Жити з ПТСР — це ніби постійно носити в кишені активовану гранату, не знаючи, коли саме висмикнеться чека. Але з часом ти вчишся правил безпеки. Ця стаття — мій особистий список того, що допомагає мені повертати контроль над своїм життям.
Я дізнався, що в мене ПТСР, цілком випадково.
За порадою побратимів я ліг у неврологічне відділення, щоб підлікувати спину. Під час розмови з лікаркою я розповів, що мене турбує не лише фізичний стан. У мене були проблеми з пам’яттю та концентрацією, різкі перепади настрою, постійна втома, навіть після пробудження. Я погано спав і прокидався від найменшого шуму чи незрозумілої причини майже кожні дві години.
Тоді я ще не розумів, що ці проблеми можуть бути пов’язані між собою. Також я дізнався, що те, що я сприймав як напади страху та сильних переживань, могло бути панічними атаками.
Лікарка порадила мені звернутися до психотерапевта. Я вирішив не відкладати це питання й звернувся до військового лікаря. Цей крок допоміг мені пройти обстеження та зрештою отримати діагноз.
Невдовзі після перебування в неврології я опинився вже в психіатричному відділенні.
І ні, я не псих і не буйний. Просто існують розлади, якими займаються саме фахівці психіатричного профілю, а психіатричні відділення — це місце, де людям надають необхідну допомогу. І в цьому немає нічого поганого чи соромного.
Сьогодні я радий, що тоді прислухався до поради побратимів, поговорив із лікаркою та не проігнорував її рекомендацію. Якби не цей збіг обставин, можливо, я ще довго не розумів би, що зі мною відбувається і чому.
Перші кроки до відновлення
Завідувач психотерапевтичного відділення уважно мене вислухав, погодився, що описані мною симптоми потребують лікування, і призначив його.
Через кілька тижнів приймання ліків і проходження інфузійної терапії ми зустрілися знову, щоб обговорити мій стан.
Покращення були помітними. Сон став кращим, постійна втома поступово відступала, а всередині з'явилося відчуття спокою, якого мені давно бракувало.
Але це ще не було одужанням.
По-перше, почастішали панічні атаки (мабуть із-за ліків). По-друге, нав'язливі спогади нікуди не зникли. Проблеми з пам'яттю та концентрацією залишалися. Роздратованість і спалахи гніву все ще були частиною мого життя.
Під час розмови ми вирішили дещо скоригувати медикаментозне лікування. Водночас лікар звернув мою увагу на інші важливі складові відновлення — фізичну активність і духовні практики. Він порадив мені спробувати гімнастику цигун, дихальні вправи та медитацію.
Я знайшов навчальні відео на YouTube, опанував основи й почав поступово впроваджувати ці практики у своє життя.
Чесно кажучи, спочатку все було не так просто. Спроби здавалися недієвими, а результатів я майже не помічав. Не було якогось миттєвого ефекту, після якого життя раптом ставало легшим.
Але я продовжував.
Згодом практики стали частиною моєї щоденної рутини, і я почав помічати зміни. Саме тоді я зрозумів, що, можливо, справа не в тому, щоб знайти одну чарівну вправу, яка все виправить. Важливим виявилося регулярне повернення до практик і поступове включення їх у повсякденне життя.
Поступово я почав помічати перші результати. Найвідчутнішим було те, що я став спокійніше реагувати на подразники. Внутрішнє напруження та тривога почали зменшуватися. Те, що раніше могло викликати різку реакцію, вже не завжди призводило до спалаху роздратування.
З'явилося й дещо інше — відчуття, що я поступово повертаю контроль над власним життям. Щоденні практики вимагали певної дисципліни, але водночас самі допомагали її формувати. Я почав робити щось для себе регулярно, навіть тоді, коли не відчував миттєвого результату.
Це не означало, що ПТСР зник або що я навчився контролювати абсолютно всі свої реакції. Але я побачив, що можу впливати на свій стан і що маленькі, регулярні дії мають для мене значення.
Я продовжую займатися й зараз. Мій ранок зазвичай починається з цигун або звичайних рухливих вправ. Це можливість розбудити тіло, порухатися й приділити трохи часу собі.
З медитацією все не так регулярно. Іноді я не встигаю її зробити вранці, іноді переношу на інший час. Але я вже не сприймаю це як привід відмовлятися від практики взагалі. Для мене важливо, що ці заняття стали частиною повсякденного життя. Не обов'язково щодня робити все за планом ідеально. Набагато важливіше повертатися до того, що тобі допомагає.
Дихальні вправи допомагають мені не лише під час щоденних практик. Якщо я відчуваю, що тривожність посилюється або наближається панічна атака, я починаю свідомо працювати з диханням. Найчастіше я роблю повільний вдих і довший видих. Іноді використовую конкретний ритм: п'ять секунд вдихаю, шість секунд видихаю, а потім затримую дихання на п'ять секунд. Це допомагає мені стабілізувати свій стан і зменшити внутрішнє напруження. Я не завжди можу запобігти появі тривоги, але тепер маю інструмент, який допомагає мені впоратися з нею.
Під час лікування в лікарні мені не запропонували продовжити роботу з психотерапевтом у форматі регулярних зустрічей. А самостійно знайти відповідного спеціаліста я так і не зміг.
Тому далі я переважно спирався на медикаментозне лікування та практики, які поступово впроваджував у своє життя.
Іноді я замислююся, чи не варто було докласти більше зусиль, щоб знайти психотерапевта. Можливо, така робота допомогла б мені краще зрозуміти власні реакції та впоратися із симптомами, які залишилися.
Я розповідаю про це не для того, щоб шкодувати про минуле, а тому, що розумію: самостійно знайти потрібного фахівця буває непросто. І якщо людина не знає, до кого звернутися, це не означає, що вона не хоче одужати або недостатньо старається.
З часом я почав помічати, що змінюється не лише мій внутрішній стан, а й моя реакція на звичайні життєві ситуації.
Раніше мене дуже дратували прояви несправедливості. Так само я гостро реагував на поведінку інших водіїв за кермом. Такі ситуації легко викликали в мене роздратування, а іноді й сильний гнів. Зараз я став спокійніше реагувати на подібні речі. Це не означає, що несправедливість перестала мене турбувати або що я завжди зберігаю спокій. Просто тепер моя реакція не така гостра, як раніше. Для мене це одна з ознак того, що я поступово змінююся. Нехай не все й не одразу, але я бачу ці зміни у власному повсякденному житті.
Я думаю, що багато військових, які брали активну участь у бойових діях, стикаються з наслідками пережитого стресу. Але не в усіх ці прояви однаково виражені й не завжди вони заважають повсякденному життю. Тому я не закликаю кожного копатися в собі й шукати можливі симптоми. Не потрібно перетворювати це на полювання за власними проблемами.
Але якщо є щось, що постійно заважає тобі жити, щось, що дратує, не дає спокою або нагадує про себе знову й знову, — можливо, це вже дзвіночок, на який варто звернути увагу. Це можна порівняти зі свербежем від укусу комара. Спочатку ніби дрібниця, але вона постійно нагадує про себе й заважає займатися своїми справами. Так само й із внутрішнім станом: не варто ігнорувати те, що регулярно завдає дискомфорту.
І найголовніше — не потрібно соромитися звертатися до лікаря чи відкладати це на потім. Піклуватися про своє здоров'я потрібно не колись, коли стане зовсім важко, а вже зараз.
Я сам не одразу зрозумів, що зі мною відбувається. І сьогодні радий, що зрештою звернувся по допомогу.
