "Влада" і постарався прикритися ним від куль і осколків. Пізніше це врятувало мені життя. За нами практично постійно спостерігали безпілотники. Як потім виявилося, не тільки укропів. Але про це пізніше.

Бачачи, що ми всі поранені і бережемо патрони, противник посилив обстріл наших позицій, з усіх видів озброєнь. Одна з гранат з безпілотника впала прямо перед обличчям "Зябліка", приблизно за півметра, і не розірвалася. Пам'ятаю, як він дивився на неї з широко розплющеними очима. Таких нерозірваних мін різних калібрів, гранат і вогів було чимало, вони лежали навколо нас, упереміш із протитанковими мінами, які не розірвалися, дивом не влучивши в них і не спричинивши їхньої детонації та негайної загибелі всіх нас. Ті ж що розривалися, шпигували нас осколками. У лежачого, вже мертвого "Калима" постійно потрапляли осколки і кулі. Кулеметник буквально зрешетив його тіло, я бачив як шматки плоті відривалися в момент удару куль, він брав їх на себе, відводячи від нас. Укри навіщось стріляли і по тілах "Бальшого" і "Бєлого", що лежали поруч, шпигували свинцем. Двоє друзів забирали частину куль призначених нам. Черговий безпілотник скинув на мене гранату "Ф1", я дивився, як вона летить на мене, наче в сповільненій зйомці, а майже біля землі інстинктивно відбив її рукою, відчувши на мить її холодний ребристий метал, вона відлетіла убік і вибухнула. "Мутобор" крикнув, ну ти даєш "Старічок". Наступна граната влучила у "Влада", і наступна... Воги, гранати, кулі, осколки, він рятував, як і "Калим". Його голова лежала майже поруч із моєю, і я бачив решту понівеченого обличчя й око, що дивилося в небо. Воно навіть у такому стані було рідним. Вам не зрозуміти цього! А "Зєвс" прикривав "Зябліка". Вони всі, включно із загиблим "Сєвєром", і мертві продовжували битися, допомагаючи нам. Світла пам'ять.

Тим часом посередині посадки, де була основна частина бійців, ситуація була не кращою, третя рота зазнавала втрат, було багато поранених і вбитих. Їх так само обстрілювали з усіх боків, а дрони літали роєм, скидаючи боєприпаси на бійців. Як мені потім розповіли, вони могли відійти після посадки, така можливість була, але не зробили цього, не покинули нас і продовжували битися. Пробитися на той час до нас вони вже не змогли б, дорога до нас прострілювалася з посадки. Та й надто мало було сил, багатьох було вбито, а ті, що залишилися в живих, усі були поранені - там би й залишилися. Загинув "Каспєр" ("Каспер" - прим.), про якого я вже писав, гранатометник "Баґдан", якого всі називали "Бодя", зовсім молодий боєць "Блізнєц" ("Близнец" - прим.), батько чотирьох дітей "Ґорєц" ("Горец" - прим.), загинув разом зі своєю БМП "Кіт" (рос. "Кит", як морський ссавець, а не кіт - прим.), вічно затягнутий сигаретами буркотун "Брадяґа" ("Бродяга" - прим.), безжурний "Кандєй", "Пира", "Кувалда", "Рома", в якого було шестеро онуків, "Спасатєль". Всі інші бійці були поранені. Багато важко. "Віза", "Душман", "Пем", "Кощєй", "Кувалда", "Бабай", "Шайба", "Нєльсон", "Чулґай", "Тарас", "Рава", "Стєпан", "Пает", "Ніґма", "Лєо", "Жора" (“Виза”, “Душман”, “Пэм”, “Кощей”, “Кувалда”, “Бабай”, “Шайба”, “Нельсон”, “Чулгай”, “Тарас”, “Рава”, “Степан”, “Поэт”, “Нигма”, “Лео”, “Жора” - прим.). Наскільки мені відомо, зі слів тих, хто перебував там, їм допомагали кілька бійців з інших рот. Мені назвали позивний "Бєкєр" ("Бекер" - прим.) з першої роти. З наближенням темряви, бійці цих рот допомагали в евакуації поранених. Як і писав вище - самі розкажуть. Світла пам'ять усім загиблим.

