За окремими даними у Сандармоху було розстріляно близько 9500 осіб 58 національностей. У 1937-му році знищено приблизно 1111 осіб, серед них була тодішня «червона» інтелігенція: військовики, техніки, науковці, діячі культури, навіть один священник із Ватикану, що збирав дані про порушення прав людини у Радянському Союзі. І поміж цих всіх невинно убієнних(зразу згадуються слова батька Цибуліно із відомої всім казки, що у тюрмах сидять чесні та порядні люди, а злочинці – при владі) були письменники, театрали, історики та хіміки, котрих ми називаємо Розстріляним Відродженням.
У Биківнянському лісі поховано, за підрахунками істориків, від 20 до 100 тисяч жертв Великого терору. І серед них також є представники Розстріляного Відродження.
Але що таке взагалі це Розстріляне Відродження, як його класифікувати та чи взагалі доречна ця назва, бо от, наприклад науковиця Ярина Цимбал вважає її недоречною. Почнімо із того, що даний термін запропонував польський науковець Єжи Ґедройць іншому досліднику літератури Юрію Лавріненку.
“Щодо назви. Чи не було би, може, добре дати як загальну назву: „Розстріляне відродження. Антологія 1917—1933 etc.“ Назва тоді звучала би ефектно. З другого боку, скромна назва „Антологія“ може тільки полегшити проникнення за залізну завісу. Що Ви думаєте?” – запитував у листах польський колега.
“То нехай же так і буде”, – відповів український.
Принцип підбору дослідник пояснив наступним чином: “До збірки добиралося тільки з того матеріялу, що був друкований (зрідка — тільки писаний) на Україні — головно в УРСР — за період 1917 —1933 і що після 1933 року був заборонений і знищений наслідком нового курсу Москви на розгром і колоніяльну провінціялізацію України”.
Тобто ми маємо певні хронологічні рамки картини – від початку національно-визвольних змагань до 1933 року – року, коли тривав Голодомор, один з облич терміну, Микола Хвильовий покінчив життя самогубством, а потім – арешти, справа колишніх «боротьбистів», заборони, розстріли у тих же Сандармоху та Биківнянському лісі.
А от Володимир Ґадзінський вважає дещо інакше: “Для нас минуле — тільки засіб пізнання сучасності та майбутнього, корисний досвід та важлива практика при великій будові Червоного Ренесансу”.
То як тоді правильно – Розстріляне Відродження чи Червоний Ренесанс? Чи взагалі називати – література 20-тих, чи покоління 20-тих, бо ж Задушене Відродження(за пропозицією дисидента Леоніда Плюща) ми знаємо як шістдесятників, то чого ж не назвати представників ВАПЛІТЕ, «Гарту», неокласиків, акторів «Березолю», футуристів та інших двадцятниками чи щось подібне до того? І чи варто їх якось досліджувати, бо вони ж були комуністами та привели радянську владу, а потім та радянська влада їх викинула як використаний матеріал, мовляв – туди їм і дорога. Тільки от такі нафталінові «націоналісти» забувають факт того, що ці письменники й стали основоположниками нової української літератури та театру, яка була якщо не краще європейських та американських аналогів, то точно із ними на одному рівні. Різниця лиш у тому, що західних варіантів куди більше, бо умовного того ж Фіцджеральда, Бергмана, Сартра чи Гамсуна не репресували та не забороняли на довгі роки твори.
Повернімось до терміну. Особисто я не проти того, щоб дане визначення обріс синонімами, бо моя думка така – Розстріляне Відродження – це трохи більше, ніж група людей(хай і велика). У певному роді це можна назвати певним культурним періодом в історії України, оскільки групи представників діячів, які навів сам Лавріненко та Ґедроць доволі широкі. Всього маємо чотири групи.
Перша група – ті, хто були знищенні фізично, закатовані у таборах чи вчиниили самогубство, перебуваючи за крок до арешту(це зробив не тільки Фітільов-Хвильовий, наприклад, через допити та тортури поет Аркадій Казка повісився у власній камері). До цієї групи можна віднести Йогансена, Підмогильного, Семенка, Зерова, Шкурупія, Плужника, Пилипенка та інших, котрі навіть не брали участі у літературній дискусії 1925-1928 років. Не всі із них загинули у трагічний 1937 рік: згаданий вже Аркадій Казка повісився у 1929-му році, Свідзінський згорів живцем у 1942-му році, Пилипенка та Косинку убили ще у 1934-му році. Доволі іронічно, що розстріляли навіть тих представників, що активно виступали за партію та всяко підтримували її боротьбу проти інакодумства у 20-30 роки, як от, наприклад – Іван Микитенко чи Андрій Хвиля, діяльність яких назвати позитивною взагалі для української культури назвати вкрай важко. Проте, після реабілітації частини із них у 50-тих роках(і те — не до кінця, бо окремі твори були заборонені аж до кінця Радянського Союзу) того ж Миколу Куліша навіть включили до тодішньої шкільної програми.
До другої групи відносять тих, хто хоч і отримав табори чи ув’язнення, проте уникнули смерті та зберегли життя. Це може бути Остап Вишня, Борис Антоненко-Давидович. Після цього вони або ставали у жорстку опозицію до радянської влади, як Антоненко-Давидович, або під страхом повторення тортур ставали трубадурами імперії, як Губенко. Деякі(як от Іван Багряний) взагалі зуміли втекти із радянських концтаборів.
