Теперішня ситуація в суспільстві, на фронті та й в державі в цілому, не просто вимагає, а вже волає про необхідність радикальної зміни існуючих підходів до державного управління, до переоцінки основних цінностей та цілей.
Що ми маємо на даному етапі? І що потребує змін?
Спробуємо навести кілька наших думок з цього приводу.
Перше, що нам спадає на думку так це те, що керівництву держави слід реально переоцінити ситуацію на фронті в цілому. Після відносно легких звільнень території Харківської та Херсонської областей наше військо опинилося перед глибокоешалонованою системою оборони яку побудували війська окупантів на південному та східному напрямках. Розрахунок на швидкий контрнаступ на цих напрямках не справдився. Зараз ми не будемо ретельно аналізувати чому і що пішло не так. Ми просто відзначимо кілька факторів, які вже зараз відкрито визнаються владою:
Недостатня кількість озброєння, в тому числі систем дистанційного розмінування, артилерії, важкої броньованої техніки та авіації;
Недостатня навченість головних атакуючих підрозділів;
Прорахунки в системі підготовки (чого тільки варті рекомендації інструкторів НАТО про об'їзд танками мінного поля);
Недооцінка суперника та нехтування інформацією про те, що противник добре володіє базовими правилами побудови та ведення оборони, внаслідок чого обрання невідповідної тактики та стратегії;
Совковщина в військах (давайте дивитися на речі реально - значна частина командирів підрозділів на місцях або не готові або не спроможні діяти всупереч тих писаних, та неписаних, правил які існували у війську за радянських часів, та й досі там існують з певними видозмінами.)
Недостатня кількість військ задіяних у операції. (І тут варто враховувати що наше військо не може собі дозволити використовувати тактику “м'ясних штурмів”, як це дозволяє собі робити командування окупантів. Хоча не виключено що подекуди така тактика могла застосовуватися нашими військами на певних ділянках. Нам достеменно не відомо про кількість та масовість таких випадків проте, ми не можемо нехтувати ймовірністю застосування цієї тактики, зважаючи на ту інформацію, яка з'являється в відкритому просторі та на недостатність комунікації між владою та суспільством з приводу втрат особового складу.)
Доречі, на нашу думку, у невдачі контрнаступу є “заслуга” як і українського командування так і західних партнерів. І якщо буде можливість у автора, та бажання авдиторії, то цю тему ми можемо ширше розкрити у майбутньому.
Отже, контрнаступ захлинувся, а подальший розвиток подій важко прогнозувати. І вся ситуація на фронті потребує ретельного аналізу та переосмислення.
Окремо слід відзначити що тут, як і в футболі, спрацьовує правило: “не забиваєш ти - забивають тобі”, росіяни, зумівши переглянути власні підходи до ведення бойових дій, розпочали масований натиск практично по всіх напрямках. Наслідки відчуваються вже зараз. Повідомлення про те що ворог має “частковий успіх” вже з'являються мало не щодня на моніторингових каналах. Будемо об'єктивними, без радикальних змін в існуючій системі керування військом - таких повідомлень слід очікувати ще більше. Виснаження особового складу дається в знаки. Здавалося б, що мають здійснюватися ротації підрозділів, відводи їх на відпочинок та відновлення і доукомплектування. Проте, чи є така можливість і ким можна замінити втомленого чи пораненого або загиблого бійця?
Ось тут ми підійшли до другого питання, яке потребує перегляду - мобілізація.
