Моменти переходу болючі і неприємні. Ти сама, ти завжди сама. Нема на кого покластися, кому довіритися. Повна свобода дій, але ти наче в клітці. Розгубленість, втома, близька до зневіри, що затуляє собою світ, маскує можливість втечі. Крик про допомогу губиться в грудях, слабкий і задавлений, губи шепчуть нерозбірливо чиєсь імʼя.
Нема кому розказати, з ким поділитися цьогорічним урожаєм болю і смутку. А скільки таких урожаїв було, всі вони нашаровуються важкими пластами, стають поживним ґрунтом для темного і вогкого відчаю, що проростає в тобі надокучливо і безповоротно.
Давишся тишею; невиговорені слова, затяєні досвіди печуть і обпалюють твої нутрощі. Тепер так буде завжди. Здригаєшся від звуків чужого сміху, дивуєшся чиїсь радості, а в свою більше не віриш. Як ходити? Як дихати? Велика біда як велика вода відрізає шляхи до порозуміння.
Хтось би міг взяти тебе за руку, спокушений, заворожений тихим світінням твоєї рани. Але тільки загублені мандрівники іноді навідуються, питають, це ти надсилала нам усі ті листи, ми їх не читали, не знаємо твоєї мови, але квіти дуже гарні, дякуємо, на жаль, вони ще не врятували нікого. І не врятують. На своєму шляху ми бачили стільки ран, більших і яскравіших за твою. Скільки їх ще ховається там вдалині, ми полетимо туди.
Нарешті ти засмієшся голосно і протяжно. Дорогенькі, тут не лишилося вцілілих аеропортів. Кордони закриті, дороги поросли травою, колії заіржавіли. Хочете — рийте тунель, не хочете — копайте могили. І тоді один із них обовʼязково скаже, я можу лишитися тут, вчити з тобою цю химерну абетку, вимовляти перші слова, як дитина, якої ти ніколи не мала. І ти погодишся. Кожен раз погоджуєшся.
Слова, його несміливі перші слова, «добрий день», «до побачення», «дякую», «будь ласка» поволі обростали лускою, ставали тверді, як криця, небезпечні, як крилаті ракети. Ти терпляче і методично будеш вчити його усіх словників, які памʼятаєш, поки йому нарешті не стане замало. Із завзятістю першопроходця він пірнатиме в невідцезуровані видання давніх пророків, дошукуватиметься правди в палімпсестах їхніх молодших і радикальніших послідовників.
Так триватиме довго, допоки однієї ночі він не почує вперше, як уві сні ти тихо співаєш свою пісню. Те, що він раніше сприймав за безтямне бурмотання, виявиться скарбом, барвистим панно з героїчним сюжетом, де молоді парубки гострили шаблю, сідлали коня, і їхали на війноньку. Коли ти прокинешся, він запитає про війну, але ти вперто мовчатимеш. Тоді він дочекається ночі, і ночі, що буде після неї, і ще багатьох ночей, що й не злічити. І кожна ніч даватиме йому ще одну нитку, ще одну важливу деталь до панно.
У химерному лабіринті твоїх сновидінь і чарівливій загадковості твого співу, він побачить образи, що заволодіють його уявою так, як нічого досі. Одержимий бажанням їх розтлумачити, він слухатиме про чорного ворона на полі битви, що видзьобує очі полеглих, про тіло козака, накрите китайкою, про дівчину, що від туги за коханим стала русалкою.
Які страшні тобі сняться сни, що ти співаєш таку сумну пісню, скаже він знічевʼя, поки буде сапати хопту в твоєму городчику. І правда раптом вирветься з твого рота, як сполохана пташка з клітки на волю, і ти вже нічого не зможеш вдіяти. Це не сни, мій любчику, війна все ще триває, багатостолітня війна, що забирає найхоробріших і боягузів, забирає усіх, що жінки вже відмовляються народжувати.
Цього року урожай був навіть більший, ніж зазвичай. Ще одного чоловіка провела на війну, знову лишилася сама. Восени на келишок молодого вина до Любові приходить Смерть. Ти така гарна, Любцю, роки ідуть, століття минають, а ти — сіяєш. Усміхнеться, гречно подякує, і пообіцяє на весну, що останній точно вернеться. І Любов повірить. Кожного разу вірить, терпляче чекає весни, віддано плекає виноградник.
