Русоріз під Вугледаром. Розповідь русака з батальйону "Алга", якому вдалося вижити. Частина перша

Частина 1: ви зараз читаєте частину 1.

Частина 2: Русоріз під Вугледаром. Частина 2

Частина 3: Русоріз під Вугледаром. Частина 3

Вугледар. 6 лютого. Батальйон "Алга". Щоб пам'ятали.

Стаття ця була анонсована мною, досить давно. Але написати її не міг через низку об'єктивних причин. По-перше, руки перебиті, не відновилися досі. Немає суглоба на правій. Толком не працює. Чекаю коли протез поставлять. Ліву теж потрібно оперувати - толком не працює. Осколки по всьому тілу. А тому друкувати досить важко. По-друге, багато хто мене відмовляв, мотивуючи це тим, що небезпечно писати про СВО, про те, що там відбувалося, кому потрібна твоя правда тощо. Чого тільки не почув. Але почитавши, подивившись і послухавши, що кажуть і пишуть про мій батальйон "Алга" і 72 бригаду загалом, побачивши, як нешанобливо, а іноді й по-хамськи ставляться до рідних і близьких загиблих (саме загиблих, а не зниклих безвісти, оскільки загибель кожного можуть підтвердити ті учасники того бою, які лишилися в живих), вирішив для себе, що мовчати просто не маю жодного права. Тим паче, багато учасників тих подій і близькі загиблих, просили написати цю статтю.

Вражає, скільки ж вилізло з усяких щілин незрозумілих особистостей, які насправді займаються самопіаром і елементарним зароблянням "бабла". Так звані "військові" експерти, деякі близько навіть не нюхали пороху. Які чомусь вважають за можливе давати оцінки бійцям, які воювали і воюють, у т. ч. пораненим і вбитим. Вражають чиновники різного рівня та інші персонажі, які на різних круглих столах, зустрічах обговорюють бійців, дають їм оцінки і невтішні характеристики. І все це за підтримки придворних журналістів. При чому переважна більшість із них ґрунтують свої висновки на чутках і відвертій дезінформації. Ви б дружно всі на передову з'їздили, на справжню, а не в момент затишшя. У підрозділ, що реально воює, не до тих, у кого все є і обстріли, які бачать тільки раз на тиждень.

Але найбільше викликають подив бійці, які воювали, нехай деякі з них і вперше, але ті, хто вважає за можливе сидіти з цими людьми за одним столом. Займаються самопіаром на кістках і крові загиблих, виступаючи скрізь де тільки можна, на догоду особистим амбіціям. Запам'ятайте, війна поки що тільки прочинила вам двері, подивитися хто ви і на що здатні. Найкращих вона забрала одразу. Не раджу вам жити в ейфорії, як це роблять деякі, самовпевнено махаючи рукою - це було легко, я ж лишився в живих. Ви помиляєтеся. Вам дозволили залишитися в живих. Це не ви такі воїни, це вона так вирішила. Багато років тому, я проходив це вже і війна дохідливо мені все пояснила. І з кожним разом виживати буде все складніше. Чим швидше ви це зрозумієте, тим більше шансів у вас залишитися в живих. Неповага до війни і смерті - велика помилка, зокрема й для тих, хто прийшов на неї з однією метою - померти. На жаль, мало хто це усвідомлює і розуміє...

Війна - це черга на цвинтар, у якій стоять найкращі з нині живих. Поважайте їх. Ця стаття про них, у пам'ять про загиблих, безвісти зниклих, з Поваги до них, до поранених і тих, хто потрапив у полон. До всіх гідних учасників тих подій. Щоб пам'ятали. Вона заради справедливості. У цій статті, на прикладі моєї третьої роти, розповім ту саму незручну правду про те, що відбувалося з моменту формування моєї роти і до трагічних подій 6 лютого. Як я писав раніше, ці події, як лакмусовий папірець, відображають те, що відбувалося і з самою 72 бригадою.

 Прошу вибачення у читачів, якщо викладене складно читати з тих чи інших причин. Але я не письменник. І цілі в мене і мого каналу інші. Це як голос волаючого в пустелі.

Одразу попереджаю, я людина прямолінійна, і про чужі гріхи говорю завжди, і свої собі не прощаю. Занадто багато ми вигадали собі відмовок і правил на догоду хитромудрому розуму, виправдовуючи себе і знімаючи з себе відповідальність за те, що відбувається навколо, в цьому світі. Як уже, напевно, зрозуміли ті, хто читає мої статті, вважаю себе відповідальним за все, що відбувається з моєю країною і в світі, оскільки я невід'ємна частина його. Нічого і нікого не боюся, я практично вже мертвий, за стільки років воєн мало що від мене залишилося, тільки жага справедливості не померкла, біль втрат дедалі сильніший, а мертві мені часом ближче, ніж живі.

 Тут тільки правда і факти. Багато букв тут. Багато позивних і прізвищ. Але вони потрібні. Тих кого не згадав, гідних, прошу вибачення. Тих кого не згадав не гідних, випадкових пристосуванців, вибачення не прошу, та ви самі про себе все знаєте. У кого совість є - нагадає до кінця шляху обов'язково. А в кого немає, ну, Бог вам суддя. Та й ділити не хочу. Від себе не втечеш, ставте собі оцінки самі.

Нещодавно в інтернет-газеті "Бізнес онлайн" ("Бизнес онлайн" - рос., прим.) вийшла стаття, що розповідає про трагічні події, які сталися з батальйоном "Алга" 6 лютого під Вугледаром. Правди там мало, та власне кажучи і не сподівався її почути. Тому постараюся як зможу, викласти все сам, як безпосередній учасник тих подій.

Перш ніж розповісти, що ж сталося 6 лютого 2023 року, для розуміння тих подій, потрібно повернутися на майже пів року назад, до моменту початку бойового шляху батальйону "Алга". Батальйон був сформований на базі 72 ОМСБр. Третя рота, сформована і підготовлена до кінця серпня, була відправлена в зону СВО в Україну, на початку вересня. Перша і друга роти на той час уже воювали на Херсонському напрямку, у них були перші втрати. Наскільки ми знали з розповідей учасників, які повернулися після поранення, і уривків відомостей, що просочуються звідти, з передової, хлопцям було не легко. Так, роти були на передовій, брали участь у боях і зазнавали втрат, убитими і пораненими. Загинув Отець Анатолій (Григор'єв) (Отец Анатолий (Григорьев)), який був настоятелем храму Богоявлення Господнього села Ісаково Зеленодольського району Республіки Татарстан. Був знайомий із ним. Смілива, небайдужа людина. Служив у морській піхоті. Відправився добровільно в зону СВО військовим священиком. Користувався величезним авторитетом серед солдатів. Не можу не написати про цю гідну людину. Були й інші втрати - поранені та вбиті. Світла пам'ять загиблим. Але про це краще напишуть учасники тих подій, бійці цих рот.

Прибувши на передову в район населеного пункту Калинівське (Херсонщина - прим.), третя рота була розосередженена в лісопосадках, прилеглих до селища. Надалі були передислоковані безпосередньо на лінію зіткнення на околиці села. Практично всі позиції були в зоні видимості противника. Постійні обстріли артилерії противника, бронетехніки, атаки різних безпілотників та авіації. Противник займав кілька величезних веж елеваторів навпроти нас. Крім того, там була розгалужена мережа капітальних бліндажів і окопів, розтягнутих на кілька кілометрів. За даними нашої розвідки, ЗСУ зосередили на нашому напрямку великі сили для контрнаступу.

Проблеми у нашої третьої роти почалися ще під час переміщення до фронту. БМП 1, на яких ми переміщалися, часто виходили з ладу. Не дивно. Вони були 1969 року випуску, говорили, що вони ще в Афгані воювали. Одна з МТЛБ із ЗУ взагалі згоріла дорогою. У підсумку по прибуттю, ми практично залишилися без броні. Залишки знищили ЗСУ або безповоротно вийшли з ладу. Постачання було кепське. Не вистачало їжі, води, медикаментів толком не було. Поранених возили в госпіталь розташований за багато кілометрів. Все озброєння і боєкомплект до нього, тягали на позиції в прямому сенсі на собі. Включаючи СПГ, ПТРК, АГС, кулемети, РПГ і боєкомплект до них. Несли на собі по відкритих полях, під постійними обстрілами. Озброєння найчастіше, ми, як це не дивно звучить, знаходили самі, в тих же посадках. Воно було залишене там або укропами, які відступили, або залишилося від наших, кого ми змінили. Іноді ми обмінювалися трофеями з сусідніми підрозділами, кожен отримував у результаті обміну той вид озброєнь, який йому був потрібен. Те ж саме стосувалося автотранспорту, він був там на вагу золота.

Призначену бійцям нашої роти їжу, воду і медикаменти водії бригади, які привозили все це, залишали за кілька кілометрів від позицій. Їжу привозили рідко, бувало поїдену гризунами і не свіжу. Такі походи часто призводили до поранень. Бійці часто лежали по кілька годин під безперервними обстрілами і безпілотниками, намагаючись донести озброєння і харчування до позицій. Але ми не нарікали на долю, і незважаючи ні на що, продовжували битися. Ми вірили в нашу перемогу і робили для неї все можливе.

Показовим є один з епізодів, що сталися з бійцями з позивними Ляляй (був контужений) і Нігма (Нигма - прим.) (був контужений, потім контужений 6 лютого під Вугледаром, надалі поранений під Бахмутом), яких відправили вкотре майже за три кілометри в посадку за вивантаженою там їжею для нашого взводу. Оскільки позиції третього взводу розташовувалися безпосередньо на передовій, на базі сільгосппідприємства, яку постійно обстрілювали з усіх видів озброєнь, іти по їжу доводилося по полю, яке прострілювали. Кілька кілометрів по відкритій місцевості. Єдиним укриттям була будівля радіовежі, розташованої на території ще одного сільгосппідприємства, місці розташування другого і першого взводів. Сільгосппідприємство знаходилося приблизно на півдорозі до наступного місця, де можна було сховатися - одній з посадок. Потім ще більше кілометра, переміщаючись між посадками знову ж таки по відкритій місцевості. При цьому, враховуючи, що це передова, всі ці площі перебували в зоні прямої видимості противника і під контролем їхніх безпілотників, відповідно під безперервним обстрілом з усіх видів озброєнь, зокрема й авіації противника. Діставшись до вказаного місця, приблизно за три кілометри від позицій, зазначені бійці потрапили під обстріл 120 мм мінометів. Над ними висіли протягом усього обстрілу безпілотники, які корегували вогонь противника, змінюючи один одного. Обстріл тривав майже півтори години. Обидва бійці дивом вижили, але були контужені. У поході за їжею...

Командування не дозволяло своїм водіям доставляти все перераховане вище прямо на позиції, мотивуючи це тим, що транспорт можуть знищити. Розташованим поруч із нами підрозділам 205 бригади їхнє командування возило все прямо на позиції. Регулярно. У них було нове озброєння, техніка, обмундирування, продовольство, медикаменти. Їм постійно привозили гуманітарну допомогу, сигарети тощо. Вони ні в чому не мали потреби. Мало того, бачачи наше становище і самі бійці 205 бригади та їхні командири, ділилися з нами всім. Спасибі їм!

 Доходило до того, що продуктів не вистачало, а тютюн збирали "з землі". Нам часто доводилося власним коштом купувати все необхідне. Для цього треба було перейти зруйнований міст, над річкою Інгулець. Міст постійно обстрілювали артилерія ЗСУ і безпілотники. Переміщатися в інший кінець селища, де був розташований приватний магазин, було, м'яко кажучи, проблематично. Це була справжня гра в рулетку за життя, безпілотники ворога літали там роєм, скидали боєприпаси і коригували вогонь мінометів.

В один із днів загинули двоє бійців 205 бригади, які потрапили під атаку безпілотників. Поранивши одного з бійців, вони зависли над ним, і змінюючи один одного, не давали допомогти пораненому, не підпускали інших бійців. Але хлопці все одно намагалися витягнути свого, у підсумку двоє загиблих, включно з першим пораненим. Буквально через кілька днів у бійців підрозділу ДНР було вже четверо або п'ятеро загиблих за раз. І так було майже щодня. Обстріли села, позицій з усього що було. Гинули не тільки солдати, а й цивільні. Укропи не шкодували нікого. Світла пам'ять загиблим.

Пам'ятаю одного разу з товаришем (позивний "Кандєй" ("Кандей" - прим.), загинув 6 лютого під Вугледаром), вирушили по продовольство на той берег. Ми не встигли перебігти міст, коли попереду пролунав противний шелест, потім два розриви. Розриви були попереду, метрів за 15 не більше, пощастило. Безшумні міни, "польки", так їх називають. Час зреагувати на них і впасти - 2 секунди. Назад не можна. Уперед те саме. Зістрибнули в яр праворуч від мосту. Над нами завис безпілотник, коригуючи вогонь. Розриви наближалися. Ми попрощалися з життям, безпорадно лежачи під обстрілом і дивлячись на безпілотник. Влучити по ньому з автомата було складно. Ліворуч міст. Ззаду річка. Праворуч мінне поле, та й сховатися там ніде. По рації нам сказали, що визначити місце, звідки б'ють міномети, не можуть, а отже, погасити їх не вийде. Розриви наближалися. "Кандєю" осколком зачепило ногу. Рішення потрібно було приймати швидко. Наступні, можливо, мали вдарити по нас. Єдиним виходом було заскочити на міст і бігти вперед відкритою місцевістю, по мосту до найближчої будівлі, метрів сто напевно. Пронесло, лише обсипало грудками землі та гілок, оглушило. Ми переглянулися і відразу після розривів рвонули. Пощастило. Встигли. Щойно впали на підлогу будівлі, обстріл припинився, безпілотник полетів. Вижили. У поході за їжею. А скільки подібних випадків було з хлопцями, щодня. Скількох поранило. У походах за зброєю, їжею, медикаментами. Враховуючи, що зарплати нам не платили, бійці витрачали на їжу залишки грошей ще з Росії. Абсурд. Це не причина звалити все на війну.

Щодо розміщення позицій бійців і вивезення поранених окрема історія. Як взагалі можна було створювати позиції в подібних місцях і заганяти туди цілі підрозділи? Один із таких випадків стався там же в Калинівському. Підрозділи моєї третьої роти, перший і другий взвод, розмістили в металевому ангарі, розташованому у відкритому полі на території сільгосппідприємства, про яке я писав вище. Звідти зручно було коригувати вогонь по противнику. Але розміщувати там цілих два взводи було, м'яко кажучи, нерозумно. Бійці та їхній командир (позивний "Кот") неодноразово доводили до вищих командирів свої побоювання. Після того як ворог їх виявив, почалися постійні артилерійські і танкові обстріли ангара. З'явилися перші поранені. А в один із днів, противник вразив ангар із танка. Ангар просто обвалився на бійців. Багато хто був поранений. Пам'ятаю божевільні очі молодого хлопця (позивний "Каспєр" ("Каспер" - прим.), загинув 6 лютого під Вугледаром), він був контужений і вив, затиснувши голову руками. Сказав, що йому не місце тут, навряд чи вже оговтається, крім контузії, він був у шоці. Як же я помилявся. Були ще поранені, багато хто був у шоці, контужені. Троє були поранені вкрай важко - Дон, "Іспанєц" ("Испанец" - прим.), Таран. Їх витягли з під завалів, бійці, які вижили, стали надавати їм допомогу. Судячи з характеру поранень і загального стану я подумав, що двоє не виживуть. Не став говорити про це, враховуючи стан бійців, надто важкі були травми. Щодо Тарана була надія, що витягне. Викликали машину для евакуації. Довго чекали. Нарешті приїхав ГАЗ 66. Везти потрібно було в госпіталь, у місто, що розташоване за дві години їзди від позицій, причому більша частина дороги проходила ґрунтовкою. У підсумку Дон помер відразу, ще до приїзду "шишиги", перевірив йому пульс, дихання - він помер. Таран вмер дорогою в госпіталь, занадто довго везли, стік кров'ю. "Іспанця" довезли, але врятувати так і не змогли, лікарі довго боролися за його життя, зокрема в Москві, в Бурденко, але не врятували. Усі троє були чудовими людьми і справжніми героями, воїнами. Світла пам'ять.

Але навіть після цих подій нічого не змінилося. Командування вирішило залишити бійців на цій же позиції. Але оскільки попередні позиції були знищені, бійці розташувалися в підвалі сусідньої будівлі. Бійці тримали оборону і коригували вогонь по ворогу, але при цьому були у відносному укритті.  

