Nicole Tung (The New York Times)
Крім зламаних тіл, в українських бійців є криза пораненої психіки...
Виснажені фізично та морально, деякі солдати щодня бачать жахи, яких більшість цивільних ніколи не побачить...
У кількох центрах солдати отримують низку терапій, від розмов та плавання до часу з тваринами для лікування прихованих травм...
Але ті, хто причетний до цього, кажуть, що потреби українських військових у відновленні психічного здоров’я набагато більші, ніж доступні методи лікування, і залишаться такими ще роками...
Ніч приносить мало сну і жахливі кошмари. День приносить панічні атаки та спогади. Усі виснажені, дехто думає про самогубство. Вони бояться власних думок і того, що ці думки можуть спонукати їх робити.
Владиславу Рузєву, 28-річному українському сержанту, постійно сняться кошмари. Як от бути притиснутим разом зі своїм підрозділом минулої зими, безсилим щось вдіяти проти постійної роботи російської артилерії. Сильного морозу. Побратимів, які на його очах втрачали ноги та руки. «Іноді земля була настільки вкрита пораненими, що, в загальному хаосі, евакуаційні машини помилково проїжджали по їхніх тілах», — сказав він, згадуючи сцени, свідком яких він був на фронті на початку цього року.
За півтора року війни багато українських військових мали змогу відпочити всього близько двох тижнів загалом. І, коли вони мають змогу відпочити подалі від фронту, більшість потребують саме психічної реабілітації.
Ця потреба зростає і значно перевищує можливості України її задовольнити, як виявив журналіст New York Times під час відвідування спеціалізованих установ. А також під час в інтерв’ю з солдатами, терапевтами та лікарями.
Андрій Ремезову добре відомі ці страждання — поїхавши у 2014 році воювати з російськими проксі-силами на Сході, він повернувся додому та не впорався з собою.
«Я пристрастився до наркотиків і алкоголю, навіть думав про самогубство, але мене врятували товариші», — розповідає 34-річний пан Ремезов. Він вилікувався, вивчився на психолога та одружився.
Минулого року він повернувся до армії. Під час дводенної подорожі до Києва, коли пив каву зі своєю дружиною Маргаритою Клишкан, він пояснив, що кожного разу, коли залишає фронт, проводить кілька тихих моментів, рефлексуючи про те що він пережив: "щоб я міг поставити це на поличку у своїй голові". В іншому випадку, він сказав, "всі ці згадки можуть просто вивести мене з ладу".
За його словами, українська система психічного здоров’я може впоратися лише з невеликою частиною потреб, і більшість солдатів роблять велику помилку, намагаючись впоратися з нею самостійно, як колись зробив він.
Кілька центрів в Україні лікують психічні травми за допомогою традиційної психотерапії та альтернативних методів лікування: електростимуляції, спілкування з тваринами, йоги, водної терапії тощо.
У «Лісовій Поляні», лікарні під Києвом, терапевти використовують «біосугестивну терапію», поєднання розмов, музики та дотиків до голови, грудей, плечей і рук. Навіть стрижка перукарів може бути терапевтичною — це безпечна зустріч із незнайомцем, яка дарує відчуття рутини та турботи.
У госпіталі лікують солдатів як з психологічними, так і з фізичними травмами, включно з черепно-мозковими травмами, такими як струс мозку. «Зараз це стало епідемією, бо російська артилерія — як дощ», — сказала директорка Центру психічного здоров'я та реабілітації ветеранів Ксенія Возніцина. Вона додала: «Ми також працюємо з тими, кого закатували в російському полоні».
Загартовані в боях чоловіки можуть мати проблеми зі зниженням пильності. Для деяких дотик є загрозливим. Під час одного групового заняття воїни, які проявляли підвищену пильність, намагалися виконувати інструкцію тримати очі закритими. Один з них нестримно трусився.
Мета на даний момент полягає лише в тому, щоб вони були достатньо здоровими, щоб повернутися на фронт. Довгострокове відновлення має почекати.
Під час попередньої ротації з лінії фронту 35-річний Максим вночі напав на свого співмешканця, вважаючи, що той — російській ворог. Після цього він наполягав на окремій кімнаті, лише для себе.
Дзижчання бджіл над головою викликало паніку та тривогу, бо він вважав, що це ворожі дрони. Стрільбище нагадувало йому про бої.
