Після того випадку він ще мій друг досі, але я вже не його друг. Я хотів помиритись з ним, я просив вибачення за то що вдарив його, коли він не вибачав, тоді я сказав щоб він ударив мене :
- Якщо не можеш вибачити, то вдар мене, так само як я тебе, і тоді ми поквитаємся, і тоді ми побратаємся і знов будем дружити.
Він не хотів, а подав на мене в міліцію за побої і заявив що я вкрав у нього 21 000. Не 10 000, які були дійсно його, а щей заявив що 11 000 моїх тисяч - це його. В коридорі він мені признався що це за "моральний ущерб" який я йому зробив. Я ледве себе стримав... Я хотів сказати,- а "моральний ущерб" Каті ти не рахуєш ? То я тобі зараз порахую !
Я мало не зірвався, удруге вже, але стримав себе, і як кажуть, від гріха подальше,- вирішив з тою людиною нічого більше не мати.
Він подав на мене в суд і суд присудив що я винен йому 21 000 і ще там якісь послуги суду, чи ще щось, як вони люблять, побої приписали ще, одним словом я був винен 25 000, а мав в кишені тільки 1000, яка залишилась із цих 21 000-ої тисячі, призначеної на журнал.
Коли стався цей нещасний випадок з Юстиною, то на той час, я йому не віддав абсолютно нічого з боргу, бо не мав, бо збирав на весілля з Юстиною, а виявилось борг ріс, і я вже був винен не 25 000, а цілих 50 000 !
Одним словом, зараз мене шукають за вбивство Юстини, військова поліція мене шукає щоб воювати з німцями і ще я винен 50 кусків !
Напевно, якщо хтось вважає себе нещасливим, або напівнещасливим, то коли взнає про мою історію, то тут же Богу подякує !
А щодо Каті, то вона дала гроші татові, тата в тюрму не посадили, але все таки з роботи його звільнили. Кажуть жінки слабша половина. Але я ще не бачив, щоб слабша половина спилась, через то, що її з роботи звільнили. А мужиків, сильнішу половину, я бачив вже на своєму короткому віці, які спились через якийсь життєвий негарзд. Жінка в біді рукава закотить, буде прати, варити, прибирати і біду переживе. Хоч і вважається слабша половина.
А тато Каті не пережив. Після втрати роботи, він не міг знайти навіть найменший підробіток. Все своє життя він не робив фізично, а сидів в кабінеті. Чоловічих рук в селі завжди треба, шуфлю від чоловіка ніхто не забере ! А якщо в руках шуфлю тримаєш, або косу, пилу, молоток, то завжди якісь підробіток буде. Але Іван Петрович і цього не зміг. Почав пити, серце його себе винило, не винесло того позору і зупинилось. Помер Іван Петрович досить молодим. Доля з Петровичом не поступила гірше, ніж як вона поступає з іншими. Але Іван Петрович і першого її удару не виніс. Залишив він після себе жінку - вдову і Катю. Жили вони обоє бідно, навіть дуже бідно.
Щож до Каті і мене, то вона мене уникала. Я бачив, як вона не раз сидить на ганку, а тут я йду. Вона мене побачить, і тут же втікає у хату. А коли вже мене зустріне, так що буде ясно, що вона спеціально втікає в хату, то закриє лице книжкою, щоб не зустрітись поглядом зі мною. А до цього випадку, вона завжди радісно і голосно віталась.
Я не розумів такої переміни в Каті. Але я і не задумувався.
Та в Каті почався той переіод, той період коли дівчина перестає бути дитиною, а починає ставати жінкою. В Каті, після цього випадку з грошима, виникла до мене якась симпатія. Вона розуміла, що я у два рази старший неї, їй 14 а мені 28, тому вона не хотіла щоб та симпатія розгоралась. Вона вже починала розуміти, що та нова симпатія її до мене, це не та дитяча, не ця колишня, а це якесь нове почуття, яка розгорається з кожним днем, що вона не може потушити той пожар у ній, що вона не знає як справитись з цим і як правильно віднестись до цього. Що це зароджується любов, вона не хотіла, тай не могла собі признатись. Але якщо це не любов, то тоді що ? На це питання вона не могла дати собі точної відповіді. Тому вона почала боятись цього нового почуття, до цього часу їй зовсім не знайомого. А значить і мене почала боятись. Вона почала боятись мене і уникати мене. Бувало, що вона дорогу переходила, тільки щоб не зустрітись зі мною. Що в ці дні переживало її 14-річне сердечко ?
Гірше Каті стало коли я почав зустрічатись з Юстиною. Я вже і не думав про Катю, а вона, коли побачила мене вперше з Юстиною, як ми йдем обнявшись, то не могла повірити. Вона дивилась на нас і вже не втікла до хати і не закривала лице книжкою.
Тоді вона ніби спеціально, пристально дивилась то на неї, то на мене. Крива, дурна посмішка була на її губах. Одного разу, коли ми з Юстиною йшли обоє, а Катя йшла на другому боці вулиці, то перейшла вулицю, щоб йти біля нас. А коли спеціально вже йшла попри нас, то мені здається, всім своїм виглядом, вона з великою насолодою виказала якусь насмішку, якусь ненависть в мій адрес. Пам'ятаю її тоді погляд на мене. Погляд незалежний, погляд визиваючий, але скільки горя було в тих її голубих очах.