Хочу особливо зупинитися на цьому обстрілі. Одразу після нього бійці першого і другого взводів відійшли зі знищеного ангара в посадки позаду села. З боку командування, на їхню адресу посипалися звинувачення в залишенні позицій. Однак це не зовсім вірно. Більшість бійців, після визначення нових позицій, недалеко від ангара, повернулися і продовжили роботу з коригування вогню по противнику. І засуджувати їх докорінно неправильно - вони лише змінили позиції, бо в ангарі, на старих позиціях, перебувати було неможливо - вони були повністю зруйновані. А нове місце розташування було всього за тридцять метрів від знищеного, але більш укріплене. Чому бійців відразу не розмістили там, за неодноразовими зверненнями Кота, я не знаю. Але примітний один інцидент, який стався дещо пізніше. До нас у розташування прийшли двоє доволі нечастих перевіряльників зі штабу бригади. Повів їх на позиції другого взводу, до ангара, дорогою запропонував зайти в знищений ангар і поставив перевіряючому запитання - чому хлопців загнали в бляшаний ангар, який прострілювали з усіх боків, що призвело до загибелі кількох людей і поранення багатьох, на що перевіряючий мені відповів - значить так треба було.

І так, багато бійців після цього обстрілу повернулися на позиції, хто в ангар, хто в посадку недалеко - але повернулися. Були, звісно, і "неповерненці", які відійшли в посадки за чотири або п'ять км від позицій, але їх було небагато. Бог їм суддя. До нас на позиції третього взводу одразу після обстрілу прибігли кілька гінців з інших взводів і в паніці стали доводити, що потрібно відійти, що всі відійшли вже і нам потрібно відходити. На що було отримано категоричну відмову - ми своїх позицій без наказу не залишимо. А тому всі ці чутки, що третя рота "Алги" залишила позиції, просто не відповідають дійсності. Надалі не раз доводив це бійцям сусідніх підрозділів. Та й у самих сусідів, що не було таких ситуацій? Так були звісно, спостерігав не раз, просто ніхто не надавав цьому такого значення і не роздмухував, як було у випадку з батальйоном "Алга". Питання кому це було потрібно і навіщо - відкрите.  

Та й узагалі, яке право має хтось засуджувати їх, сидячи на дивані або в зручному кріслі "всемогутнього" начальника або "полководця", обивателя або просто персонажа, який не відчув на собі всі жахи війни? Відповідь - ніякого. Ваша "експертна" думка, вибачте за сленг, навколовійськових дилетантів, тих, хто реально воював і дивився в очі смерті, - не цікавить.

Через кілька днів мені знову довелося надавати допомогу смертельно пораненому бійцю. Йому був 21 рік. Нещодавно він став батьком. Він зі своїм підрозділом, один із корпусів ДНР, розташовувався в приміщенні ретрансляційної вишки на території все того ж підприємства, де за кілька днів до цього загинули мої бойові товариші. Осколок міни прилетів йому в голову. Він дивився у стелю широко розплющеними очима, що скляніли, і хрипів. Перев'язав його, вколов потрібні медикаменти. Був ще живий. Його підрозділ надіслав за ним машину і досить швидко. Але на жаль, він помер дорогою до шпиталю. Світла пам'ять.

У посадках було не краще, постійні обстріли і безпілотники. Були і 300, і 200. В один із днів, наприклад, загинув невтомний водій однієї з небагатьох, що залишилися в строю БМП-1, з позивним "Борода", який працював як проклятий. Був чудовою, безвідмовною людиною і справжнім воїном. Світла пам'ять йому і всім загиблим.

