Ви прокручуєте стрічку новин у телефоні між двома справами — щось швидко шукаєте і раптом у яскравому інфографічному дописі від Мінфіну з’являється фраза: «ВВП України зріс на 3,2%. Економіка відновлюється!»
Під дописом — сотні вподобайок, оптимістичні заголовки, хтось ділиться в сторіс. На мить хочеться повірити, що справи справді йдуть краще. Але щось таки не складається, бо буквально вчора ви витратили пів години, щоб записатися до дитячого лікаря. Ба більше ви ось уже третій вечір засинаєте з ноутбуком на животі, закриваючи робочі завдання, які «мали бути зроблені ще вчора». А після комуналки, школи, аптеки й нових цін у супермаркеті похід до стоматолога — як політ у космос. Як наслідок, ця цифра — три з половиною відсотки — раптом здається такою далекою й неживою, ніби вона з іншої реальності. У моєму житті нічого не виросло, — думаєш, — окрім втоми.
📊 Що ж таке ВВП?
Уявіть, що в країни є гігантський касовий апарат. І щоразу, коли хтось щось купує — він «дзенькає» і додає суму до загального рахунку. Ви взяли ранкову каву — дзень! — ще плюс тридцять п’ять гривень. Хтось пішов у кіно — дзень! — ще двісті. Підрядник заасфальтував дорогу — дзень! — мільйони. Дитина пішла до стоматолога — знову дзень!.
Так от: ВВП — це підсумок усього, що «надзенькала» країна за рік. Це повна сума, на яку ми всі разом купили, побудували, зробили, замовили. І неважливо, було це справді корисно, життєво необхідно чи просто дорого.
Важливо інше:
що більше транзакцій — то більший ВВП. Навіть якщо половину з них вам не хотілося б повторювати.
🤔 А в чому ж тут проблема?
Бо цей великий касовий апарат, про який ми щойно говорили, не питає, навіщо. Йому байдуже, радісно ви платите — чи зі сльозами на очах. Він просто рахує. Кожна витрата — це плюс. А чи стало вам краще від цього — не його турбота.
Зламали ногу, зробили МРТ, лікувались — дзень! — ВВП виріс. Але ж ви не в захваті. Ви б краще ті самі 10 000 витратили на квитки в Карпати чи курси англійської.
Пройшов буревій, впало дерево прямо на капот вашої машини. Ви в паніці, в сервісі, з рахунками. А країна тим часом ставить галочку: є ще одне зростання ВВП. Бо заплатили ж.
Або інша історія: компанія вирубала тисячу гектарів лісу, деревину продала за кордон — гроші надійшли, статистика зросла. Все, ВВП піднявся. А що на місці лісу тепер порожнеча — графіки цього не покажуть.
ВВП не вміє розрізняти добре від поганого. Він просто міряє рух грошей. І саме тому ми маємо дивитися глибше.
📭 Що не входить до ВВП?
Усе те, що має величезну цінність, але часто не має цінника. Наприклад.
Ви доглядаєте дитину вдома — годуєте, лікуєте, читаєте казку, засинаєте разом. Цілий день роботи, любові, уваги. Але для ВВП це — нуль. Бо гроші не перейшли з рук у руки. А от якби ви найняли няню й заплатили їй зарплату — дзень! — статистика щаслива.
Ви допомагаєте літній сусідці, викладаєте англійську переселенцям безкоштовно. Це — турбота, солідарність, реальна підтримка.
Але у звітах — порожнє місце, бо ВВП таких речей не бачить. Волонтерство — невидиме.
І ще одне. Спокій. Довіра. Вільний вечір без тривожного дзвінка з роботи. Це те, що не можна купити, важко пояснити, але дуже легко втратити. І саме це — робить наше життя по-справжньому цінним.
Але цього ніхто не рахує.
📦 А якщо порівняти…
Італію та Південну Корею, що мають подібний ВВП на душу населення — приблизно 35 000–40 000 доларів США (2024). Цифри близькі. Але реальність за ними — зовсім інша.
У Сеулі офісні центри світяться до півночі. Робота — понад усе. Середній працівник працює понад 50 годин на тиждень, часто — без зайвих перерв, а корпоративна лояльність вважається нормою. Конкуренція — жорстка з дитинства: школи, репетитори, університет, робота. Швидко, технологічно, ефективно — але дорого коштом особистого часу і здоров’я. Стрес, емоційне вигорання, самотність — не рідкість. У рейтингах щастя — Південна Корея посідає нижчі позиції, попри свою економічну потугу.
А тепер — Італія.
Так, економіка зростає повільніше, бюрократія — складна, а молодь часто скаржиться на безробіття. Але в італійському житті є інша цінність — час на життя. Кава з другом — не «за 5 хвилин до зустрічі», а з розмовами про життя. Обід — це пауза, а не перехоплення на ходу. Навіть на роботі — більше поваги до особистого простору, до свят, до «dolce far niente» — солодкого нічогонероблення. Сімейні зв’язки, вихідні з родиною, довгі вечори на терасах — частина культури.
Цифра одна — життя різне.
У Кореї — інновації, динаміка, техніка.
В Італії — повільні ритуали, емоції, зв’язки між людьми.
І обидві країни мають свої виклики. Але коли ми оцінюємо економіку лише через ВВП — ми втрачаємо найголовніше: як почувається людина всередині цієї системи.
🌱 Що ж тоді міряти?
Світ усе частіше запитує: а чи достатньо просто рахувати гроші? Бо економіка — це ж не касовий апарат. Це — наше життя. І якщо хочемо зрозуміти, як нам справді живеться, потрібно шукати інші лінійки. Такі, що міряють не лише кількість, а й якість.
І такі лінійки вже є.
Індекс людського розвитку (HDI) питає не лише «скільки заробляєш», а й чи довго ти живеш, чи можеш навчатися, чи маєш шанс розвиватися, а не просто виживати. Це про тривалість життя, доступ до освіти й гідний рівень життя.
чи
Індекс щастя звучить майже наївно — але в ньому більше правди, ніж у багатьох макропоказниках. Він питає: Чи довіряєш ти людям навколо? Чи можеш покластися на когось у складну хвилину? Чи відчуваєш, що маєш вибір? Це індекс, де рахують не гроші — а відчуття гідності, безпеки, свободи й підтримки.
Це — зовсім інші лінійки. Вони не завжди дають “високі цифри”, але дають шанс побачити: а що справді має значення.
То що нам із цим робити?
Найперше — усвідомити, що “економіка” — це не лише про цифри й графіки. Це про нас із вами: як ми живемо, працюємо, дихаємо, любимо, виховуємо дітей і мріємо.