Третя група – це поети чи письменники, яких просто «забули» - себто вони жили, працювали, але про них, як про письменників просто ніхто вже не згадував. До цієї групи можна віднести тих авторів, які померли ще аж до початку репресії від хвороб, наприклад(Василь Еллан-Блакитний, Леонід Чернов, Віктор Ярина) чи які навіть боролись за встановлення радянської влади й загинули ще аж до утворення СРСР(Василь Чумак, Гнат Михайличенко, Андрій Заливчий). Ті, хто були живими на момент початку репресій були змушені відмовитись від творчості, або писати у «шухляду», як це робило багато письменниць: Марія Галич, Варвара Чередниченко та інші.
Четверта група – це ті представники Червоного Ренесансу, що пішли на співпрацю із владою та писали «під диктовку»: Павло Тичина, Максим Рильський, Юрій Яновський, Іван Кочерга, Юрій Смолич, інші. Віктор Домонтович задля уникнення репресій(за іншими версіями – щоб вберегти від арешту кохану жінку) взагалі погодився стати радянським шпигуном. Деякі робили цей перехід навіть охоче, як от Іван Ле, який доведе значно пізніше свою відданість радянській владі, коли почне громити шістдесятників.
Також існує «п’ята група», яку Лавріненко класифікувати у п’яту групу все ж не зробив. Це – «старше» покоління Розстріляного Відродження, які вже на момент часових рамок(1917-1933) вже були письменниками, поетами, істориками зі стажем і загалом були знищенні через зв’язок з УНР, як от Сергій та Петро Єфремови, Андрій Ніковський, Антін Крушельницький, Гнат Хоткевич, Людмила Старицька-Черняхівська та інші. Цікаво, що їх засудили ще раніше – у 1930-му році за сфабрикованою справою «Спілки Визволення України», таким чином позбувшись спочатку «старих», а тоді – помалу взялись за нових. До цього покоління ще можна віднести Григорія Чупринку, котрого розстріляли ще у 1921-му році. Все той же Лавріненко в антології «Розстріляне Відродження» заносить до цієї когорти навіть Михайла Грушевського, котрого також розгромили у публічному житті(руками сатрапа Затонського, якого потім совєти розстріляють). Також тоді слід було би додати й Володимира Винниченка, якого на короткий час «пробачили», а його твори навіть друкувались в УСРР короткий час, а потім – заборонили.
І тут я хотів би виділити ще шосту групу діячів культури – це ті, хто через страх втрати власного життя шукали політичного притулку за кордоном. Це можуть бути все ті ж Винниченко, Грушевський(але потім повернувся), Крушельницький(також повернувся), Евген Маланюк, Микола Вороний(також повернувся), Василь Барка та інші.
Також слід сказати, що відносити когось із них до певної однієї групи також було би неправильно.
Додатково хотів би поговорити про часові рамки – я вважаю, що їх слід збільшити, а саме – із 1917 року по 1937, або ж навіть до 1953 року, себто – до кінця смерті Сталіна. Чому? Бо зі смертю «кремлівського горця» настав час нового "двірцевого перевороту" та короткочасної відлиги, яка дала час на появу нового відродження – Задушеного, себто – появи для дисидентів та шістдесятників, а також те, що вже на 50-60 роки представники Червоного Ренесансу були вже зовсім немічними та заляканими до смерті старими людьми(не всі, звичайно).
Цим я хочу сказати, що термін Розстріляне Відродження доречний і стосується він не тільки письменників чи театралів, котрі загинули, а навіть тих, хто допомагав це робили, бо у моєму варіанті бачення цього терміну, розстріляли тут відродження саме України як держави спочатку у 1917-1921 роках, а згодом – добили тих, хто міг би ще раз це спробувати зробити, оскільки наші землі продовжили віковічну традицію державотворення, а УНР стала наступницею Гетьманщини, себто – відродили державу, але ненадовго, бо її розстріляли більшовики. Державу формують у першу люди, а значить ті, кого ми називаємо Розстріляне Відродження у ході літературної дискусії дійшли до цього висновку, а значить – могли б повторити події 1917-1921 років(хоча історія не терпить слова «якби»).
Тому я хочу сказати, що термін «Розстріляне Відродження» цілком доречний, бо означає він намагання відродити українську державу як тими, хто прожив добрячу частину життя(старше покоління), так і тими, хто ще не встиг обжитись у чужій державі(себто – молодша гілка), а розстріляне – бо спочатку ці намагання були знищені Червоною армією, польськими, угорськими, румунськими та чехословацькими військами, а потім – органами держбезпеки СРСР(і тут хотілось би поставити питання – а чи органи Польщі, Румунії та Угорщини нищили Розстріляне Відродження чи просто українських патріотів?), але все ж певний кістяк представників РВ залишився, коли на історичну сцену вийшли шістдесятники. Є певні свідчення, що старий Максим Рильський відвідував кав’ярню, де розповідав молодому поколінню про свої часи та те, як їх понівечила радянська влада, Віктор Домонтович перед своїм «зникненням» у Німеччині залишив спогади про своїх закатованих колег, Гелій Снєгірьов написав розслідування про процес «СВУ», де фігурувала його мама(хоча на момент процесу було ледве три роки), Іван Багряний за кордоном написав «Сад Гетсиманський», а Василь Барка – «Жовтий князь», чи можна це назвати «підготовкою» для нових ідейників, якими давно були вони? Питання для дискусії. Але знаємо точно, що робили вони це для того, щоб не забути, не викреслити цілу епоху нашого минулого та нашої культури – не тільки літератури, ай театрального та образотворчого мистецтв, знань з історії, мови чи точних наук. Епоха Розстріляного Відродження.
Звичайно, що це лиш думка однієї людини, її погляд на це питання. Але чи не був Юрій Лавріненко такою ж самою однією людиною, що також мала свій погляд на це питання?
�
�
