Мій батько не вів щоденника і цим все сказано.
Він просто зник і не залишив жодних доказів того що мав свідомість, окрім моїх спогадів. Тож я ніколи не дізнаюсь чи він писав поезію, чи будував плани, чи мріяв про звершення або винаходи. Я не прочитаю його списки покупок, не зрозумію його тривоги чи радощі. Я так і не знатиму що він любив, бо ніколи не розмовляв з ним про це, а пам’ять про минуле настільки затерлася, що я і не зміг би пригадати напевне.
Але з іншого боку - чи мають бодай якийсь сенс усі ті старі нотатки що залишаються по людині коли вона відходить? Чи знайшов би я сили їх читати та думати - тату, чому ж ти ніколи не розповідав мені про свої переживання та прикрощі? Невже ти не бачив що я буду настільки схожим на тебе і що зможу зрозуміти, нехай і не одразу? Чи навпаки бачив і саме тому вирішив що я розумітиму тебе навіть через невимовлене?
Тож тепер доведеться ловити спогади про батька десь у своєму відзеркаленні. Може це й на краще, зрештою, як би інакше я став собою?
Мені хотілося б залишити по собі щось краще ніж химерні спогади, частини з яких краще б не існувало. Та й чи реальні наші спогади? Кожного разу коли ми пригадуємо, нейронні зв’язки в голові ростуть і змінються, накладають ефект риб’ячого ока на спогад, налаштовують різкість, кадрування, кольори, запахи, звуки і невблаганно замінюють саму суть.
Тож щоразу я просто гублюся, бо не вмію писати щоденники, бо мої дні нецікаві, бо кому це взагалі потрібно окрім мого его? Зрештою, я просто завмираю і не роблю нічого.
А все через той клятий щоденник якого він не заводив.