Здійснення мобілізації до війська провалено повністю. Якщо в перші тижні повномасштабного вторгнення до лав оборонців зголошуватися сотні, тисячі громадян, то зараз їх зголошуються одиниці. В перші місяці в центрах комплектування були шалені черги з бажаючих, і багатьом із них було відмовлено в призначенні, хоча вони сміло могли замінити якщо не військовослужбовця на передовій, то його колегу в тиловій частині, виконуючи його функції із забезпечення роботи тилу (на одного бійця на першій ліній факично припадає приблизно 10-15 військових в системі забезпечення) нічим не гірше, а подекуди навіть краще використовуючи свої цивільні навики в руслі налагодження логістики, харчування, матеріального забезпечення, складського обліку та зберігання, ІТ підтримки, вантажних та будівельних робіт, тощо… (Ні для кого не є таємницею що приватний сектор в цих сферах працює набагато ефективніше ніж державна система.) А центри комплектування, замість того щоб налагоджувати облік добровольців, відбираючи серед них в першу чергу осіб з бойовим досвідом (учасників бойових дій та учасників АТО) та досвідом строкової військової служби, знищували їх особові справи. Це знищення особових справ могло бути виправдано на території лівобережної України, де існував високий ризик потрапляння персональних даних захисників до рук ворога. Але чим виправдати знищення особових справ на заході України? Питання риторичне.
Далі, коли вже стало зрозуміло що “взяти Київ за три дні” окупанти не зможуть, чи зайнялися ТЦК відновленням знищеного та формуванням бази даних з тих хто висловив бажання приєднатися до війська в перші тижні? Вочевидь що ні. Інакше їм би не довелося в подальшому проводити рейди в пошуках потенційних мобілізованих, достатньо було просто перетелефонувати тим хто вже зголошуватися.
З рештою, всі хто мав реальне бажання захищати державу, зараз вже беруть участь у її обороні, тим чи іншим способом потрапивши до лав як не війська так НГУ чи ТРО або, на крайній випадок, до добровольчих формувань. А ТЦК залишилися без кадрового резерву для військ.
Також поганий жарт з кадровим забезпеченням зіграла недолуга кадрова політика на місцях: коли командири підрозділів не відпускають бійців у належні їм відпустки, не дають можливості повноцінно відпочити та відновитися після поранення чи контузії, мотивуючи це тим що немає ким виконувати бойові завдання, а боєць навіть з мінімальним бойовим досвідом хай навіть виснажений і не зовсім здоровий, для них цінніше за здорового та повного сил бійця який щойно прибув в розташування.
Тут доречно буде згадати про те, що західні партнери брали на себе зобов'язання із навчання наших мобілізованих бійців. Проте, наші особисті розмови з фронтовиками, які проходили навчання за стандартами НАТО, дають підстави стверджувати про їх неефективність та непрактичність. Зокрема думка більшості цих бійців зводиться до неприємного твердження - «з усього курсу навчання знадобилися лише три місяці фізпідготовки і курс стосовно того як і куди відступати до своїх».
Не додають честі ТЦК, та не сприяють притоку добровольців і скандали (корупційні та пов'язані з перевищенням повноважень) в які потрапляють їх працівники. Ми не будемо їх розбирати - ви всі все прекрасно знаете і бачили не одне відео з цього приводу. Варто також згадати і про безлад та корупцію у ВЛК та про публічних “мажорних” ухилянтів.
Інформація про це все не є таємницею. Мобілізовані спілкуються з родинами, а їх родини зі своїм оточенням. При чому, в силу певних психологічних особливостей мислення людини, негативна інформація сприймається людиною набагато краще і тримається в пам'яті набагато довше. Отже, в підсумку, ми не маємо великої кількості осіб добровільно бажаючих вступити на шлях під час проходження по якому ти не маєш чітко визначених правил гри, та не знаєш на який строк тебе відірвуть від сім’ї, на що ти можеш розраховувати в тій чи іншій ситуації, та на якому наявно багато невідомих тобі обставин.
Необхідність реформування системи мобілізації влада вже починає усвідомлювати. Цього тижня з'явилася інформація про підготовку у ВРУ законопроекту про реформи в цій сфері. Пропонується передбачити правила та умови для демобілізації мобілізованих після певного строку, звільнення строковиків та покращення умов проходження служби. Сподіваємось що депутати дослухаються до голосу розуму і зрештою пропишуть чіткі правила для всіх мобілізованих.
Третє, що на нашу думку потребує негайної уваги, та зміни - це фінансова (економічна) складова війни. Війна це завжди дорого. А сучасна війна дуже дорога. Витрати лише Мінфіну на один день ведення активних бойових дій, ще в середині 2022 року оцінювалися в 2 млрд. грн. (що співставно з вартістю будівництва багатоквартирного будинку), це без урахування втрат в результаті знищення інфраструктури. У березні 2023 року міністр фінансів Сергій Марченко повідомляв, що щомісяця Україна витрачає на військову кампанію близько 130 мільярдів гривень. А Денис Шмигаль в серпні місяці 2023 року оцінив ці витрати в розмірі 2 трильйони гривень на рік. Зверніть увагу дохідна частина бюджету у мирний час (коли економіка працювала набагато краще) становила 1,3 трильйона гривень на рік. Тобто зараз ми на війну витрачаємо значно більшу ніж може дозволити обсяг сплачених до бюджету податків.
Тут не треба бути великим спеціалістом, щоб зрозуміти що без зовнішньої підтримки Україна не вистоїть, банально не вистачить грошей на найнеобхідніше на фронті - снаряди, набої, засоби захисту та першої медичної допомоги, пальне, харчування, не кажучи вже про зарплати бійцям та ще безліч інших видатків які фінансуються державним коштом.
Тут ми дозволимо собі невеликий відступ від теми, для того щоб заздалегідь відповісти на ваше закономірне питання про витрачання бюджетних коштів на невійськові потреби (бруківку, фільми, програми, телемарафон, і т.д. і т.п.). Щодо витрат на благоустрій населених пунктів (ту саму остогидлу бруківку) це здебільшого видатки органів місцевого самоврядування, які отримали значні надходження до місцевих бюджетів від “військового ПДФО” (податку на доходи фізичних осіб, які стягуються з військовослужбовців кількість яких збільшується зі зрозумілих причин, та й заробітна плата яких значно зросла в порівнянні з попередніми роками) тому і “затикають” місцеві чиновники цими грошима всі “діри”, які не були закриті, хоча й не завжди це потрібно чи прозоро (але це вже питання до роботи правоохоронних органів). Видатки на інші невійськові потреби - ці витрати в певній мірі також потрібні, та й держава отримує кошти від іноземних партнерів не тільки на військові потреби. Часто кошти надходять від донорів з умовою не використання їх для військових потреб, чи на фінансування певних цільових програм. Фінансування таких програм чи цілей опосередковано призводить до збільшення коштів для війська. Схема приблизно така: кошти з бюджету цільово потрапляють на фінансування бюджетних видатків та програм стимулюючи позабюджетний сектор економіки, який, сплачує податки, за рахунок яких, в свою чергу фінансується військо. Чим більше коштів в економіці, тим більше платиться податків, тим більше коштів на утримання війська, - якось так воно має працювати на “економічному фронті”. Саме тому збереження стійкості економіки є важливим фактором, що впливає на подальшу війну.
Рівень фінансової підтримки України з боку західної авдиторії зменшився. Це факт. Цьому є ряд причин на які ми не можемо впливати, є ті за які відповідає наша влада, а також ті за які відповідають наші громадяни безпосередньо.
Можна багато писати про тиск податкової на бізнес з наміром стягнути більше податків, а можна стільки ж написати про працюючі схеми ухилення від сплати податків. Можна багато писати про велике податкове навантаження на підприємства, а можна стільки ж написати про країни з вищим рівнем податків, які є багатшими за Україну. Можна багато писати про низький рівень доходів громадян, а можна написати що з початку війни 7,4 мільйона українців (за вирахуванням пенсіонерів, дітей та осіб, що зареєстровані на окупованих територіях), живуть на нелегальні доходи оскільки за даними податкової, офіційно не отримують жодної копійки доходів, а в той же час обсяг прихованих від декларування статків в чиновників не можна оцінити.