Починало темніти. Ми розуміли, що допомоги чекати нізвідки, розуміли, що це кінець і щойно стемніє, вони прийдуть за нами. Здаватися ми не збиралися, розуміючи чим це загрожує. Тому спочатку вирішили з "Мутабором" викликати вогонь на себе, але на той час рація вже сіла, та й зв'язку не було - "Шайтану" і "Соболю" мабуть було не до нас. Хоча, як виявилося, один із безпілотників, що висів майже постійно біля нас, був наш і вони спостерігали за нами! Мабуть дивилися, і з розумним виглядом обговорювали, ну чому ці олов'яні солдатики не можуть зайти в посадку, це ж так просто. Оскільки совість поняття для них незрозуміле, нехай живуть і чекають зустрічі з богом, він їм пояснить все, я думаю. Бог їм суддя, не ми.

Тим часом, ми з "Мутабором" переглянулися, посміхнулися один одному, дістали гранати "Ф1" і поклали поруч із собою. Страху до того моменту вже не було, була приреченість, розуміння і прийняття неминучого кінця. Ми були готові піти. Стало тихіше, але безпілотники продовжували кружляти над нами і скидати боєприпаси. Мабуть укри готувалися йти за нами, розуміючи, що ми тепер у їхній владі, ніхто за нами не прийде, а темрява працює на них. Ми теж готувалися, ставало холодно, давалися взнаки поранення і втрата крові. У мене паморочилося в голові, "Мутабор" стогнав, у нього йшла кров із численних ран. Він сказав, "Старік", у мене ноги відмовляють, холодно. До сліз було прикро, що нічим не можу допомогти йому. Я відповів, Валя, тримайся. "Зябліку" неодноразово говорив, залізь під танк, але він мотав головою, типу вузько там, не залізу, та й знімуть відразу з посадки.

Незабаром один із скидів досяг своєї мети і "Зябліка" поранило в голову, він закривав рану на обличчі, з якої йшла кров, заливаючи обличчя. І в цей момент, БМП газнула. Ми були в шоці! "Мутабор" крізь вибухи крикнув, "Старік", там хтось є. А потім показалося обличчя "Рассела", він був цілий. Пізніше він сказав, що був контужений і вежу заклинило. Позаду нього появився мехвод, такий самий цілий. Чимало емоцій промайнуло в мене в голові, та й гадаю, не тільки в мене. Майже шість годин, шість годин пекла, такі мужики загинули. "Мутабор" привів мене до тями, не час, "Старєнькій", йти потрібно. Він був правий, бог їм суддя, не ми, судити їх ми не маємо права, і вже тим паче хтось іще, хто не був поруч із нами в тому бою.

Я крикнув мехводу, забираємо "Мутабора", потім здавай назад кормою до танка, заберемо "Зябліка", що стікає кров'ю, потім розвертаємося, і чітко слідами їдемо, головне, стеж за мінами на шляху, не з'їжджай з дороги. Ми всі сподівалися на диво. Нам пощастило, противник, мабуть, і не підозрював, що "беха" на ходу і там хтось є живий. Можу, звісно, помилятися, це все мої здогадки. Ми, не пам'ятаю з ким із новоприбулих, спробували допомогти "Мутабору" залізти у відсік "бехи", у цей момент він крикнув - повітря! Відбулося скидання з дрону. Мехвод упав переді мною і мені довелося впасти зверху, закривши голову руками. Мене поранило в цілу ще ліву руку й остаточно розтрощило праву, один із пальців, що залишилися на ній, висів на кістці, а ліву роздробило і перебило вени, відкрилася сильна кровотеча. Кілька осколків потрапило в плече, обличчя і голову, потекла кров, заливаючи очі. Поранило і "Рассела". Я двома цілими пальцями на правій руці, що залишилися, витягнув джгут і як міг перемотав зап'ястя на лівій, намагаючись зупинити кровотечу, затягнув джгут зубами, так і тримав його. Бачачи, що вони зволікають, відпустивши джгут, крикнув мехводу, розвертайся. Він був розгублений і не знав що робити. Тут тіла на шляху. Я сказав розвертайся як зможеш, нам треба забрати "Зябліка", ми не зможемо їх відтягнути, у мене перебиті руки і нас зараз просто спалять. На підтвердження моїх слів, укри, які спочатку, мабуть, очманіли від такого нахабства, прийшли до тями і відкрили вогонь по "бесі". Скоро мали повернутися безпілотники і відкрити вогонь арта. БМП здала назад, розвертаючись кормою до "Зябліка", відкрили люки. У правий відсік, що за баштовим стрільцем, залізли Рассел і Мутабор. Я стояв біля лівого відсіку, потім сів на поріг відсіку, голова паморочилася, в очах каламутніло, зуби ломило від джгута, який у них тримав. Усе було як у тумані, чув усе ніби здалеку. Відкриті задні дверцята прикривали нас від куль і осколків. Пролунали вибухи праворуч від БМП, запрацювали міномети укрів. Кулі й осколки застукали по броні. Крикнув "Зябліку", повзи сюди, він відповів, що не може. На що я сказав, можеш, доведеться, у мене перебиті руки і я ледве стою, зараз нас просто підірвуть. Усі поранені і тебе нема кому тягнути. Зяблик насилу доповз до відсіку "бехи" і звалився в нього. Я намагався закрити задні двері своєю перебитою правою рукою, але, звісно, це було нереально. Як зміг проліз повз "Зябліка", у нього, як і раніше, з голови йшла кров. Крикнув мехводу, женіть. І став намагатися протиснутися в глиб відсіку. Броня розвернулася і поїхала, у цей момент щось важке прилетіло в борт, відскочило, пролунав вибух, "беху" хитнуло, осколки застукали по броні, але вона продовжувала рухатися вперед. По нас стріляли. З'явилися дрони.