Катя була блондинкою. Висока, худа, очі її широко сиділи одне від одного і лице було широким. Волосся її жовто-рижуватого кольру,- прекрасне волосся, прекраснішого в окрузі точно нема, густе, переливалось на сонці, такого кольоу як деколи буває пісок на ріці. Вона це волосся завжди чомусь ховала під хустину. Всі жінки у нашому селі ходили в хустинах. Так було прийнято, але для заміжніх жінок, а дівчата наоборот, розпускали волосся і вплетували у них квіти часто. Але Катя носила на голові хустину. Хустина завжди була одна і таж. В теплу пору року одна і таж. Це була легенька, з якогось світлого, майже прозорого матеріалу, можливо льону, не знаю, не розуміюсь. Світла, майже біла хустина з де-не-де розкиданими на ній жовто-зеленими квітами. Тільки на ганку вона сиділа без хустини і я здалека бачив це її прекрасне волосся.
Ось так , нанімо ми жили з Катею, вона була мені байдужа і не цікавила мене, а я став їй ненависний.
А тут приходить від неї лист. Лист який дещо пояснив мені в ній, чого я раніше не знав. Лист, який мені вручила Паранька і на адрес якої його надіслала Катя.
Лист від Каті.
Іван Сергійович, спішу повідомити вас, що у мене є хлопець. Він старший за мене. Набагато старший. Десь ваших років приблизно. А може і ще страший. Десь на років п'ять, а може і п'ятнадцять навіть цілих. Я його щось не спитала за його вік. Тай мені і не головне вік, головне що він мене не вважає дитиною ! І казав що мене не проміняє на іншу, на старшу за мене ! І в знак своєї вічною любові до мене, палив, на моїх очах, уявіть, свою руку на свічці. Так палив, поки свічка вся на згоріла до тла. Свічка велика була. Але це вам не треба знати, це я так просто. Я написала тільки по одній причині. По одній єдиній причині. Розказати вам новини в селі. Якщо вам цікаво. А якщо не цікаво, то дальше не читайте мій лист !
Ваші два друга пішли на війну. Один десь ще воюює, інший пропав безвісти кажуть. Двоє ваших інших друзів десь ховаються і їх давно вже нема в селі. Ви поїхали, а тут війна через 10 днів. До війни всі про вас і про Юстину гововорили, а як почалась війна, то всі вже не знають що говорити і лишень питаються що буде далі один одного. По радіо кажуть що ще два-три тижні і перемога, але ніхто вже радіо не вірить.
А про цього, про цього вашого, що ви з ним посварились через мене, то він пішов в воєнкомат і там робить. Я знаю що ви винні, винні через мене, 50 тисяч. Я вам віддам. Обов'язково віддам. Але я зараз не маю. Я виросту, а мені уже не 14, а цілих 16 ! - прошу замітити, я вже виросла ! А ще трохи виросту,- піду на роботу і віддам ! А зараз потерпіть Іван Сергійович. Я переписуюсь уже рік з Паранькою. Вона у магазині вашому продає і далека моя родичка. Вона каже, що ви чим раз тим гірші. Все худаєте-худаєте. Тільки у вас на лиці очі і ніс залишились -так вона каже. А недавно ви прийшли, такі веселі прийшли, безтурботні прийшли і кажете що хочете мішок бульби купити і посадити бульбу. На дворі уже липень, а ви бульбу збираєтесь садити ! Ви мене вибачте, Іван Петрович, вибачте за прямоту мою і грубе слово, але я подумала ви помішались і вирішила вам написати. Я вам часто писала, буває пишу-пишу, пишу-пишу, а потім розпсіхуюсь і кину в наш пєц. Бачу як вогонь скаче по моїх словах. Але я не жалію що спалила мій лист до вас, бо знаю, що завтра знов буду писати вам, і знов кину в пєц. На цей раз, я сказала собі, що щоб я не написала, і якою дурою б не відчувала себе, все одно відправлю. В цьому конверті ще 10 карбованців, я вам відіслала. Я не бідна ! У мене є. Я влаштувалась на підробіток. Мені дитячі сорочки приносять. Я швачка. Я зашиваю комірці, рукава. Я заробила трохи, частину дала маман, а частину вам відіслала. Я не через вас стала швачкою. Я не через вас, я просто так. Просто...
І не відписуйте мені, я не хочу щоб ви мені були винні і на мій лист мали обов'язок мені відписувати. У мене багато роботи і я не скучаю. Мені зовсім не скушно буває і тому не відписуйте ! Я не тому написала що що хочу з вами дружити, мені все рівно, бо я вас, я вас Іван Сергійович, я вас зовсім не люблю ! Я вас не люблю ! І не відписуйте мені !
Коли я схочу, я сама напишу, але я вже більше ненапишу ! Це останнє моє письмо вам, і це не любовне ! Не смійте думати що тут є якісь почуття у цих словах ! Моє серце належить іншому !
Знаєте Іван Петрович, пам'ятаю,як ви мене на руках носили. Я була маленька, а ви мене носили і крутили мною. Я пищала і втікала, а ви мене доганяли і крутили. Я так вірила вам. Я не знаю, але я чомусь одному вам вірила. Я думала, що ви сама чесна і добра людина в світі. А потім, коли ви мене врятували від цього... Я згадала, що як була дитиною, то вважала вас найкращим своїм другом, а після того випадку, ви стала для мене вже не другом, а якимось героєм !
Ви часто мене потім бачили, але ви не дивились на мене, так, зрідка хіба. Я бачила що ви зайняті іншим, я чекала, я думала ви мене згадаєте і знов мене покрутите як колись, я знов буду пищати і втікати, а ви мене лапати, доганяти мене будите і крутити, або підкидувати. Я чекала і я чомусь знала, що так і буде ! Я мріями своїми жила ! Я чекала, але я побачила, що ви полюбили ! До речі, про неї, її знашли в той день коли ви утекли, вечером. Вона навіть не була сильно побита об каміння, лице майже непобите. Її ховали в білому платті з букетом. 19 роз. Прощайте !