Варто також зазначити, що в Україні низький рівень податкової культури та освіти. Громадяни не розуміють чому і для чого слід платити податки. Вони намагаються мінімізувати їх сплату, проте не завжди усвідомлюють, які це матиме наслідки. Не розуміють, що з їх податків фінансуються всі бюджетні сфери в тому числі і військо. Що немає державних грошей, а є гроші платників податків. Що, приміром, якщо ти все життя працював на мінімальній зарплаті, і соцвнесок сплачував у мінімальному розмірі - то тобі не варто розраховувати на пенсію вище мінімальної. Все це варто би було пояснювати людям починаючи зі школи.
Ми не беремо на себе сміливість оцінювати роботу економіки в державі в цілому - ми не є достатньо компетентними в цій сфері. Ми просто вважаємо що в цей час платити податки треба, і треба боротися з тими хто їх не платить.
Існуюча економічна ситуація не дозволяє нам опертися на власні сили у фінансуванні війська. Ми залежні від зовнішньої підтримки. І це питання потребує особливої уваги, оскільки ця війна, на жаль, затягнеться надовго.
Четверте, що зараз потребує особливої уваги це освіта. Думаю ви чули, що 42% учнів не досягли навіть базового рівня грамотності з математики. Вдумайтеся в ці цифри: “Лише 58% українських учнів досягли базового рівня математичної грамотності, 59% – базового рівня читацької грамотності та 66% – базового рівня природничо-наукової грамотності.” І це серед підлітків віком в 15 років. Це ті люди, які років через 5 мають працювати на заводах, на підприємствах та в установах, розвивати нашу державу. Як ви думаєте: наскільки успішно зможе себе реалізувати це покоління? На нашу думку це провал системи освіти.
Так, ми усвідомлюємо, що наша система освіти систематично знищувалась. Але чи має зараз держава стратегію її відновлення? Стратегію розвитку громадянської освіти на найближчі кільканадцять років? Чи визначилась держава кого вона виховує з теперішніх дітей? Чи це будуть “раби системи” чи “вільні громадяни”? Чи це будуть свідомі особистості, чи це буде сіра безсловесна “бидломаса”? Чи це будуть українці чи це будуть малороси?
Як ви думаєте, чому росія на окупованих територіях в першу чергу запроваджує свою систему освіти, яка виховує з дітей простих громадян покірних рабів системи та сіру бидломасу, а “еліти” відсилають своїх дітей на навчання за кордон, де система освіти більше орієнтована на розвиток особистості?
Наведення ладу в системі освіти (від дитячого садку до вищого навчального закладу) з метою виховання освічених та свідомих громадян які вміють критично мислити та розуміються на основних принципах та правилах функціонування державної системи, має бути пріоритетом для української влади. Адже свідомий освічений громадянин буде дотримуватися законів, не буде давати хабарі, буде ретельно обирати тих за кого голосуватиме на виборах та не буде вестися на маніпулятивні чи популістські гасла чи обіцянки, буде належним чином виконувати власні обов'язки на робочому місці, дбатиме про своє оточення, та й зрештою буде порядною людиною. Саме такі особи будуть спроможні побудувати те суспільство до якого ми прагнемо.
Отже, всі, порушені вище питання, на нашу думку, потребують ретельного перосмислення як владою так і суспільством та прийняття виважених взаємовигідних рішень. Перші кроки в напрямку переосмислення та зміни деяких порушених питань вже зроблені. Для прийняття рішень по іншим питанням потрібно залучати як суспільство так і владу та вести обговорення на всіх рівнях (від побутового - до експертного, від кухні - до зали парламенту). В суспільстві вже сформувався запит на радикальні зміни, і частина суспільства вже очікує їх від влади. І якщо влада не розпочне процес поступових змін шляхом реформ, то незабаром можна буде очікувати збільшення вимог від суспільства щодо радикальних (революційних) змін. І до яких це призведе наслідків - спрогнозувати на даний момент практично не реально.
@ukrinserv