На позиціях мого третього взводу ситуація була приблизно такою ж, як і по всій лінії фронту. Ми розташовувалися, як писав вище, на території сільгосппідприємства, у кількох будівлях. З нами були бійці розвідники з 205 бригади, у них так само був CП на даху одного з ангарів. Разом із ними ми вели спостереження, коригували вогонь. Так само в одному з укріплених ангарів знаходився танк, який періодично вів вогонь по противнику. Неподалік були ще кілька. У нас було так само пару АГСів, які ми так само притягли на собі з посадок. Групи ЗСУ постійно намагалися атакувати нас, знищити позиції і танки, (справедливості заради - один їм все ж вдалося підбити, але його вдалося потягнути на ремонт). Їх підтримувала арта (зокрема зарубіжна, НАТОвська), залпові системи вогню типу "Град" (БМ-21), танки, ЗУ та інші види озброєння. Були й обстріли авіацією. Про серйозність ситуації на зайнятих нами позиціях свідчить хоча б той факт, що, за словами розвідників 205 бригади, бійці, які займали до нас ці позиції, не могли протриматися на них більше двох діб. Жоден підрозділ до нас. Ми там були понад місяць! Жодного разу, жодна зі спроб своєї мети не досягла, ні ми, ні 205 бригада, ні бійці ДНР, не відступили і позицій не залишили. Наша авіація працювала на відмінно, підтримуючи нас, зриваючи їхні спроби атак. Використовували Су-25, Алігатори (Ка-52 - прим.), Нічні мисливці (Ми-28 - прим.). Спостерігали навіть роботу стратега ТУ-160 і ТУ-22М3. Теж саме можна сказати і про нашу артилерію, включно з реактивною. Використовували і БМ-21, і Урагани, Мста, та ж ТОС-1 і ТОС-1А ("Буратино" і "Солнцепёк" - прим.).

Хочу пояснити, чому я так докладно описую ці події, а не відразу розповідаю про події 6 лютого. Не тільки в пам'ять про загиблих, а й заради справедливості. Ще з Калинівського, після випадку із загибеллю бійців в ангарі, до нас почала просочуватися інформація, що нас звинувачують ледь не у всіх смертних гріхах, а саме: залишення позицій, невміння і небажання воювати, пияцтво, мародерство і т.д. Усі ми гідно виконували і виконали свій обов'язок перед країною і своєю Республікою (Татарстан - прим.), часто ціною своїх життів. Люди мають знати правду. Кому і навіщо це було потрібно, ви вирішите самі, прочитавши цю статтю.

Так може справа не в командуванні? Може справа в бійцях? Воювати не вміють? Для чого нам техніка, зброя, форма, обмундирування, їжа нарешті? Воювати то не вміємо. Чи все ж таки вміємо? Може взвод Кота погано коригував вогонь по ворогу? Ні, його постійно хвалили. На його рахунку багато знищеної техніки та інших цілей. Може були якісь інші причини?  

Один показовий випадок, безпосереднім учасником яких я був.

