В рамках цього огляду я пропоную поринути в минуле, яке оживлює своїми піснями гурт Serenity. Їх пісні присвячені лицарям, шукачам пригод, імператорам і полководцям. А їх музика підкреслює велич і масштаб кожної оспівуваної епохи.
Історія цього гурту почалась в Австрії в 2001 році, хоча на те щоб гурт повноцінно сформувався знадобився час. Більш-менш стабільний склад викристалізувався тільки в 2004 році. Ідея для назви була натхнена серіалом “Світляк” (Firefly).
Серед новачків гурту які прийшли в 2004 був і Георг Нойхаузер, чий голос став одною з фірмових ознак гурту. Його прихід також цікавий тим, що не часто побачиш в якості фронтмена з чудовим вокалом доктора філософії, магістра природничих наук і діючого історика з Середньовічча і Ранньо-Модерного часу з одного з найбільших австрійських університетів (Університету Іннсбрука). Те що він зміг поєднати успішну музичну кар’єру (а наразі у нього 3 активних гурта: цей, Warkings і Fallen Sanctuary) з доволі вражаючою науковою кар’єрою викликає однозначно велику пошану. І пояснює любов гурту до текстів на історичну тематику.
В 2005 вони випускають демо-альбом “Engraved Within”, котрий отримує дуже схвальні відгуки і відзначається як “демо-альбом року” одним з фахових німецьких видань. Пізніше майже всі пісні з цього альбому в перезаписаному звучанні потрапили в перший повноцінний альбом гурту, який вийшов двома роками пізніше під назвою “Words Untold & Dreams Unlived” (2007).
Один з засновників гурту пізніше відзначав що перший альбом був дещо нерівномірним. Частина пісень на момент релізу була “застаріла на кілька років”, оскільки вони були написані засновниками ще в період коли склад гурту не було остаточно сформовано. За цей час гурт піднабрався досвіду і отримав нове дихання в плані ідей, разом з новими учасниками. Тож не дивно, що вже за рік вийшов ще один альбом, “Fallen Sanctuary” (2008), вже повністю зроблений актуальним складом гурту.
Альбом вийшов багатим на неспішні красиві балади з багатим оркестровим супроводом, як наприклад в піснях “Velatum” і “Fairytales”.
Але не баладами єдиними. На початку альбому знайшлось місце і для кількох пісень стилістично ближчих до пауер металу. Одна з них, “Rust of Coming Ages”, навіть містила вставки з гроулом, що в подальшому зрідка також використовувалось, але вцілому нетипово для гурту.
Гурт отримував стабільно схвальні відгуки як від критиків, так і від слухачів. Дуже швидко вони ставали сильним гравцем симфонік метал сцени. Але головне: вони не зупинялись в своєму розвитку.
Альбом “Death & Legacy” (2011) став першим де вони вирішили додати в свою творчість жіночого вокалу. А перший сингл “The Chevalier” супроводжувався відео знятому в естетиці 18-го сторічча (цікавий факт: судячи з наявної інформації, Нойхаузер в відео грає не кого небуть, а самого Джакомо Казанову). Це одна з найатмосферніших їх робіт і її я б дуже рекомендував саме для перегляду, а не тільки прослуховування.
Також варто відзначити пісню “Serenade of Flames”. Якщо в минулому альбому про балади і пісні з більш павер метал звучанням, то тут було досягнуто дуже вдалого балансу за рахунок комбінації елементів з обох.
В 2012 році вони беруть в свій склад в якості постійної вокалістки Клементіну Делоні (нині її можна почути в Vision of Atlantis і Exit Eden). Хоча ця співпраця і вийшла не дуже тривалою: в 2015 році гурт вирішив що достатньо тільки чоловічого вокалу. Але за цей період вони встигли випустити спільний альбом “War of Ages” (2013), в якому були зібрані трагічні історії різних історичних персонажів. Наприклад “Wings of Madness” було присвячено “кровавій графині” Елізабеті Баторі.
А “The Art of War” стала присвятою військовому генію Наполеона Бонапарта.
Знайшлось там місце і пісням про Александра Македонського (“Age of Glory”), Людвігу фон Бетховену (“Symphony for the Quiet”), династії Габсбургів (“Royal Pain”) і іншим.
