Довго утримував свої рефлексії від публікації, але стає очевидним, що час настав. Одразу приготуйтесь до неприємних неструктурованих думок.
Дуже хочеться обговорити медіа політику як офіційну, так і неофіційну, її повне або часткове неспівпадіння з реальністю, і, найголовніше, руйнівний вплив на стан справ на фронті.
Медіаполітика, яка на початку війни допомагала процесу боротьби, зараз вже перетворилась на загальноукраїнський тягар.
Останньою краплею терпіння стала Авдіївка та медіашум довкола неї.
Для тих, кому лінь читати, основна моя теза полягає в тому, що розганяючи тотальну перемогу навкруги в інтернеті ми програємо на землі, в думках співгромадян і на міжнародному полі.
Тут дуже важко з чогось конкретного розпочати, але слід зауважити, що переможних ілюзій не мав ніколи. Можливо, дається взнаки психотип, але, як на мене, у громадян України він, начебтно, схожий. Ми не вміємо боротися і перемагати коли нам "добре". Ми вміємо мобілізуватися, вміємо давати відсіч сильному ворогу, вміємо гуртуватися навколо спільної справи яка є "непідйомною". Але як тільки стає щонайменше "нормально" — одразу ж розбрідаємося займатися своїми справами.
Спілкуючись із щонайменше десятком рядових фронтовиків хочеться заявити про те, що фрази на кшталт: "ми лупашимо їх танки як скажені, в них потрощена вся арта, кримський міст вже знищено, путін в холодильнику на Валдаї, от тепер з атакамсами ми знищуємо їх усіх" - взагалі не підіймають бойовий дух. І це вже не зміниться ані в короткостроковій, а ні в довгостроковій перспективі. Коли ти сидиш в окопі "на нулі", чи заряджаєш міномета в кілометрі від позицій, або наводиш гармату з десяти кілометрів і сидиш в штабному бліндажі — тобі не додає радощів "125 знищених російських танків за три дні". Тому, що там ти: по-перше, бачиш реальність, яка трохи відрізняється від інтернет-цифр, по-друге, шаленієш від обсягів, якими пруть росіяни, по-третє, розумієш, що мала кількість нашої знищеної техніки здебільшого обумовлена не неможливістю знищення її ворогом, а її відсутністю. На один наш Леопард десяток російських Т-72 не через те, що леопарди такі класні і не горять, а через те, що в нас їх одиниці. А в них, навпроти тебе, - десятки Т-72. Сподіваюсь думка зрозуміла.
Шаленіючі від "300 000". Пости, рекламки, радощі, відосики, також не додають мотивації на фронті. Бо ми - сюрприз - також вмираємо. І хоч підарів стає менше, нас — не стає більше. З рештою, притомні люди вже починають задумуватися: наскільки нас стало менше? Із досвіду особистого спілкування з десятком військових керівників середньої ланки на місцях (здебільшого ротний-батальний рівень) хочеться заявити, що в них волосся на жопі стає дибки, коли вони наочно бачать втрати наших солдат на своїх напрямках і співставляють із даними ГШ, в голові прикидаючи наші реальні втрати.
Звісно, щоб не падати духом, ці думки слід відкидати, але, нажаль, від них нікуди не дітися. Ось тут радянська система "зайобаний солдат - слухняний солдат, бо немає часу коли думати" дає збій, бо ми в же не в "союзі", і думати так-сяк трохи навчилися. І починається улюблена українська гра під назвою "пошук правди", бо: по-перше, занадто багато перемоги в ефірі, по-друге, ефірна перемога розходиться з реальністю. І "пошук правди" приводить на російські/проросійські джерела, де справжній український козак знаходить усе що так "любимо" справжньому українському серцю - і зраду, і брехню, і критику влади.
Це лише той аспект, який зачіпає реальний фронт і реальність, в якій живемо ми усі. Ситуація, в якій ми знаходимось, складається з того, що допоки наші солдати — там і боронять землю "цивіли" мають змогу в інтернетиках писати про перемогу, але ж зовсім не навпаки.
Наступна проблема — це нерозуміння "тиловими" складнощів "передових".
Спілкування з десятком військових керівників вищої ланки дає підстави заявити про наявність відриву керівництва від реалій сьогодення. І чим ближче до Центру (Києва) - тим далі від реальності. Я особисто чув від людей при високих погонах твердження, які ані на голову, ані на сову не налазять.