Я подивився на люк башти, він був відкритий, "Рассел" не закрив його. Уздовж стіни стояли постріли до гармати, БК був повний. Подумав, ну все, тепер точно хана. Закричав мехводу, гони! І крикнув "Расселу", закрий люк! Він не відповідав, за нього відповів "Мутабор" - він у шоці і ні хріна не чує. "Беха" їхала. Я протиснувся вперед, хотів доповзти до люка і спробувати закрити його, адже якщо арта або снаряди з дронів чи випадковий рикошет залетять у башту, БК здетонує. Майже доповз до сидіння "Рассела" під баштою і застряг, зачепився броніком за щось. Ні назад, ні вперед. Я безпорадно смикався, зачіпаючи ногою "Зябліка" по голові, він крикнув, "Старік", мені боляче. Його обличчя було залите кров'ю і він не міг бачити того, що бачу я. Навколо стояв неймовірний гуркіт. Прилетіли дрони і намагалися скинути заряди в люк, але броня рухалася і влучити було не просто. Я безпорадно слухав, як вибухали скинуті ними заряди, а осколки стукали по броні і деякі залітали в люк, рикошетом від відкритої кришки люка. Нам щастило. Почувся черговий удар об броню, але вибуху не було, лише почувся хрускіт і стукіт ходової. Були потім ще влучання, і в корпус, і в башту, але щастило, стріляли навздогін - були рикошети. Було відчуття, що зараз відключуся. Навздогін по нас стріляли з кулемета або ще з чогось, вже було не зрозуміти, тільки кулі цокали по броні і відкритому люку, дивом не залетівши у відсік. Зупинятися було не можна, нас одразу б знищили, спалили так само, як спалили інші коробочки. До посадки теж не звернеш, там були суцільні міни. Обстріл тривав поки ми не вибралися з посадки. Як потім розповів "Лєо", наша "беха" пригальмувала біля нього та одного з танкістів, вони під прикриттям броні пройшли ділянку, яку обстрілювали, але танкістові, який ішов за ним, не пощастило, поруч із ним прилетіла чи то міна, чи то постріл РПГ, і він упав, "Лєо" ж вдалося проскочити під прикриттям броні. В укропів є відео цього моменту, вони все знімали, зокрема й стрілянину по нас, найімовірніше, бронебійно-запалювальними набоями, мабуть, хотіли влучити у відкритий люк, підпалити бк. На відео видно черговий рикошет. Знімали і момент нашої евакуації. А потім усе виклали в мережу, нарізавши так, як їм було вигідно. Як виїжджали далі, вже пам'ятаю смутно. Давалися взнаки поранення, втрата крові.