Через кілька днів після прибуття в район Калинівського, групу бійців моєї третьої роти, включно зі мною, відправили на посилення позицій 69 бригади. Командував цими позиціями капітан з позивним "Акула". Позиції були розташовані безпосередньо на лінії зіткнення з противником, в одній із лісосмуг. Позиції постійно піддавалися обстрілу різними видами озброєнь. Включаючи авіацію противника. Позиції були добре укріплені. Бліндажі, окопи. Було достатньо озброєння і бк. ПТРК, СПГ, АГС, ПКМ, прилади нічного бачення (ПНБ) тощо. Після прибуття ми зайнялися навчанням деяких бійців, показували як працювати з озброєнням, включно з ПТРК. Постачалися вони відмінно, щодня їм привозили харчування, воду, сигарети і бк. Усе на першу вимогу. Нам не привозили нічого і ми кілька тижнів харчувалися за рахунок 69 бригади. Нами було відбито кілька нападів ДРГ противника. При чому основну протидію противнику надавали саме бійці "Алги". Одного дня по нас почав працювати ворожий снайпер. Далі снайпер працював постійно. Тільки йду перебіжками до бліндажа "Акули" - постріл, снайпер ніби чекав. Навіть "Акула" відзначив це. Ми намагалися засікти його, наводили арту і танки на приблизний квадрат, але результат був нульовий - він продовжував працювати. В один із днів частину бійців забрали, а нам сказали, що ми тут нібито без наказу, що нас дуже здивувало. "Акула" звернувся до командування з проханням не забирати нас, оскільки напрямок був проривонебезпечним, а в нього було мало бійців. Частина з нас залишилася. За кілька днів, ближче до обіду почався сильний обстріл наших позицій, коригували по безпілотнику - він завис над нашими позиціями. Почулися крики про допомогу. Били прицільно, було кілька прямих влучень у бліндажі й окопи. З'явилися поранені, зокрема важкі. Щойно рвонув до окопів із пораненими, запрацював снайпер. На бігу дав чергу з автомата в бік противника. Крикнув бійцям відкрити вогонь по противнику. Боєць "Алги" з позивним "Псіх" ("Псих" - прим.) (був контужений під Вугледаром), став прикривати нас, відкрив вогонь із ПКМ по ворогу. Поступово до нього почали приєднуватися і бійці 69-ї - відкрили вогонь у відповідь. Зістрибнув у перший окоп - двоє поранених. Множинні осколкові поранення, тіла, голови. В одного були зачеплені внутрішні органи. Він весь посірів і втрачав свідомість. Перев'язав його. Вколов потрібні препарати. В іншого кров ішла з голови, множинні осколкові. Закінчилися аптечки, перев'язувальні матеріали. Обстріл тривав. Крім снайпера й арти, по нас почали працювати з позицій противника зі стрілецької. Вискочив з окопу, крикнув - у кого є аптечки. Відгукнувся знову ж таки боєць "Алги" з позивним "Татарін" ("Татарин" - прим.) (був важко поранений під Вугледаром) і відразу кинувся на допомогу. Удвох стали перев'язувати другого. Потім прибіг боєць "Алги" з позивним "Добрий" ("Добрый" - прим.). Послав його в бліндаж до "Акули", щоб той викликав транспорт для евакуації поранених (у цей час "Акула" був у бліндажі, просив підтримку по рації). Перев'язавши другого і вколовши йому необхідні знеболювальні препарати, ми з "Татаріном" кинулися до інших поранених у другий окоп і бліндаж, стріляючи на ходу з автоматів у бік ворожих позицій. Псих тим часом побіг шукати транспорт, поранені були важкими. Під'їхала легкова машина евакуації 69 бригади. Стали перетягувати поранених. Загрузили чотирьох. Одного легкого посадили в багажник. Усе це відбувалося під безперервним обстрілом. Машина відвезла їх. Посланий до "Акули" "Добрий" не з'являвся. Застрибнувши в бліндаж до "Акули", виявив там Доброго без руху. У нього не працювали ноги. Виявляється його відкинуло вибуховою хвилею і пошкодило хребет. До цього моменту до місця бою підтягнулися бійці з інших підрозділів і відкрили вогонь по противнику. Під'їхав танк. Потім БМП, евакуаційна група, одразу з броні відкрила вогонь у бік противника. Ведучи вогонь по ворогу, затягли Доброго всередину БМП і вона поїхала. На жаль, як нам згодом сказали, один з евакуйованих все ж таки помер. Не знаю його позивного. Світла пам'ять.

Евакуйовані до шпиталю бійці 69-ї, які залишилися живими, вже з госпіталю передали нам слова подяки за допомогу і порятунок. Знаєте, тут тільки факти, і ніхто не вихваляє себе - є десятки свідків. Але. Ми взяли командування боєм і підрозділом на себе. Організували допомогу пораненим і евакуацію. Тож питання про боєздатність підрозділу думаю очевидне. І найголовніший доказ - врятовані бійці та їхня вдячність. Ось так.