Тут вам:
"восени/взимку нам буде легше наступати ніж їм оборонятись"
"росія вже впала і ось-ось розвалиться!
"ракети у росіян скінчилися, а завтра закінчаться гроші".
Це говорили не просто "якісь військові", а керівники офіцери від підполковника і вище, які приймають управлінські рішення стратегічного рівня. На мою думку, такий відрив від реальності, знов таки, дотично сформований нашою медіа політикою. росія вже програла, гроші в неї вже забрали, санкціями задушили, на фронті 1500 підорів вмерли за день, усьо гуд. Ну гуд та й гуд, давайте ділити новостворені республіки на попелищі розваленої росії. Найстрашніше це - сприйняття перемоги, яка ще не настала. Ти дивишся зі свого теплого київського офісу на вулицю, де щасливі люди гуляють містом, п'ють кофей та лавандовий раф, молоді хлопці, радіючи життю, не знають чим закінчилась битва за Маріуполь, щільність столичного ППО дозволяє не переживати взагалі за якусь там русню. Ще нічого не відбулось, а ми вже булки порозслабляли і мріємо про яхту на каспійському морі і дві кацапки рабині. І накази віддаємо відповідні.
А тим часом, десь, відбивають авдіївський коксохім з терикону, десь прилітає від їбаного шахеда, десь і ракетою закине раніше ніж тривога встигне зреагувати, десь закінчились артснаряди і хлопці середньої ланки тишком нишком між собою їх передають туди-сюди бо через керівництво - "дай бог тиждень", а підори вже тут.
Але то десь далеко... А тут - де накази віддають - і тепло, і сухо, і по телевізору показують як росія розвалюється, "300 000", і усі цілі збиті, а шо не збиті, то уламки...
І мобілізація у нас якимось дивом "провалюється". Ніхто не хоче нікуди йти. А нашо? Хто мені має пояснити нашо мене мобілізуватися, якщо у нас так класно все на фронті? 120 російських танків за 4 наших. 300 000 росіян за.. ну за скількись наших. Флот вже тіканув с Севастополя, психологічно ми вже в Криму, а контрнаступ йде шаленими темпами...Альо! Куди ви мене тягнете..?Який розподільчий пункт..? Яке ДШБ!???
Те саме й з "економічним" фронтом. Там - збирають 20 мультів за пів дні, там - розігрують порша за донати, там - ще щось. Ну, хтось скинеться... У нас усе гуд... Може й гуд, але лише в тих п'яти - десяти підрозділів які на слуху. Та й то - не все гуд - постійно щось нове збирають. Але в інтернеті все гуд.
І, міжнародним партнерам стає все важче пояснювати:
"—Дайте ППО!
— Нашо? У вас 100% збиття.
— Ну..там.. надо.
— Та нє, нам самим тре, а у вас за оф.статистикою і так все гуд."
— Дайте танків нам на контрнаступ!
— Нашо? Ви в десять раз танків більше знищуєте, самі не втрачаєте, в зведеннях усе відбили усіх перестріляли"
— Дайте ракети!
—Нашо? У вас в зведеннях ви лупите їх усюди скрізь і бавовна до самого Сибіру, нам самим тре"
І так дальше... І так постійно. У вирві переможних новин ми втратили себе, втратили свою мотивацію, втратили ідентичну для себе, як для українців, ідею боротьби.
Я не закликаю поринати в зраду. Я закликаю до відкриття наближеного до реальності стану речей з мінімізацією можливих негативних наслідків. Теза "ми не розповідаємо правду, бо усі побіжуть" вже не працює. Ви уже все перекрили. Ніхто вже не побіжить нікуди. Але, зверніться до української ідентичності, згадайте, що українці боряться з ворогом, реальним і сильним. А намальований вами образ "басаногаго ванькі в каскє втарой міравой" якому чинить спротив "уберукр в спорядженні зразку НАТО, на топ техніці, яка не горить і який не вмирає" — ну не мотивує нас.
Дивно про це писати… ніби влада не українці, або настільки сильно відірвана від народу.
Наостанок, читав нещодавно статтю одного російського демографа, який підрахував, що за існуючих на даний час обставин в Україні мобресурсу - ще на років п'ять бойових дій в поточному форматі. Тому хочеться вірити, що час виправитись і мобілізувати наш народ, як це було з березня по травень 2022 року, ще є. Потрібно тільки зробити висновки, обзирнутись довкола і почати. Почати діяти!