Мені кажуть дехто, чому ти не зупинився, не забрав поранених із середини посадки. Так, це моя вина, визнаю. Але як це було зробити в тих умовах? Зупинитися посеред поля? До посадки під'їхати було неможливо, протитанкові міни. Той, хто там був, розуміє, що БМП одразу б спалили і загинули б і ті, хто був у ній, і евакуйовані, всі. Евакуювати можна було давно, але по самій посадці, з її початку. Ось тільки техніка для евакуації чомусь не приїхала. Як визнаю і те, що сказав розвертатися по тілах. Іншого виходу просто не було, тільки смерть, але щоб зрозуміти це, потрібно було бути там, помирати поруч із нами. Як визнаю, що не зайшов у посадку і не намагався взяти опорник. Я вже описував причини, чому ми не змогли б цього зробити. Читайте вище. Були й інші, але вони стосуються тільки нас, тих, хто там був - тих, хто вижив, і загиблих. Як визнаю, що не все, мабуть, зробив, що б зупинити або змінити хід цього штурму, переконуючи командирів. Як визнаю і те, що не зробив усього, на що був здатний, і що потрібно було зробити. Визнаю. І ще раз прошу вибачення у всіх вас і близьких загиблих. Я ніколи не знімав і не зніму з себе відповідальності за те, що сталося. Насправді, ми залишилися там назавжди, із загиблими. Як сказав потім "Мутабор", ми ж не повинні були вийти "Старєнькій", так? Ми ж насправді залишилися там. Так, Валя, так, не повинні, а ми й не вийшли, душею ми там і лежимо разом із ними. Не думаю, що хтось зрозуміє нас, право ваше.

Далі півгодини добиралися до наших медиків, на цьому наш бій і бій "Дракули" закінчився. Потім на "Ахматі" нас привезли на евакуаційний пункт, там були медики, командир мед взводу "Апостол", нам обробили рани і відправили до Волновахи, а потім до Ростова, звідти військовим бортом до Пітера.

Неофіційно 6 лютого, в тому бою, загинуло близько 30 душ. Загибель більшості, ми можемо підтвердити особисто - вони гинули у нас на очах. Світла пам'ять Вам, мужики!

На цьому закінчився мій бій і тих, хто були зі мною. Але він не закінчився для тих, кому ще належало виходити з посадки, для тих, хто допомагав їм виходити і тягнути поранених, для тих, хто потім неодноразово штурмував цю посадку, зокрема ціною свого життя, намагаючись витягнути загиблих. Тому не можу не згадати тих, кого знав особисто, про кого розповіли учасники - більшість із них викликають тільки Повагу. Чотирнадцятого лютого, як мені розповіли учасники тих подій, так само була спроба штурму. Під час якого був смертельно поранений боєць моєї третьої роти з позивним "Фарт". Він загинув і залишився там. Поранений був замполіт "Змєй". Були ще бійці, зокрема з першої та другої рот, броня, танки. Усе як і в перший штурм 6 лютого, за винятком того, що заходили з початку посадки. Позивні більшості мені не відомі. Учасники тих подій викладуть усе самі, якщо вважатимуть за потрібне. Знаю тільки, що загинув боєць із позивним "Сєржант". Відзначився боєць першої роти з позивним "Юхім" ("Юхим" - прим.), він витягнув важко пораненого "Змєя", повернувся за ним. "Фарт" був доброю, відкритою та емоційною людиною. Світла пам'ять загиблим.

Після того були ще штурми і спроби витягнути загиблих. Був важко поранений "Татарін". "Брадар", "Фаза", "Псіх", "Ґрєк", "Сава" ("Татарин", "Брадар", "Фаза", "Псих", "Грек", "Сова" - прим.) - всі так само були поранені або контужені. Усі гідні тільки Поваги. Загиблим у цих штурмах Світла пам'ять.

Заради справедливості - зі слів очевидців штурму 14 лютого, у ньому брали участь і "Шайтан" із "Соболем". Знову наобіцяли підтримку і т.д. Усе за старою схемою. Як усе було насправді, здогадатися нескладно. У цьому бою, щойно стало зрозуміло, що це чергова невдача, оскільки з таким підходом, це чергове самогубство. "Шайтан" крикнув у рацію, що контужений, відступаємо і... відступив. "Змєй" і "Фарт", які отримали на той час важкі поранення, самі пересуватися не могли. Як мені сказали, від евакуації вони обидва відмовилися. Попросили забрати їх пізніше. Прислати когось. Поранений на той час "Соболь" евакуювався з допомогою одного з бійців. Я не був там і судити не хочу. Але деякі очевидні висновки зі слів очевидців маю право зробити. Про "Шайтана" промовчу, він відступив, йому мабуть було видніше, він командир. Добре. Легко поранений "Соболь" те саме, за допомогою бійця - він командир і так вирішив. Добре. Важко поранені бійці "Фарт" і "Змєй" самі відмовилися евакуюватися. Добре. Тільки одне питання до вас командири - ви чому насамперед важкопоранених бійців не евакуювали? До чого тут їхні відмови? Ви ж командири. Чи ні? Чи залежно від ситуації? Висновки робити вам, читачі. А вам "командири" жити з цим. Тільки справжній командир він завжди зі своїми бійцями, і в бою, і перед лицем смерті. Він несе за них відповідальність насамперед і вже точно не залишає помирати на полі бою рятуючи себе. Тільки такі заслуговують на повагу бійців. "Спасатєль" попри всі його помилки, знайшов у собі мужність піти на смерть разом із нами, як і "Тарас", як і "Змєй". І заглянувши в очі смерті вони себе не рятували, на відміну від вас двох. Бог вам суддя. Загиблим світла пам'ять.

