Оригінал: The Economist, переклад — Точка Зору
Поки що, стримувати росію вдається…
Анна мовчки сидить більшу частину шляху від Києва до Харкова, її обличчя сповнене хвилювання. «росіяни підходять все ближче і ближче, але він мене просто не слухає», — каже вона. Анна регулярно провідувала свого 75-річного батька, перевіряючи його стан у простому цегляному будинку, який він збудував 45 років тому біля мерехтливого Печенізького водосховища у Харкові, на схід від міста та недалеко від кордону з росією. Цього разу під гуркіт артилерії на задньому плані вона прийшла переконати його евакуюватися — щоб уникнути російського наступу, який уже охопив Вовчанськ, за 25 км на північ. Після обіймів і сліз, розмова йде не надто добре. «По телебаченню та радіо кажуть, що гірше не буде», — наполягає Петро. «росіяни програють. У них санкції, збитки. До нас прямує підкріплення. Вони не зможуть пройти далі».
Через десять днів після початку наступу росії в Харківській області, 10 травня темпи наступу сповільнилися. Наразі Україна утримує росіян приблизно на півдорозі через Вовчанськ — місто, розташоване всього за 5 км від кордону, яке зараз перетворюють на попіл, — і на позиціях приблизно за 9 км вглиб України, далі на захід, поблизу Липців. Маючи напоготові лише близько 48 000 військових, росія не має сил для великої атаки на Харків, друге за величиною місто в Україні. Але командири на місцях наполягають, що ситуація залишається нестабільною і може швидко змінитися. російські колони вдалося зупинити лише після передислокації кількох досвідчених бригад, що прийшли на допомогу. путін, безумовно, випробує долю, розпочавши нову атаку ще деінде в області.
російська колона техніки вже формується північніше в Суджі, по інший бік кордону від Сум. ЗСУ також готуються до нового удару на схід від Вовчанська, в бік села Білий Колодязь. Бої також відновилися біля Куп’янська — важливого залізничного вузла, а 17 травня Україна фактично втратила контроль над сусіднім селом Берестовим.
Говорити про кінцеві цілі російської операції ще зарано. Того ж дня, 17 травня путін заявив, що його єдиним наміром є створення “буферної зони” між Україною та Бєлгородом, наполягаючи на відсутності планів загрожувати самому Харкову. Але це, можливо, відображає реалії, що розвиваються на полі бою, а не наміри. Отримані військові плани, подробицями яких поділилися з The Economist , свідчать про те, що росіяни намагалися дізнатися, чи зможуть вони частково оточити Харків і чинити тиск на українські формування на схід від Печенізького водосховища. Операція, нібито, була запланована на 15-16 травня, але була перенесена майже на тиждень до початку з невідомих причин.
Згідно з планами, росіяни визначили два напрямки атаки по обидва боки від водойми. Натиск на західному напрямку мав протягом 72 годин вивести російські війська на відстань радіуса артилерійської досяжності Харкова біля села Борщова. Їх зупинила швидко передислокована група елітної 92-ї ОШБр, яка відкинула їх на цілих 10 км від початкової мети. Але до цього моменту мова йшла про погані оборонні укріплення України та про те, як 125-та бригада, яка мала відбити атаку, під натиском втекла з позицій, а також про серйозні втрати з боку України.
На Вовчанському напрямку, далі на схід, російський план передбачав просування повз будинок батька Анни на водосховищі аж до міста Печеніги. росіяни спочатку швидко впоралися з цією операцією, зачистивши територію, яка, за задумом, мала бути всіяна мінними полями та серйозними інженерними укріпленнями, але цього не сталося. «Їм просто дозволили пройти», — скаржиться Денис Ярославський, офіцер-спецпризначенець, чиї дописи в соцмережах 12 травня попередили світ про можливість масштабнішого маневру. «Близько 23:00 9 травня ми спостерігали на екранах, як вони прорізають прикордонну огорожу, і я сказав своїм людям дивитися, як вони підірвуться на мінах. Вибухів не було; вони просто продовжували це робити».
Багато бійців у Харкові розлючені, що росія змогла так швидко просунутися вперед. Деякі з них критикують Захід за затримку допомоги, яка, на їхню думку, сприяла російському наступу та послабила оборону України. Інші підозрюють, що некомпетентність або навіть зрада зіграли більш значну роль. Також поширюються теорії змови про те, що політики в Києві чи Вашингтоні, можливо, “продають” Харків напередодні “потворної мирної угоди”. Офіційні українські наративи, які представляють райдужну картину, не допомагають заспокоїти нерви. «[Президента Володимира] Зеленського тримають у теплій ванні», – скаржиться пан Ярославський. «Ми вважаємо, що президент повинен зосередитись на ситуації на місці, а не мавпувати путіна, людину, життя якої обертається навколо паперів, які йому приносять його помічники». Урядовий чиновник, який побажав залишитися анонімним, припускає, що пан Зеленський уже відчув, що може не отримувати всієї правди. «Принаймні за це він кричить на своїх генералів».
Олександр Гусаров,начальник Печенізької селищної військової адміністрації, заявляє, що оптимістичні повідомлення про потугу ЗСУ самі по собі створили різні проблеми під час евакуації людей із населених пунктів поблизу Вовчанська. Коли росіяни захопили більшу частину території на початку війни у 2022 році, окупація була не такою жорстокою, як в інших областях України. Дехто помилково вважає, що окупація буде м’якою, якщо це станеться й цього разу, каже пан Гусаров. Проте, навіть найупертіших можна буде переконати у протилежному, коли вони побачать «випалену землю», залишену російськими плануючими бомбами і безпілотниками, додає він. Але батька Анни це не переконало. Петро наполягає, що йому пощастило опинитися вдома, коли російський «Шахед» врізався в нього на початку березня. Згодом, він зміг загасити пожежу. Він не буде готувати тривожну валізу, каже чоловік своїй дочці, що стає все більш роздратованою, пакуючи пам’ятки свого дитинства — документи, фотографії, старовинний квітковий сервіз — у сумки. «Вся Україна палає», — каже він. «Крім того, куди я піду?»