Але найцікавіше сталося потім. Виявляється нас там не повинно було бути. Ніхто нас не враховував там, та й сам облік бойової роботи просто не вівся. Командир мого третього взводу з позивним "Тарас" (був поранений 6 лютого під Вугледаром) написав рапорт про ці події і про нагородження нас. Але рапорту хід не дали. Як і багатьом іншим рапортам. Навіть усної подяки не заслужили. Нас виявляється взагалі там не було. Обліку не вели від слова зовсім. А скільки гідних і героїчних вчинків здійснили бійці "Алги" та інших підрозділів 72 бригади, скільки було поранено і вбито. Адже я описую лише деякі події, що відбувалися з бійцями третьої роти. Переважна більшість гідно воювали - це факт! Хочу все таки згадати низку позивних бійців "Алги", позивні деяких уже озвучив. Невтомний і відчайдушний брат "Брадар" (був контужений у боях під Вугледаром і Бахмутом), "Лєо" (був контужений 6 лютого під Вугледаром), "Нєльсон" (був поранений 6 лютого під Вугледаром), "Кот" (був неодноразово поранений), "Кащєй" ("Кощей" - прим.) (був важко поранений 6 лютого під Вугледаром), багато інших. Медики звичайно. Молодий медик евакуаційної групи "Студєнт" (був контужений), не раз бував на позиціях і дивом залишився живим під час одного з обстрілів, під час якого загинув його товариш, з позивним "Санчо", "Док" (узагалі жив на позиціях 69), "Хаос", "Зєля" і багато інших. Мінометна батарея. "Мажор", "Марс", "Танкіст" ("Танкист" - прим.), "Ден", інші, звичайно. Замполіт із позивним "Змєй" ("Змей" - прим.) (був поранений під Вугледаром). Та багато їх. Більшість гідна поваги. Це факт. І, звичайно, третій взвод весь без винятків, включно з командиром із позивним "Тарас" (був поранений 6 лютого під Вугледаром), гідні воїни, які довели це, більшість із них надалі загинули в тому бою 6 лютого, багато хто був поранений, перерахую їхні позивні наприкінці статті, що б пам'ятали.

Найцікавіше, що з уривків новин, які надходили з Татарстану, ми дізналися, що уряд Республіки нам зібрав і відправив різної гуманітарної допомоги на кілька мільярдів, зокрема автотранспорт. Ми нічого з цього не бачили. Навіть сухпайки нам стали давати в достатній кількості під кінець нашого перебування в Калинівському.

Як виявилося згодом, ми свій бойовий шлях почали тільки з Олешок, які за фактом були вже після нашого відходу за Дніпро, по сумнозвісній греблі, нині підірваній ворогом. Наче не було місяців боїв, поранених і вбитих бійців. Відходили з позицій у Калинівському одними з останніх, практично з боєм під безперервним обстрілом противника. Після нас відходили тільки розвідники 205 бригади.

В Олешках нам вкотре дісталася складна ділянка фронту - Антонівський міст. Той самий міст, який зараз миготить у всіх зведеннях. Почали окопуватися і тримати оборону. Перед нами були протоки і численні болота і ті самі дачі за які зараз тривають бої. Противник звісно одразу виявив нашу присутність. Почалися постійні обстріли й атаки безпілотників. Багато бійців було поранено. Однак незважаючи на втрати, ми продовжували готувати позиції, тримати оборону, вести спостереження та коригувати вогонь по ворогу. В один із днів я з бійцями, з позивними "Калим" і "Брадяґа" ("Калым", "Бродяга" - прим.) (обидва загинули 6 лютого під Вугледаром), чергуючи в бліндажі, під час зав'язаного двадцятихвилинного бою відбили напад ДРГ на блок пост на мосту. Незадовго до цього, боєць із позивним "Мутабор" (був важко поранений 6 лютого під Вугледаром) знищив із гранатомета катер на річці в районі мосту. А знищені цілі за нашим коригуванням. І знову тиша, ніде не значаться, не відображені, хоча замполіт "Змєй" і командир третього взводу "Тарас" писали рапорти про ці події.

Там же в Олешках бійці третього взводу, третьої роти написали колективного листа з проханням допомогти з технікою, обмундируванням, медикаментами, виплатою зарплат (гроші переважній більшості так і не надходили, люди мали сім'ї, дітей, зобов'язання по кредитах тощо). Лист цей потрапив і в пресу Татарстану, але дуже швидко був видалений. Потрапив і в Держдуму, до Захара Прілєпіна. Як потім нам неодноразово в різних формах спілкування було доведено - це було помилкою, за яку доведеться заплатити.

Через деякий час після нашого листа, нарешті стала приходити гуманітарка. До нас ледь не з боєм пробилася гуманітарна допомога від Союзу десантників Татарстану, воїнів афганців. Пригнали кілька УАЗів буханок, зокрема одну з них у третю роту. УАЗ був вщент напханий дуже потрібними для нас речами і довгоочікуваними посилками з дому. Дуже вчасно. УАЗ цей виручає бійців, служить вірою і правдою досі. Спасибі їм.

Кінець першої частини.

Частина 1: ви зараз читаєте частину 1.

Частина 2: Русоріз під Вугледаром. Частина 2

Частина 3: Русоріз під Вугледаром. Частина 3