Я б особливо виділив “Legacy of Tudors”, доволі музично насичену пісню присвячену Генріху VIII (король Британії і засновник англіканської церкви, яку він створив щоб розлучитись без дозволу Папи Римського).
А також “Shining Oasis” (про втрачене місто Петру), яка відзначається нетиповим для гурту звучанням із східними елементами (її цілком можна класифікувати як орієнтал метал).
Після розставання з Клментіною гурт сконцентрувався на концептуальних альбомах присвяченим конкретним особистостям. Першим таким альбомом став “Codex Atlanticus” (2016), всі пісня якого, крім одного з бонус треків, були засновані на епізодах з біографії Леонардо да Вінчі. Головною окрасою цього альбому стала пісня “Follow Me”.
Але можна сказати що він був лише пробою пера. По справжньому вони розкритись в цьому напрямку змогли на альбомі “Lionheart” (2017), що переносить слухача в часи Хрестових походів і Річарда Левове Серце.
Починаючи з цього альбому гурт стабільно отримує епічне звучання з сумішшю павер металу з симфонік металом (по суті відбувся помітний зсув в сторону першого). Яскравим прикладом такого звучання можна навести титульний трек:
Окремо хочеться відзначити і естетику обкладинки цього альбому, яка одночасно підкреслює епічність, масштабність і трагічність подій.
Але справжнім скарбом став їх шостий альбом, “The Last Knight” (2020). Особисто для мене, це один з ТОП-10 альбомів які мені доводилось чути в принципі. Потужний, епічний і дуже цілісний. Один з тих випадків коли альбом не хочеться навіть розбирати на окремі улюблені пісні, а просто ставиш його і слухаєш “від корки до корки” раз за разом.
Щоб оцінити всю потужність цієї роботи можна для прикладу послухати “Set The World On Fire”, що був в тому числі дебютним синглом альбому.
Цей альбом також присвячений історичній персоні. На цей раз імператору Священної Римської Імперії Максиміліану І, який отримав в історії прізвисько “останній лицар”.
Цей альбом, як в принципі і “Lionheart”, я особисто дуже рекомендую саме для цілісного прослуховування.
Наприкінці минулого року їх дискографія поповнилась ще однією роботою: альбомом “Nemesis AD” (2023).
Чесно скажу, коли я почав шукати інформацію про джерело натхнення для цього альбому то був щиро здивований. Альбом в якому є яскраві епічні батальні пісні насправді присвячений… художнику. А конкретніше Альберту Дюреру. Щоправда, я потім знайшов згадку що цей художник вніс свій вклад в розвиток німецької школи фехтування, завдяки одній з своїх книг. Тож все стало більш менш на свої місця.
Хочеться відмітити залучення до цього альбому вокаліста і гітариста Марко Пасторіно. Мені він вже був відомий по гурту Temperance (дуже цікавий по звучанню гурт, особливо 2 альбоми до нещодавньої заміни вокалістки) і побачивши і почувши його тут я був приємно здивований також. У них з Нойхаузером вийшло дуже гармонійне і резонуюче поєднання, яке пішло на користь пісням.
Особливо мене здивувала пісня “Reflections (of AD)”, яка містить нетипово швидкі приспіви, як для Serenity, які вдалось дуже органічно вписати в більш звичні фрагменти. Доволі цікава робота, яку деякі фанати вже проголошують новим гімном пауер металу.
Я бачив що деякі люди називають їх альбоми “уроками історії”. І це реально добре коли прослуховування музики не тільки приносить нам задоволення, а і дозволяє дізнатись щось нове, зануритись в інші епохи, замислитись про минуле… Враховуючи графік виходу попередніх робіт і задіяність музикантів в інших проектах (та і в немузичних кар’єрах) найімовірніше наступного “уроку” треба чекати десь до 2026. Але з впевненістю можна сказати що це буде щось точно варте очікування. Гурт вийшов на дуже високий рівень і слухачів поки не підводить.
На цьому завершимо сьогодняшній екскурс в історії про історію в пісенній формі. Всім бувайте і да прибуде з вами сила симфонік і пауер метал!