«Більшість чоловіків у моєму підрозділі загинули», — сказав він. «Іноді я плачу. Коли я засинаю, я можу уявити все це знову». Він додав: «Я пам’ятаю обличчя всіх наших загиблих товаришів».
Максим не бачив сенсу в лікуванні в цьому, вже другому, перебуванні в реабілітаційному центрі під Харковом. Але, як і багато солдатів, він був стиснутий між жахами з лінії фронту та відчуттям, що це єдине місце до якого він належав.
«На фронті я знаю своє завдання і знаю свої обов’язки», – сказав він. «Але тут, я не знаю». Він додав: «Можливо, одного дня, коли тут закінчиться війна, я поїду кудись в іншу зону бойових дій».
Між сеансами терапії він сидів на вулиці, окремо від інших, курив і дивився вдалину, стиснувши одну руку на потилиці. Він не міг не переглядати подумки кожен свій бойовий рух, мучений почуттям провини.
Але сказав, що повернеться на фронт, бо не міг підвести своїх однополчан. Через кілька днів він знову приєднався до них.
Сонячного дня в Києві десятки військовослужбовців у формі зібралися в реабілітаційному центрі «Spirit», щоб зробити те, чого більшість ніколи не робила раніше: покататися верхи на конях.
Інструктор водив чоловіків верхи навколо сараю, пропонував їм робити вправи для рук. Потім сказав їм нахилитися вперед і обійняти своїх коней. Один солдат, обхопивши руками шию коня, широко посміхнувся.
«Вони вчаться їздити верхи, але це також дає їм зосередженість, бути тут і зараз, бути присутніми», – сказала Ганна Бураго, інструктор з програми іпотерапії (метод лікування, заснований на взаємодії людини зі спеціально навченим конем).
Після цього вона зібрала солдатів у коло й запитала, як на них вплинув такий досвід. Один солдат сказав, що це зробило його щасливим, емоція, яку він ніколи не очікував знову відчути.
Це була остання сесія такого роду. Програму припинили через брак коштів.
Серед травмованих ветеранів є спільна тема з величезним наслідком: що цивільні люди ніяк не можуть усвідомити їхні страждання, що вони не знають, як повернутися до звичайного світу, який зараз здається абсолютно чужим.
«Ти не можеш зрозуміти, тому що ти не нюхав, не чув звуків, не відчував, як це — вбити», — сказав Максим.
36-річний Олексій Котляров, військовий хірург, що вже довгий час бачить жахливі рани у недоукомплектованому медпункті поблизу фронту, під безперервним обстрілом, з мінімальним відпочинком. Він також страждає від депресії, нападів паніки та нападів плачу, у нього діагностовано ПТСР.
За його словами, у полі, коли мав виконувати життєво важливу роботу, він пристосувався до страху, але в столиці, де є натовпи та ознаки звичайного життя, є відчуття відсутності контролю над ситуацією.
На фронті "все сіре і зруйноване", - сказав він. «Тут люди посміхаються, п’ють каву. Там усі страждають».
Велика частина лікування, яке отримують солдати, як-от ліплення з глини та фізіотерапія, знову знайомить їх зі світом, який не є загрозливим, полегшуючи їм звичайний контакт з іншими, включно з цивільними особами, одночасно займаючи їхні тіла та розум.
Спочатку солдати побоюються арт-терапії, — розповідає Ярослав Чабанюк, інструктор з гончарства у медичному центрі МВС у Києві. Але, додав він, це «дає їм відпочити від власних думок».
Військові та ті, хто їх лікує, кажуть, що Україна тільки починає боротися з кризою психічного здоров’я, вона глибока і триватиме роками.
Пані Клишкан, дружина пана Ремезова, сказала, що бути життєрадісною, терплячою, бути завжди поруч з ним вимагало багато енергії. І ця потреба не зникне скоро. Вона думала отримати роботу, але вирішила, що не може робити і те, і інше.
«Найважливіше те, що я не очікую, що він буде такою ж людиною, як до війни», — сказала вона.
22-річний Антон Косянчук, один із військових, який лікується в «Лісовій Поляні» під Києвом, показав своє татуювання на біцепсі із зображенням крикучого демонічного обличчя.
«Це відображення мого внутрішнього стану», — сказав він.
Доктор Котляров говорив за багатьох солдатів, коли казав: «Я вже не та людина, яка була до цієї війни. У мене низький рівень емпатії, я став толерантним до насильства».