Не можу не сказати і про це. Наступного дня або через день після бою 6 лютого, коли ще кров не застигла і тіла не охололи, командування бригади нагородило "Шайтана", "Соболя" і ще цілу низку бійців державними нагородами. Бійців третьої роти, крім командирів, які не брали участі в бою, - "Соболя" і "Шайтана", там було всього, по-моєму, двоє. Абсурд якийсь. Торжество Сатани. До речі, переважну більшість бійців третьої роти, включно із загиблими, досі не нагороджено. Висновки робіть самі.

 Як писав раніше, один із дронів, який висів над нами і по якому ми стріляли, був НАШ дрон, командири спостерігали за всім із сусідньої посадки. У бою вони не брали участі, не думаю, що у когось є сумніви в цьому. Чому не було підтримки і допомоги, запитайте в них. Вони були в курсі всього. Нам їхні пояснення не цікаві, так само як і вони самі, а загиблим, тим більше. Але впевнений, вони чекають їх на небесах. Наскільки я знаю, посадку цю не взяли досі. Хто тільки не намагався її штурмувати. Було багато загиблих. Багато тіл досі там...

У мене не буде прощення тим, хто винен у цій бійні та її результаті, писав про них вище, тим, хто намагається звалити всю провину за те, що сталося, на бійців, прикриваючи власні помилки й некомпетентність, а також, мабуть, патологічну жадібність і вроджену дурість. Тих, хто живе хитрим розумом, переставши слухати душу. Тих, хто перетворився на істот із зовнішніми ознаками людини, бездушні й порожні всередині й такі "успішні" на чужих кістках і крові - зовні. Бог вам суддя.

(...)

І ще хочу звернутися до комбрига 72 бригади "Сєвєра". Вибачте за сказане, але по іншому не виходить, совість не дозволяє. Ви виступаєте, подаючи себе як патріота, професіонала війни, батька рідного, готового життя віддати за своїх бійців. Лаєте Пригожина, звинувачуючи його у всіх смертних гріхах. Я ось теж його лаю, хоч і служив у Вагнері, за те, що він влаштував збройний заколот, бо для мене немає нічого дорожчого за мою сім'ю і мою Батьківщину Росію, чиє існування він поставив під загрозу. Але чим ви відрізняєтеся від нього, не думали? Полковник, який принижує і ображає своїх солдатів, не поважає їх, і кидає їх на забій, без будь-якої підтримки і допомоги. Ви хоч розумієте, що ви і ваші "соратники", типу "Урагану", практично поклали вже кілька складів бригади. Ті, що залишилися в живих, зневажають вас і ненавидять. Просто ви, і підконтрольні вам підлеглі, залякали всіх, ось усі й мовчать. (.....)

Більша частина перерахованого повною мірою стосується і комбрига "Урагана", який очолив бригаду після "Сєвєра" і під час цього штурму. Йому б вибачитися теж. (....) Просто підіть, і дайте професіоналам місце - в російській армії безліч гідних офіцерів, які бережуть своїх бійців, а не роблять кар'єру на їхній крові, кладучи бригади і батальйони в безглуздих так званих "м'ясних" штурмах. (...)

Оригінальна замітка на цьому не закінчується, в ній автор продовжує лірику, вірші і ниття про поганих командирів, але до Вугледарського русорізу це вже має посереднє відношення. Останні два абзаци вище - це нарізка частини тієї лірики, з якої я вибрав найцікавіше. Загалом - вся замітка до цього моменту була перекладена без змін і скорочень, подекуди додаючи примітки.

Частина 1: Русоріз під Вугледаром. Частина 1

Частина 2: Русоріз під Вугледаром. Частина 2

Частина 3: ви зараз читаєте частину 3